Продовжуємо цикл публікацій до ювілею обласного літоб’єднання “Степ”. Цього разу пропонуємо фрагмент розділу книги “Секрети сюжетів” – “Автори “Степу”, присвячений Олександру Архангельському.
– Пане Олександре, як би ви пояснили початківцям, чим відрізняється поезія від прози?
– Насамперед слід визначитися з поняттям «початківець».
Той, хто починає писати, творить не з чистого аркуша. До цього він прочитав певну кількість книжок, писав за завданням твори, мініатюри, замальовки тощо, на уроках – і не тільки – навчався логічно мислити, чітко висловлювати свою думку.
На уроках літератури, при прочитанні художніх творів формується певна сума понять про літературу. Описи, пейзажні та портретні характеристики, діалоги, розвиток сюжету – характерні риси прози. У поезії увага концентрується на чіткому, ритмізованому викладі теми, де важливу роль грає висловлення переживань та емоцій автора. Звідси й поділ літератури на поезію та прозу.
Поезія зародилася ще в древні часи, а проза значно молодша. Тому багато хто вважає, що поезія більш значуща.
Ще зі школи мають скластися уявлення про відмінності поезії минулих століть від сучасної. Цікаві приклади: сонети, балади, побутова та пісенна поезія.
Вважають, що сонетна форма була надиктована самим Аполлоном і існує понад 800 років. І, мабуть, проіснує ще довго, на відміну від інших видів так званих «твердих» форм.
Балади були поширені в середні віки, а розквіту набули в XIX-му столітті. Нині мало хто творить в цьому жанрі.
Побутова поезія була популярна в минулому. Навіть листи надсилали у віршованій формі, де описували своє життя. Приклад: дещо із творчості Джона Донна. Нині цей жанр спостерігається в листах-привітаннях до певних дат тощо.
Пісенна поезія – це своєрідний жанр, який має свою специфіку. Побутова, обрядова, патріотична, лірична пісня – ось далеко не повний перелік видів.
Сучасна поезія відрізняється від колишньої. Поети відмовляються від сюжету, концентруючи увагу на осмисленні явищ та описі власних переживань. Через це свого часу поети – носії так званої «чистої» поезії – не сприймали Володимира Висоцького як поета, бо він писав у пісенному та в баладному жанрах, торив власний шлях поєднання літератури, пісні та театру. Через це поети-сноби упереджено ставляться до поетів-пісенників.
Щодо прози. Вона, як і поезія, трансформувалася з часом. Приклад: чи багато тих, кому до снаги прочитати в повному перекладі «Робінзона Крузо»? А от від адаптованого перекладу для юнацтва, виконаного Корнієм Чуковським, майже кожен отримає естетичне задоволення. Пересічному читачеві важко читати навіть романи класиків XIX-го століття, а от сучасні – значно легше. Змінився стиль, який став динамічнішим, твори – коротшими, виклад думки – чіткішим. Та й мова за цей час зазнала неабияких змін.
Літературна творчість – це висловлення своїх оригінальних думок, які впливають на свідомість і підсвідомість, тобто коли поєднуються логіка з емоціями.
Тож, коли особа, яка проявила схильність до літературної творчості, починає писати, вона насамперед для себе має визначитися, що хоче сказати людству, чи відповідають її думки запитам громади, чи досить у неї майстерності, аби зуміти передати накопичене? І, якщо відповідь буде ствердною, можна братися за перо. І відточувати майстерність, перевіряючи, як діє на оточуючих твір. І прислухатися до критичних зауважень, надто з боку майстерніших колег.
А жанр кожен обирає для себе залежно від власних нахилів.
Багато хто з визнаних прозаїків починав з поезії. Їхню прозу вирізняє чіткість викладення думки, легкість фрази, поетичність в описах.
Ще дехто починав із журналістики. У його прозі ще мимоволі відбиваються репортажність та публіцистичність.
Окремі прозаїки мають добре розвинену уяву, можуть обирати цей шлях, і їхні твори можуть мати відтінок вигадки, містики тощо.
– Чи є теми-табу в літературі?
-У принципі, так. Ми не знайдемо описів гігієнічних процедур, актів випорожнення, окрім випадків, коли автор описом цих дій хоче викликати огиду. Так само і з описом сцен жорстокості. Порнографічні твори – це окремий жанр, який має певний попит у невибагливого читача зі схильністю до збочень та розбещеності.
Але не слід плутати еротику з порнографією.
– Коли пишете, у якому жанрі ви відчуваєте себе найкомфортніше?
