ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКЕ КОЛО АРСЕНІЯ ТАРКОВСЬКОГО

0
1344
views

Як відомо, Арсеній Тарковський народився в Єлисаветграді – місті багатонаціональному, мультикультурному, але з великою українською компонентою. Таким було й оточення, в якому формувався його світогляд, його майбутній поетичний космос.

Найпершим, хто справив неабияке враження на Асіка (так називали Арсенія близькі й друзі у дитячі та юнацькі роки), став товариш його батька по сибірському засланню Опанас Іванович Михалевич, або «белый доктор», як його називали у ті далекі часи містяни.

Опанас Михалевич (1848 – 1925) родом з Волині, лікар за фахом, закінчив медичний факультет Київського університету. Як кращого випускника його залишили працювати в університетській клініці. На той час він вже поділяв соціал-демократичні погляди і приятелював з представниками «Старої Громади» В.Антоновичем і М.Драгомановим, «в особі якого, – писав І.Франко, – побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип – свідомого європейця і не менше свідомого українця». Саме за це через деякий час Михалевича висилають з Києва. Він працює на посаді земського лікаря в різних містах, а 1878 року переїздить з сім’єю до Єлисаветграда.

Лікарською практикою Михалевич заробляв тут значні гроші, але нічого не брав з бідних пацієнтів, навпаки допомагав їм ліками та грішми. Значну частину заробітку Опанас Іванович передавав також на придбання книжок та брошур для сільських бібліотек. У вільний час він перекладав українською «Багатство народів» Адама Сміта. Переклад надіслав письменнику В.Г.Короленку до Полтави, а згодом надрукував його в Галичині й подарував увесь наклад організаціям «Просвіти». Крім приватної практики співробітничав з Червоним Хрестом, читав лекції на заводі Ельворті. «Видатний українець, демократ чистої води», – так називала лікаря Михалевича діячка народницького руху Софія Русова, яка на той час теж мешкала в Єлисаветграді.

З родиною Тарковських Опанаса Михалевича єднали особливі зв’язки. Олександр Тарковський, рідний брат першої дружини Карпенка-Карого Надії, разом з Михалевичем за участь у народницькому гуртку був висланий у селище Тунку Іркутського краю. Там вони мешкали в одній хаті. Як і Михалевич, після заслання Тарковський повернувся до Єлисаветграда. Почуття щирої дружби та любові до Олександра Карловича лікар переніс на його сина Арсенія. Він почав навчати семирічного хлопчика філософії українського мислителя, просвітителя і поета XVIII століття Григорія Сковороди. Сковорода увійшов в душу Арсенія (разом з його віршами) і як світобачення «старчика» (бродячого філософа-наставника), і як його спосіб життя.

Влітку 1945 року Арсеній Олександрович написав автобіографічні нотатки, в яких згадує місто свого дитинства. Гідну увагу він приділив тут доктору Михалевичу: «Я много болел, и мне приписывали много лекарств. Он отменял их все и лечил меня чем-то вкусным на сиропах. Ничего, я выжил», «Глаза его были добры до лучеиспускания». І найголовніше: «Он один не смеялся над тогдашними моими, впрочем, довольно-таки дикими стихами, выслушивал их внимательно, обсуждал их и читал мне стихи Григория Сковороды, которые я до сих пор помню».

Про Михалевича та вірші Сковороди Арсеній Олександрович згадував також у бесідах з перекладачем С.Мітіною у другій половині 1970-х років. На той час по смерті Михалевича минуло вже 50 років, однак вдячна пам’ять продовжувала жити. Закладене Михалевичем духовне підґрунтя знайшло своє відображення також у віршах А.Тарковського «Григорий Сковорода» і «Где целовали степь курганы». У книзі «Осколки зеркала», що є життєписом кількох поколінь Тарковських, не оминула увагою Опанаса Михалевича й дочка Арсенія Олександровича Марина Тарковська.

Та найбільш світлими і водночас драматичними є спогади поета про старшого брата Валерія (1903 – 1919). Валерій був дуже обдарованою дитиною. Його вихованню й освіті пильну увагу приділяли батько Олександр Карлович, мати Марія Данилівна та чоловік її рідної сестри Ольги Олександр Гусєв. Останній викладав у юнкерському училищі фізику та електротехніку. Він серйозно ставився до технічних захоплень Валерія і підтримував у ньому любов до авіації, електрики, астрономії. Певно, саме завдяки такому впливу дяді Саші Арсеній у шестирічному віці разом з Валерієм, гарячим ентузіастом «сучасної астрономії спостережень», здійснив подорож на Марс, щоб упевнитися в існуванні каналів, відкритих італійським астрономом Джованні Скіапареллі. І хоча ця подорож відбулася лише в уяві захопленої дитини і за допомогою дагерротипів «чарівного ліхтаря», вона поклала початок формування планетарної, «ноосферної» свідомості майбутнього поета.

