Війна та окупація принесли українському народу численні трагедії, одна  з них —  примусова депортація працездатного населення до Німеччини. Вже 5 серпня 1941 року рейхсміністр окупованих східних областей Розенберг видав наказ про запровадження обов’язкової трудової повинності для місцевого населення. Ті, хто ухилявся від праці, підлягали переслідуванню – каралися тюрмою та каторжною працею.

Згодом, 7 листопада 1941 року, вперше на таємній нараді в Берліні обговорювалася тема примусового використання дармової робочої сили з України в промисловості та сільському господарстві Німеччини. Матеріали таємної наради в січні 1942 року лягли в основу наказу про залучення українців до примусової праці на території Німеччини, що є відліком початку тієї драми, яка розпочнеться на українських землях на другий рік нацистської окупації.
З настанням нового 1942 року в м. Кіровограді, як і по всій території області, розгорнулася галаслива пропагандистська кампанія, що ставила за мету налагодити добровільний від’їзд на роботу до Німеччини місцевих жителів, манячи їх високими заробітками, набуттям високої кваліфікації, належними умовами праці, високим рівнем побутових умов, «прилученням до європейських культурних цінностей», можливістю підтримати матеріально рідних, які залишалися вдома. Такі «заклики» часто вміщувала газета «Українські вісті». Перший з них з’явився на сторінках цієї газети 10 січня 1942 року: «Для великих металевих та інших виробництв у Середній Німеччині, шукаємо ми робочу силу різних професій. Робота буде відповідно оплачена. Харчуванням та гуртожитком будуть всі забезпечені. Для сільськогосподарських виробництв шукаємо жінок, робота яких буде також відповідно оплачена і забезпечені будуть харчуванням. Добровільні спеціалісти, робітники та сільськогосподарські робітниці, які бажають їхати в Німеччину, повинні з’явитися до Відділу праці, Велика, 42»[1].
Гітлерівці також закликали українську молодь взяти участь у будівництві «нової Європи», переконували, що все це «прискорить закінчення війни». В голови жителів настирливо втовкмачувалося, що всі, хто поїде до рейху, житимуть в кращих умовах, лунали обіцянки про повернення через півроку додому та гідну винагороду – земельні наділи, матеріальну компенсацію, різні пільги тощо. З метою масової дезорієнтації й заманювання влаштовувалися ви-стави, що вихваляли гітлерівський «рай», «щасливе» життя «східних робітників». У кінотеатрах в обов’язковий репертуар входило демонстрування кіноагітки «Дорога до Німеччини». А плакатами та листівками, що спокушали смачною та ситною їжею, гарною роботою після повернення в Україну, обліпили стіни будинків у містах та паркани в селах. Одну з таких агіток опублікувала газета «Українські вісті» в номері за 18 березня 1942 року: «Українці! 20 березня ц.р. відправляється у Великонімеччину перший транспорт добровільних робітників чол. і жін. статі. Їх чекає там новий гарний світ, робота та заробіток, помешкання та добре харчування.
Ці робітники висловлюють свою подяку німецькому фюреру та німецькому війську за своє визволення від праці більшовизму.
Беріть собі приклад від них та подавайте заяву на слідуючий транспорт добровільних робітників 15 квітня ц.р. Ідіть за тими десятками тисяч українців зі всіх областей нашої країни, що тепер працюють у Великонімеччині. Заяви можна подавати щодня до Відділу праці (Велика вул. № 38)»[2].
На певну частину населення це подіяло. Тому сподівання окупантів спочатку частково виправдовувалися. Перші «транспорти» з добровільними робітниками з Кіровограда відправлялися до Німеччини з квітами на пероні, з вітальними транспарантами на вокзалах, під грім духових оркестрів. До Німеччини перші завербовані дійсно їхали в м’яких вагонах, з ввічливою обслугою. Зустрічі в Німеччині перших посланців з Кіровоградщини перетворилися на невеликі урочисті мітинги – теж з квітами та привітальними промовами. Добровільні транспорти до Німеччини відправилися з Кіровограда 20 березня, 15 квітня, 4 серпня, 29 вересня, 3 жовтня 1942 року. Молодь Олександрійщини агітували їхати до Німеччини в травні 1942 року, а в червні їх напевне що вивезли, незважаючи навіть на те, що розпочиналися жнива [3].
Але урочистість моменту не могла приховати невпевненості окупантів в успіху акції. Дійсно, багатьох стримували тривалий відрив у тривожний воєнний час від сім’ї й батьківщини, перспектива гнути спину в чужій, далекій країні. Ставлення гітлерівців до дармової робочої сили теж докорінно змінилося: замість м’яких вагонів з вокзалів відправлялися товарняки, замість квітів та оркестрів – голодування під час поїздки та знущання озброєної охорони. Тож джерело поповнення добровільною робочою силою підприємств Німеччини зміліло, а потім і зовсім всохло. Молодь вперто не бажала їхати в чужу країну, бо німецька реальність не співпадала з намальованими рожевими картинками. Збереглося чимало розповідей цих людей про «омріяну подорож до Німеччини»: «вагони — телятники набиті людьми», «спали на голих дошках, у кращому разі на сіні чи соломі, накиданих у вагони», «за 5 – 6 днів дороги нагодували один раз», «не давали води», «їхали під озброєною охороною» і т.п. Також з-за кордону проникали свідчення «східних робітників» про дійсні умови праці та про жахливий побут, таких далеких від вигаданих нацистською пропагандою. Тому бажаючих добровільно поїхати до Рейху більше не знаходилося.

Іван ПЕТРЕНКО

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *