У ПОШУКАХ ДІТЕЙ ВИДАТНОГО УКРАЇНЦЯ: АНДРІЙ ГРАБЕНКО ТА ЙОГО РОДИНА

Власне кажучи, про самого Андрія Михайловича Грабенка (1867-1932), уродженця с. Обознівки, випускника Єлисаветградського земського реального училища 1876 року, який став видатним громадським діячем та фольклористом-музикознавцем під псевдонімом Конощенко, інформації вистачає.

Зокрема, в історію міста Херсона він увійшов передусім як один із засновників, а згодом багаторічний голова херсонської Громади.

До Херсона Грабенко потрапив не з власної волі, а після розгрому в 1885 році єлисаветградської Громади. Її члени отримали різні покарання: від кількарічного заслання до Сибіру (найбільш небезпечні) та інших міст Російської імперії, а деякі – до висилки під нагляд поліції до …губернського Херсона. Раніше якось не замислювався над таким покаранням: переведення на роботу із повітового Єлисаветграда до столиці губернії Херсона. Сам Андрій Грабенко про ці події згадував так: «Ми з товаришами-статистиками «волею судеб» опинилися в Херсоні, в місті-закутку, що в ті часи вважали його урядові чинники за місце заслання». Вкотре доводиться дивуватися, як ми самі погано знаємо історію рідного міста, що вже говорити про всю Україну.

А тим часом якихось 120 років тому в «Иллюстрированном путеводителе по Юго-Западной железной дороге» (1898) відзначалося: «Елисаветград ныне – один из лучших и наиболее благоустроенных уездных городов. Он даже может смело соперничать со многими губернскими городами… Елисаветград в последнее время так разросся, что даже в печати был возбужден вопрос о необходимости переименования его в губернский, путем образования особой Елисаветградской губернии». Більше того, газета «Голос Юга» 11 вересня 1911 року в інформації під заголовком «К разделению Херсонской губернии» повідомляла: «В министерстве внутренних дел был поднят вопрос о разделении Херсонской губернии на две: Одесскую и Елисаветградскую. Министром поручено Херсонскому губернатору созвать по этому вопросу особое совещание при участии общественных деятелей. При образовании новых губерний, к ним будут присоединены территории соседних губерний». Тож чи варто після цього дивуватися, що єлисаветградці зневажливо називали Херсон «містом-закутком», тобто «глухоманню»? Дивовижно інше, як швидко після революції 1917 року та трьох перейменувань Єлисаветград перетворився в глухе, провінційне місто із втраченою історією.

У 2016 році в Херсоні на виконання закону про декомунізацію у Дніпровському районі міста замість вулиці Петра Алексєєва з’явилася на честь нашого земляка вулиця Андрія Грабенка, якого називають видатним херсонцем, першим українським діячем м. Херсона. До речі, сучасники відзначали дивовижну зовнішню схожість Андрія Михайловича з Тарасом Шевченком.

А от щодо родини Грабенка, то відомості про неї майже відсутні. Привід, щоб зацікавитися дітьми Андрія Михайловича, виник у мене після того, як в Інтернеті випадково натрапив на майже сенсаційну інформацію херсонського краєзнавця Сергія Макарова про його доньку Олену Андріївну Грабенко. Закортіло дізнатися й про інших дітей Грабенка, якщо, звісно, вони у нього були. Єдине джерело, з якого дізнаємося про сімейний стан Грабенка, – це «Список осіб, що перебували під наглядом поліції в Херсоні на 1 січня 1887 рокуª: «А.М. Грабенко: селянин, власник, з с. Обознівки Єлисаветградського повіту, 30 років, має дружину і трьох дітей». Це повідомлення означає, що перші троє дітей Андрія Михайловича народилися на Єлисаветградщині, інші (а вони, напевне, були) – вже у Херсоні. Проте ні їхня стать, ні імена, ні дати народження не вказані. Першим у моїх пошуках «засвітився» Олександр Грабенко.

Про його існування дізнаємося зі спогадів уродженця Херсона, державного і політичного діяча УНР Дмитра Кедровського (1890-1970) «Обриси минулого»: «Одного дня в 1908 році син Грабенка, Олександр, запросив до себе кількох нас, молодших своїх товаришів по Херсонському реальному училищу, щоб познайомити з дуже цікавою особою». Ним виявився перший український авіатор, один із засновників Революційної української партії (РУП), наш земляк (родом із Олександрівки) Левко Мацієвич (1877-1910). Саме для РУП основоположник українського націоналізму Микола Міхновський (1873-1924) у 1900 році написав знамениту політичну програму під назвою «Самостійна Україна».