Сумна, але і символічна в історії роду Тарковських доля старшого. Після того, як йому виповнилося два роки (1905), батько на зворотному боці царського «Маніфесту» залишає відповідний духовний заповіт, немов би передаючи революційну естафету народовольця ще нетямущій дитині, тим самим передбачаючи його неспокійне майбутнє як представника другого покоління творців «Народної волі». Всебічно обдарований з дитинства, Валя Тарковський радикальним чином втілив заповіт батька, рано вставши на революційний шлях. Йому п’ятнадцять, а він вже один з членів гуртка революціонерів-анархістів. Юнак обзаводиться семизарядним кольтом, з яким на поясі ходить до гімназії, про що і доповідав батькові директор навчального закладу. Валя пише полум’яні статті та вірші. Валерій загине у травні 1919-го в одному з боїв з григор’євцями, прикриваючи відхід червоноармійського загону. Важким тягарем ляже загибель сина на батьків: осліпне батько, швидко постаріє мати.

Арсеній Тарковський все життя сумував за братом, у віршах знову і знову повертався до його долі, але разом з тим пишався подвигом Валерія. Пишався і рідним Єлисаветградом, з якого вийшло так багато артистів, музикантів, художників і, за твердженням Тарковського, мало не двісті професійних літераторів.

Одним з таких всесвітньо відомих літераторів став товариш його юнацьких років Михаїл Хороманський (Міхал Хороманьський, 1904 – 1972).

Як свідчить запис у метричній книзі Петропавлівської церкви, Михаїл Костянтинович Хороманський народився 22 червня 1904 року в Єлисаветграді. Його батько – відставний поручик, ветеринарний лікар 3-го відділення Васильківського – кінного запасу, син редактора першої в Росії повітової газети «Елисаветградский вестник» Михайла Каетановича Хороманського, загинув у січні 1918 року у Києві при наступі більшовиків. Мати Олександра Казимирівна була домашньою вчителькою, тому початкове навчання Михаїл отримав удома. 1914 року він вступає у перший, а 1920-го закінчує шостий клас громадської чоловічої класичної гімназії. На той час це був доволі елітний навчальний заклад. До речі, протягом 1918 – 1920 років у ній активно проходила українізація.

У буремні роки Громадянської війни, попри постійну зміну політичних влад, культурне життя в Єлисаветі не вщухало. Газети того часу та спогади наших земляків свідчать, що у різних культурних осередках та закладах повсякчас проводились лекції, літературні та музичні вечори, концерти, аматорські та професійні вистави.

На одному з таких зібрань, певно, і познайомились юні гімназисти Михаїл Хороманський, Микола Станіславський, Іполит Бошняк, Андрій і Назар Тобілевичі, Юрій Нікітін, Тетяна Нікітіна, Ірина Бошняк, Ольга Рапопорт і Арсеній Тарковський. Найчастіше вони збиралися у будинку Нікітіних, де проходили знамениті «Четверги» і який тривалий час був осередком української «Просвіти».

Літературу любили всі, і всі були в різному ступені обдаровані письменницькими здібностями. Таке благодатне у творчому відношенні середовище не могло не залишити слід в душі наймолодшого з них Арсенія Тарковського. Саме про ці часи він згадував пізніше так: «Стихи тогда… писали Юра Никитин, Коля Станиславский, Михаил Хороманский, впоследствии уехавший в Польшу и ставший там знаменитым беллетристом. Хороманский был нашим учителем. Он писал стихи по-людски, переводил с французского Верхарна и символистов, он был первый, кто показал мне и объяснил хоть краешек “новой поэзии”».

Отже, після закінчення гімназії Михаїл Хороманський через важкі матеріальні умови родини розпочав трудовий шлях у госпіталі, працював репетитором, помічником пекаря. Потім вивчав психологію і педагогіку у радянських університетах. Переїхав до Одеси, де близько зійшовся з Каролем Шимановським (до речі дальнім родичем) і завдяки йому 1924 року переїхав з родиною до Польщі. Тут на початку своєї літературної кар’єри він деякий час співпрацював з російськомовними емігрантськими газетами і журналами, публікуючи в них не лише оригінальні вірші, але й переклади з польської поезії, зокрема Каспровича, Словацького, Тувіма, Вежинського.

1933 року побачив світ його перший роман польською мовою «Ревнощі й медицина», який тоді наробив багато галасу у літературних колах, а згодом був перекладений багатьма іноземними мовами. До речі, існує екранізація цього твору, що частково перегукується з долею самого Міхала Хороманьського, зроблена 1973 року режисером Янушем Маєвським. 1937 року письменник здійснив подорож Північною Африкою, враження від якої пізніше лягли в основу кількох нових романів. Тривога за долю дружини-єврейки, танцівниці за професією, змусила його в період фашистської окупації виїхати спочатку до Бразилії, потім до Канади. Там вони відкрили танцювальну школу. На батьківщину подружжя повернулося лише 1957 року, де до останніх днів Хороманьський займався літературною діяльністю. Для нас, напевно, найбільшу цінність представляє книга «Мемуари», яка, на жаль, ще не перевидана українською.

(Продовження у наступних номерах).

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here