МАЛАНЮКІВСЬКИЙ ФОРУМ

0
2553
views
Т.ШЕВЧЕНКО. ПОРТРЕТ ОЛЕКСАНДРА ЛУК'ЯНОВИЧА. 1845

В обласній юнацькій бібліотеці імені Євгена Маланюка стартував «Маланюківський форум» – зустрічі гуманітаріїв, під час яких обговорюються теми, що мають безпосередній стосунок до життя і творчості нашого земляка, а також до тих питань, які цікавили його як літератора, історіософа, публіциста…

Надалі пропонуватимемо нашим читачам стислий виклад основних виступів учасників форуму. Цього разу слово Володимиру Панченку.

 Тарас Шевченко: дві історії 1845 року

У житті Тараса Шевченка був період небувалого творчого піднесення, коли він написав чимало своїх вершинних творів – «Єретик», «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові», «Сліпий», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Холодний яр», «Давидові псалми», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі…», «Три літа», «Як умру, то поховайте»…

Золоті чотири місяці в історії української літератури – жовтень – грудень 1845 року. Починалися вони в селі Мар’янському, що біля Миргорода, а завершувалися у Переяславі, куди поет, хворіючи, приїхав до свого друга лікаря Андрія Козачковського…

22 березня 1845 року Тарас Шевченко згідно з рішенням ради Академії мистецтв отримав звання «некласного (вільного) художника» і вже через три дні залишив Петербург. Зупинитися він мав намір у маєтку полтавського поміщика Олександра Лук’яновича, який запросив Тараса до себе в Мар’янське (по-старому – Мар’їнське), домовившись, що той напише портрети членів його родини. Шевченка така пропозиція цілком влаштовувала: на час перебування в Україні Мар’янське мало стати для нього «базою», а гонорар за портрети трохи поповнив би «діряві» кишені…

Лук’янович (орієнтовно: 1803 – 1880) був сином симбірського цивільного губернатора; в молодості перебував на військовій службі. У відставку пішов у чині майора. На портреті, виконаному Шевченком, він схожий на самозакоханого франта: піжонські вусики й бакенбарди, акуратно викладений на шиї шарф…

Про перебування Тараса Шевченка в Мар’янському ми б знали зовсім небагато, якби не Вільям Людвігович Беренштам, київський єврей-українофіл. Євген Чикаленко писав про нього: «розумний і симпатичний чоловік», який був «активнішим за багатьох членів Громади, природжених українців». У 1899 р. Беренштам відшукав у Сорочинцях колишнього кухаря Лук’яновичів, 76-річного Арсена Татарчука, і той, згадуючи Шевченка, чимало розповів київському «громадівцю» (запис спогадів Татарчука у 1900 р. було надруковано в журналі «Киевская старина»).

КОЛИШНІЙ МАЄТОК ЛУК’ЯНОВИЧА У МАР’ЯНСЬКОМУ. ЧЕРВЕНЬ 2017 Р. ФОТО В.ПАНЧЕНКА

«Він (Шевченко. – В.П.) вставав зі сходом сонця й одразу брався за роботу, – розповідав Татарчук Беренштаму. –  /…/ У вільний від писання портретів час майже завжди залишався у своїй кімнаті, постійно читав книги, які брав із панської бібліотеки, або ж писав листи, чи щось інше; тільки зрідка блукав він околицями, при цьому часто зупинявся, вдивлявся в якісь віддалені предмети, замальовував різні краєвиди. Снідав і обідав він разом із панами…».

Але найохочіше Шевченко зближувався «з дворовими і селянами; майже всіх знав по імені. /…/ Часто вечорами відвідував «вулицю». /…/ В ці вечори час минав непомітно: Шевченко й сам пожвавлювався, він багато розповідав про минуле України, про подвиги козаків, про боротьбу їх із турками й панами. Говорив про своє селянське походження і звільнення, але про те, як і коли знову повернеться воля закріпаченому люду, не згадував. Залицянням до дівчат і молодиць ніколи не займався, навпаки, з ними поводився так само, як і з парубками й чоловіками. Іноді запрошував за свій кошт музику; тоді бувало дуже весело; сам Шевченко дуже любив, щоб ті, хто зібрався, співали й танцювали…»

Про господаря, Олександра Андрійовича Лук’яновича, Арсен Татарчук розповідав стримано. Жив пан на широку ногу, часто влаштовував розкішні бенкети мало не для всього повіту.  Був завзятим мисливцем, утримував велику зграю собак і багато верхових та виїзних коней. Полювання, влаштовані ним, відзначалися багатолюдністю і щедрими пригощаннями – вина діжками виписувалися аж із Франції. До селян Лук’янович ставився добре, рідко їх карав, а під час перебування в Мар’янському Шевченка покарань не було зовсім. Проте під старість став причіпливим і жорстоким… І ось настав момент, коли все раптово пішло прахом. Після звільнення селян Лук’янович втратив свій маєток. Дружина його залишила і виїхала в Ананьївський повіт Херсонської губернії. Самотній, хворий на епілепсію, він наприкінці життя поневірявся і помер у знайомого поміщика…