Кедровському особливо запам’яталася така думка Мацієвича: «…Національне визволення українського народу повинно йти в парі з соціальним… В незалежній українській державі права працюючого люду повинні бути широко забезпеченими, бо інакше може вийти так, що в тій самій державі маси лишаться поневоленими соціяльно, змінюючи лише чужого, московського пана, на свого, українського. А для зміни пана не варто будувати власну державу».

Погодьтесь, що це висловлювання Мацієвича 110-річної давності сприймається напрочуд злободенно. Чим займався Олександр Грабенко після закінчення Херсонського реального училища, встановити не вдалося. Натомість він значиться у списках померлих у Херсоні під час голодомору 1932-1933 років: «Грабенко Олександр Андрійович, 50 років, пенсіонер, помер 15.08.1933 року від туберкульозу легенів». Таким чином, можемо легко визначити дату та місце його народження – 1883 рік, Єлисаветград або Обознівка.

У цьому ж скорботному списку знаходимо й батька: «Грабенко Андрій Михайлович, 76 років, пенсіонер, помер 30.06.1932 року від туберкульозу». Діагноз в обох одинаковий і, звісно ж, вигаданий – не писати ж правду про причину смерті: померли від голоду.

Гіпотетичного (прямих доказів не маю) сина Андрія Грабенка я знайшов у списках загиблих учасників Білого руху в Росії: Грабенко Михайло Андрійович, народився у Херсонській губернії. У 1915-му закінчив 2-гу Московську школу прапорщиків. Поручик. Воював у складі Донської армії. Потрапив у полон. А далі мовою оригіналу загадкова кінцівка: «В мае 1921 передан из МВО в гражданские учреждения». В який цивільний заклад із Московського військового округу передали поручика Михайла Грабенка, де він помер або був страчений, з’ясувати не вдалося.

Ну а тепер про згадану на початку Олену Андріївну Грабенко, яка й надихнула на цю публікацію. З наявних в Інтернеті джерел, передусім з ґрунтовної монографії історика Олександра Дмитрієва «Марксизм без пролетариата: Георг Лукач и ранняя Франкфуртская школа 1920-1930-е гг.» (Санкт-Петербург, 2004), дізнаємося, що Олена Грабенко народилася 16 травня 1886 року в Єлисаветграді. А вже наступного року опинилася з батьками у Херсоні, де у 1905 році із золотою медаллю закінчила Маріїнську жіночу гімназію, отримавши свідоцтво на право викладати російську мову у початкових школах; володіла німецькою та французькою мовами. І хоча в будинку її батька гостював весь цвіт тодішньої української інтелігенції (Коцюбинський, Кропивницький, Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський, Заньковецька, Мацієвич та багато інших) і дівчина була свідком розмов про «українську справу», однак, судячи з усього, ні педагогом, ні «свідомою українкою» Олена не стала. Натомість вона вступила в партію соціалістів-революціонерів (есерів), у її найбільш радикальну частину (бойову групу Бориса Савінкова, що займалася терористичною діяльністю).

19-річна дівчина («курсистка Елена») брала участь в організації втечі з Херсонської в’язниці чотирьох революціонерів. Забезпечивши їх документами і не чекаючи неминучого арешту, Олена емігрувала до Франції; жила також у Швейцарії, Німеччині та Угорщині. Цей єдиний період її життя більш-менш досліджений, оскільки Олені Андріївні судилося відіграти визначну роль у житті та творчості принаймні двох чоловіків, вихідців з Угорщини, що стали видатними європейськими інтелектуалами неомарксистського спрямування.

У 1912 році Олена познайомилася спочатку з Белою Балашем (1884-1949) – письменником (прозаїком, поетом, драматургом), філософом, теоретиком кіно (основоположником світової кіноестетики). Той, у свою чергу, познайомив її зі своїм другом Дьйордем Лукачем (1885-1971) – філософом та літературознавцем. Відомий ізраїльський та американський філолог-славіст Омрі Ронен в есе, присвяченому Балашу, аналізуючи його твір «Мои русские женщины» (1918), відзначає: «…У него до первой войны уже был роман с русской, Еленой Андреевной Грабенко, позже первой женой Лукача… Во всех его русских героинях есть нечто от болезненного образа Елены Грабенко, политэмигрантки, дочери земского деятеля из Херсона… террористки с достоевщиной, привлекшей и Балаша, и Лукача».