-У поезії. Ритм, чіткість викладення думки, рима. Малою кількість слів можна намалювати цілий світ. Приклад: хокку в японській поезії. Усього три рядки, 5-7-5 складів ямбом чи дактилем, не більше одного дієслова. Не розженешся в багатослів’ї. Або класичний сонет. 14 рядків переважно п’ятистопним ямбом чи шестистопною «олександриною», два катрени на одну перехресну чи кільцеву риму, два терцети на одну, дві чи три рими (за способом римування сонет поділяється на «французький» та «італійський»), табу на повтори значущих слів та ще дещо в особливості римування. Десь 140-160 складів. Чи є простір для пустослів’я? Але чітко викласти думку простору достатньо!
Вірш – це як спринтерський біг. А я колись бігав саме 100-метрівку!
– Що для вас кінцевий результат творчості?
– Може, це звучить парадоксально, але для мене написаний твір – «річ у собі». Написав – і забув. Мене мало цікавить його майбутня доля. І це не поза, а гірка реальність. Бо мешкаю на периферії, та ще й пишу вірші переважно російською. Бо це моя перша з двох мов, якими я володію. Тож на мої сім збірок поезії, поетичних перекладів, мабуть, чекає забуття. Видавати російською – «не на часі»… А жаль, бо хоча б «книга життя» – сонетарій – має право буди виданою, там зібрано понад півтисячі сонетів, написаних у різні роки.
Із понад десятка книжок лише дві видані не власним коштом.
Чому в мене таке ставлення до результатів творчості?
Понад двадцять років тому мене затопила пісенна творчість – я вишуковував поетичні твори й намагався покласти їх на музику. Пісні пропонував співати знайомим виконавцям. Жоден з творів у їхньому виконанні так і не прозвучав. Але я почув такий посил: ти пишеш під свій голос, то сам і співай! Так і співав – і сам, і в сімейному дуеті разом із дружиною, а інколи – із дочкою-музикантом. Лише одна елегія на вірші Тараса Шевченка прозвучала у виконанні учениці музичної школи під акомпанемент бандуристки-учительки. І то завдяки директорці музшколи Ользі Полевіній.
Дещо подібне відбувається і з поширенням літературної творчості. Пізно почав (у 54 роки). І лише сучасна війна надала всеукраїнську трибуну, аби зміг заявити про себе з патріотичною тематикою.
У «Степу» ми видаємо колективні збірки, ведемо (за умови фінансування) альманах «Степ» (випущено 8, підготовлено до друку ще 4), готуємо літературні сторінки в місцеву пресу (їх уже вийшло понад сто!), а інколи прориваємося й у центральну. І все це в основному задля майбутнього, коли не наші сучасники, а нащадки будуть поціновувати нас по залишених нами слідах, скрупульозно вивчаючи так званий «культурний шар». Про це пронизливо написала Ольга Полевіна в новелі «Номер 13».
Кілька слів про нашу спільноту – про літоб’єднання «Степ».
Покійний Віктор Олексійович Погрібний залишив нам гарний спадок: творчу організацію та журнал «Степ», який ми спільними зусиллями перетворили на альманах – збірку наших літературних надбань. Тобто кожен «степівчанин» може сказати, що це його альманах, бо завдяки своїм здібностям, зусиллям редакторів його достойні за рівнем майстерності твори стали доступними до читача. Хоч і невелика аудиторія в межах області, однак…
І студія працює. Є критика, редагування, тож є й перспектива зростання майстерності. І вихід до аудиторії слухачів і читачів при проведенні презентацій, творчих вечорів. Преса та Інтернет теж допомагають у інформуванні громади про нашу діяльність.
Головне – є коло небайдужих, креативно мислячих, талановитих, швидких у діях, порядних у взаєминах особистостей. І це – колектив однодумців на чолі з літератором найвищого рівня Ольгою Полевіною.
– Як би ви хотіли реалізувати себе в літературі?
– Так, як реалізував. А ще – щоби була можливість видати хоча б дещо з написаного. І бажано, щоб іще за життя…
Невеселі нотатки до біографії
Біографія проста: народився, одружився, прожив типові для повоєнного покоління юність, молодість, зрілість, вступив у пору старості, але поки що не помер. Тобто проміжок між датами заповнений, та ще не вщерть. Пустим поки що залишається місце для останньої дати.
Моє життя нерівномірно розподілене між шальками «Поталанило» та «Не поталанило». Чого більше – мені не відомо.