Портрети членів родини, написані Тарасом Шевченком, забрала донька Лук»яновича Софія Олександрівна. Доля її також виявилася «не зовсім звичайною і дуже сумною». Що означали ці слова Арсена Татарчука – залишилося таємницею. Зрозуміло тільки, що портрети пропали…

З Мар’янського Шевченко час од часу вирушав у мандри. Достеменно відомо, що в липні і, напевно, в жовтні він гостював у селі Веселий Поділ Хорольського повіту в Аркадія Родзянка (1793-1846). Цікавий запис про ті гостювання є в щоденнику Тараса Григоровича (1857 р.): «Видел во сне покойного Аркадия Родзянку в его Веселом Подоле, близ Хорола. Показывал он мне свой чересчур затейливый сад. Толковал о возвышенной простоте и идеале в искусствах вообще и в литературе в особенности. Ругал наповал грязного циника Гоголя и в особенности «Мертвые души» казнил немилосердно, потом потчевал какими-то герметически закупоренными кильками и своими грязнейшими малороссийскими виршами вроде Баркова. Отвратительный старичишка…»

Далі, переповівши сон, Шевченко переходить до спогаду: «Говорят, о чем наяву думаешь, то и во сне пригрезится. Это не всегда так. Я, например,  Аркадия Родзянку видел всего один раз и то случайно, в 1845 году, в его деревне Веселый Подол, и он мне в несколько часов так надоел своею глупой эстетикой и малороссийскими грязнейшими и глупейшими стихами, что я убежал к его брату Платону, к его ближайшему соседу, и, как водится, злейшему врагу»…»

Ці слова зі щоденника поета мали магічний вплив на Шевченкових біографів, через те вони, як на мене, дещо спростили образ Родзянка. Не забуваймо, що Аркадій Гаврилович був хай і не першорядним, проте все ж помітним поетом: через багато років його вірші увійшли до першого тому дво-томової антології «Поэты 1820-1830-х годов» (Ленінград, 1972). Навчався він у Московському  університетському благородному пансіоні. У 1816 р. переїхав у Петербург, пішов на військову службу в гвардію. Був своєю людиною у літературному товаристві «Зелена лампа», приятелював з Пушкіним. Як поета його приваблював класицизм. А ось до романтизму, який тільки-но зароджувався у російській літературі, Родзянко ставився насмішкувато.

У 1821 р. Аркадій Родзянко подав у відставку і повернувся до свого родового маєтку біля Хорола. У середині 1820-х його близькою приятелькою була Анна Керн (1800-1879), яка, розлучившись із чоловіком, старим генералом, жила в Лубнах, де минула частина її юності (у 1845 р. Анна Петрівна з новим своїм чоловіком, молодшим за неї на цілих 20 років Олександром Марковим-Полторацьким, скромно мешкала в чернігівській Сосниці)…

Деякі поезії Аркадія Родзянка засвідчують його схильність до політичного вільнодумства. Радикальних декабристьких кіл він не підтримував. Зате виявляв інколи «малоросійську фронду». Так було, зокрема, в 1835 р., коли Родзянка написав вірш «На уничтожение имени малороссиян (памяти малороссийских вельмож)»… До антології 1972 року його, на жаль, не включили. Та й узагалі: чималенький поетичний доробок Родзянка (який був не тільки послідовником «еротиста» Баркова!) досі зберігається, невиданий, в архівах Пушкінського дому в Петербурзі…

Тарас Шевченко провів у Веселому Подолі, очевидно, кілька днів, – інакше як би він устиг написати акварельний портрет маленького сина Родзянків Гаврилка, завести нових знайомих (якихось Фанні Іванівну й Осипа Івановича – їм він згодом передаватиме вітання), провадити важливі розмови з «Мечеславом Вячеславичем», себто  з домашнім учителем музики, чехом Венчеславом В’ячеславовичем Єдлічкою, якому давав читати свого зошита…

Що було в тому зошиті? Чи не начерки поеми «Єретик», якою поет тоді жив і яку завершив у середині жовтня 1845-го? Поема про Яна Гуса знаменна тим, що в ній на повну силу зазвучала ідея слов’янського ренесансу  – та сама, яка зовсім скоро визначить ідеологію Кирило-Мефодіїівського братства. Пишучи про боротьбу чехів за свою віру і волю, мріючи про те, що рівноправні «славянськії ріки» зіллються в «одне море», Шевченко, звісно, бачив серед тих рік і Україну. Що ж, він теж був єретиком…

Мені випало побувати і у Мар’янському, і у Веселому Подолі. Побачене (особливо у Мар’янському) вразило картиною великого запустіння. Прикро. Адже йдеться про святі для українців місця. І  маєток Лук’яновича ще можна було б відродити, створити там музей-заповідник. Потрібні «тільки» небайдужість із боку громадськості й воля держави. Лист прем’єру Володимиру Гройсману від імені Групи «1 грудня» я вже ініціював, він, як кажуть, «у дорозі». Проте потрібна широка увага до теми, потрібен розголос…

Володимир ПАНЧЕНКО

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here