20 травня 1914 року Олена Грабенко в німецькому місті Гейдельберзі виходить заміж за Дьйордя Лукача, одного з найвидатніших мислителів ХХ століття. Микола Бердяєв, до речі, вважав його «самым умным из коммунистических писателей». Свідками на весіллі були не менш знамениті особистості: австрійський економіст Еміль Ледерер (1882-1939) та німецький філософ (творець «філософії надії») і соціолог неомарксистської орієнтації Ернст Блох (1885-1971). Цей шлюб викликав велике невдоволення батька Дьйордя Лукача – одного з найбагатших будапештських банкірів – та його сестри. Тому учитель Лукача в Гейдельберзькому університеті, всесвітньо відомий філософ, соціолог та історик Макс Вебер (1864-1920) вдався до хитрощів, відрекомендувавши наречену Олену Грабенко як свою далеку родичку. Пізніше свідок молодят Ернст Блох писав, що «Лукач знайшов у Олені свою Соню Мармеладову, втілену Росію Достоєвського». Не випадково першу частину свого літературознавчого шедевра «Теорія роману», присвяченого творчості Федора Достоєвського, Дьйордь Лукач присвятив своїй молодій дружині.

 У 1918 році подружжя переїхало на батьківщину чоловіка – в Угорщину, вступивши до лав Комуністичної партії Угорщини. Обоє, підкреслюють дослідники, відігравали в ній суттєву роль. Наступного року владу в країні захопили комуністи, й була проголошена Угорська Радянська Республіка (УРР), в уряді якої Лукач погодився бути наркомом освіти і культури. Проіснувала УРР трохи більше чотирьох місяців. На той час Дьйордь Лукач і Олена Грабенко розлучилися, зберігши товариські взаємини.

Нарешті останній «угорський роман» Олени Грабенко – це Йожеф Ріваї (1898-1959), письменник, літературознавець, один із засновників Комуністичної партії Угорщини. Дослідники відзначають: «В Вене в начале 1920-х годов Риваи был очень близок с Еленой Грабенко, которая, однако, вернулась в Херсон в самом конце 1923 года».

…Повернулася в Україну, щоб безслідно зникнути? Жодної фотографії, навіть словесного портрета Олени Грабенко відшукати поки що не вдалося. Фатальна жінка? Ні, швидше жінка-фантом, яка на додачу мала ще й «двійника»! У статті «Ольгинская гимназия» (так на честь дочки імператора Ольги, яка пожертвувала на її будівництво 40 тисяч рублів, назвали жіночу гімназію у Ставрополі) як одна з видатних випускниць згадується… Олена Андріївна Грабенко. Разом із двома подругами вона перед Першою світовою війною вступила в нелегальний молодіжний соціал-демократичний гурток при чоловічій гімназії. Після занять юні революціонерки складали та розповсюджували серед робітників антиурядові листівки, прокламації, відозви. От власне і вся інформація про Олену Грабенко, за винятком ось такого повідомлення: «Елена Андреевна Грабенко многие годы жила в Киеве. Занимала руководящие должности. Умерла в 1967 году от тяжелого недуга».

Дивовижно, чи не так? Багато що в долях цих жінок збігається: прізвище, ім’я та по батькові, приблизно вік, навчання в гімназії, участь у революційному русі. То, може, мовиться про одну й ту саму особу?

Та остаточно ситуацію з дітьми Андрія Михайловича Грабенка заплутує Ольга Андріївна Грабенко (1898-1971), дружина легендарного героя громадянської війни на Далекому Сході Сергія Лазо (1894-1920). Того самого, якого буцімто живцем спалили у топці паровоза. Ольга Грабенко (Лазо) написала спогади про свого чоловіка, але про себе не повідомила геть нічого: ні звідки вона родом, ні хто її батьки. Про неї лише пишуть: «Ольга Грабенко была украинской красавицей и настоящей большевичкой» (у більшовицьку партію вступила в 1916 році). Після загибелі чоловіка її доля склалася доволі благополучно. Під час Другої світової війни Ольга Андрївна у складі медчастини пройшла фронтовими дорогами. Здобула вищу освіту, історик за фахом. Викладала у Військовій академії ім. М.В.Фрунзе. Кандидат історичних наук, полковник. Похована на Новодівичому кладовищі. Мала від Сергія Лазо дочку Аду (1919-1993), філолога, яка працювала редактором видавництва «Детгиз». А що коли ця Ольга Андріївна Грабенко (Лазо) – іще одна дочка Андрія Михайловича Грабенка і відповідно рідна сестра Олени Андріївни Грабенко? Питання поки що суто риторичне.

Та все ж маю надію, що з часом незвичайна доля уродженки Єлисаветграда Олени Андріївни Грабенко, її перебування та роль у колі європейських інтелектуалів неодмінно надихнуть істориків на пошуки, і ця жінка нарешті матеріалізується. А з нею її брати та сестри.

Володимир БОСЬКО

Напишіть відгук