«Поталанило», насамперед, народитися, вижити, прожити типове повоєнне дитинство, стандартну юність, зрілість й дожити до сивого волосся. Мати чудових батьків. Відбутися в професії «педагог». Займатися улюбленими справами – музика, фото, література. Пізнати палку любов до жінки. Мати чуйну дружину, гарних дітей і онуків. Усе життя прожити в місті, де народився, і на старості жити в батьківській хаті, де все своє, рідне. Мати друзів, однодумців. Відчути смак перемоги у владних перегонах, де ставка – життя. Не зламатися, не забитися в куток, а зробити єдиний правильний вибір на користь служіння Вітчизні в міру сил. Жити в «епоху змін».
«Не поталанило» проявити себе повною мірою. Майже все приходило запізно – пісенна й літературна творчість.
Минула війна, яка зламала долі моїх батьків і змусила мене весь вік за них довойовувати, доглядаючи їх, скалічених війною, і сучасна, яка через коліно переламала увесь спосіб життя, змусила відчути усі жахи, які приніс на нашу землю лютий ворог. А ще – проблемна старість, коли відповідаєш не лише за себе.
Довге життя – більш насичене подіями. От і застала ця «епоха змін»: змінюйся, якщо хочеш вижити.
Простежити за змінами можна на прикладі тих фотоапаратів, якими довелося знімати. До- і післяреволюційні великоформатні, з «гармошкою» і скляними пластинками, до- і післявоєнні двохоб’єктивні дзеркалки, плівкові «Лейки», «Контакси», «Зоркі», ФЕДи», «Зеніти», «Екзакти», «Практики», «Кенони», «Олімпуси», «Нікони», цифрові останніх марок… Від скляної пластинки і плівки до «цифри»…
У способах освітлення – від гасової «трьохлінійної» лампи, лампочки розжарення, люмінесцентної до світлодіодної.
У звуковідтворюючій апаратурі – від патефонів, радіол, бобінних та касетних магнітофонів до лазерних дисків і флешок.
У засобах телезв’язку – від проводового радіо до телевізора й комп’ютера.
У засобах зв’язку – від листів і телеграм до Інтернету.
У засобах написання текстів – від олівця та ручки з чорнилом і паперу, друкарської машинки до комп’ютера з принтером.
Колись, на початку 70-х, на п’ятому курсі фізмату нам читав курс сучасних напівпровідників доктор фізичних наук, завідувач науковою лабораторією на Світловодському заводі чистих металів, де випускали мікросхеми. Він нічого від нас не вимагав, залік усім поставив «автоматом». Він тільки розповідав про майбутнє електроніки. І це було цікавішим від прочитаного в науково-фантастичних романах. Його лекції ми не пропускали! А в цей час паяли дубові транзистори.
І тільки тепер осягаєш, як розвиток сучасної електроніки змінив спосіб життя.
Чи могли вихованці «Станції юних техніків», де я був директором і вів фотогурток, у 70-80-ті роки уявляти нинішні можливості безпілотників? Хлопці днями клеїли з бальзи кордові моделі й планери, запускали їх – і були щасливі, що ті літають. Дехто з учнів пішов у авіацію, а хтось, можливо, зараз конструює ті самі безпілотники. А ті пацани, які днями просиджували біля комп’ютерів, граючи в ігри, зараз керують цією смертоносною зброєю.
Насамкінець самому треба знайти відповідь, на яку шальку поставити цей «прогрес», куди віднести?
Коли я зустрічаю знайомих учителів фізики, питаю, чи не придумали ще «четвертий закон Ньютона»? І розумію, що вибрав саме той предмет, де хоч щось стабільне.
Горе вчителям літератури, а історії – і поготів!
Змінюються пріоритети щодо вивчення іноземних мов.
Перед тією великою війною, під час неї і після неї вивчали німецьку мову. Чому саме німецьку? Бо треба знати мову ворога, яким певний час була Німеччина.
Потім переключилися на англійську. Навіщо? Бо змінився ворог.
Але це було слабким стимулом для вивчення мов. Якщо солдат країни совєтів попадав за кордон як загарбник, то саме його мову мали вивчати загарбані ним народи.
Кілька років тому я зустрів учительку англійської мови з тієї школи, де у 80-ті був директором. Вона пригадала, як під час бесіди після відвідин мною її урока ми підвели гіркий підсумок: рівень викладання на висоті, а знання – «ахівські». Чому – зрозуміло.
Тепер усе змінилося. Мої онуки майже вільно володіють англійською, а старша онука у виші взагалі навчається лише англійською. Перспектива й життєва необхідність.
От і самому треба змінюватися, аби не відстати від прогресу.
Тож я оптиміст. Сподіваюся, що шалька «Поталанило» перетягне протилежну. І коли доведеться постати перед Всевишнім, у кінцевій графі «Книги Життя» буде зроблено запис – «Відбувся».
