СЕРГІЙ КОЛАЧЕВСЬКИЙ: ЛІКАР, ПІДПРИЄМЕЦЬ, НАЙВИДАТНІШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ БЛАГОДІЙНИК, ЧИЙ ЗАПОВІТ НЕ БУВ ВИКОНАНИЙ

0
160
views

У  травні 2016 року на виконання закону про декомунізацію найдовша вулиця Кривого Рогу – 23 лютого – була перейменована на честь ще одного нашого земляка Сергія Миколайовича Колачевського (1849-1911).

Поблизу цієї вулиці був розташований рудник, який належав Колачевському. Його так само, як і Мартіна Шимановського, слід вважати засновником Кривого Рогу. Все життя цієї дивовижної людини (доктора медицини, рудопромисловця, громадського діяча та мецената) пройшло під гаслом: «Все боїться часу, але час боїться доброти».

Сергія Колачевського сьогодні називають «українським Нобелем, який не відбувся». Воістину це найтрагічніша постать в історії українського благодійництва.

Свій блискучий нарис про Сергія Колачевського науковий сьогодні співробітник Криворізького міського історико-краєзнавчого музею Олександр Мельник назвав сенсаційно, ефектно й, на перший погляд, провокативно: «Мільярд доларів на благодійність: Сергій Колачевський – Нобель півдня України».

До речі, на сьогодні – це єдине джерело про трагічну долю «українського Нобеля», хоча помер Сергій Колачевський у далекому 1911 році.

А тим часом капітал Колачевського, призначений ним на доброчинність, у декілька разів перевищував той, який винахідник динаміту Альфред Нобель (1833-1896) заповів на заснування премії за найвидатніші досягнення у галузі хімії, фізики, літератури, фізіології та медицини і за миротворчу діяльність: 30 млн руб. проти 6,92 млн доларів. Олександр Мельник стверджує, що за тогочасним курсом 30 млн рублів дорівнювали 14 млн доларів, а за сучасним курсом – це мільярд доларів.

На превеликий жаль, і як не дивно, на сьогодні не існує ґрунтовної наукової праці про видатну родину Колачевських, за винятком навчального посібника (60-сторінкової брошури «Михайло Колачевський: музично-педагогічна спадщина»), присвяченого молодшому братові Сергія Миколайовича, виданого 1999 року сміховинно малим накладом – аж… 100 примірників! Її автор – професор Миколаївського педагогічного інституту, музикознавець Євген Сергійович Федотов – зібрав в архівах унікальний матеріал про цю родину.

Започаткував рід Колачевських в Україні уродженець Смоленської губернії, секунд-майор Федір Іванович Колачевський. У 14-річному віці він вступив на військову службу і служив у російській армії з 1771 по 1795 рік; брав активну участь у багатьох кампаніях проти турків, відзначився зокрема під час облоги Очакова та оволодіння Бендерами. Вийшовши у відставку, Федір Колачевський одружився з Ганною Спиридонівною Манвеловою і «…заснував понад річкою Омельничок в Олександрійському повіті два хутірця Федорівку (за власним ім’ям) і Туркестанівку (на згадку про військові походи в Туркестан)».

Саме у дідовій Федорівці (нині Онуфріївського району) й народився в січні 1849 року Сергій Миколайович Колачевський. Тут і в сусідній Туркестанівці пройшло його дитинство. Як свідчить довідник «Кіровоградська область. Адміністративно-територіальний устрій» (1985), на території нашого краю дійсно існувало сільце Туркестанівка в Онуфріївському районі, яке у радянські часи буцімто отримало нову назву – село Калачівка. Подумалося, яке несподіване для радянської влади перейменування населеного пункту – на честь його колишніх власників Колачевських (Калачевських).

Як свідчать дореволюційні джерела, зокрема таке поважне, як «Список землевладельцев Александрийского уезда на 1896 год», то це сільце Колачевських уже тоді мало дві назви (Туркестанівка, Калачівка). Та й рідне село Сергія Колачевського Федорівка до 1917 року також мало другу назву – Калачівка. Отож ніякого перейменування Туркестанівки у радянські часи не відбулося. Просто, аби уникнути плутанини з двома розташованими поруч Калачівками, пожертвували назвою Туркестанівка. Щоправда, чи існує сьогодні село Калачівка, підпорядковане Попівській сільській раді, маю великі сумніви. Адже за даними перепису населення 2001 року в селі мешкало… 50 чоловік.

Навчався Сергій Колачевський у Кременчуцькій гімназії, блискуче закінчив медичний факультет Київського університету й почав практикувати в земських установах Кременчука, де вже працював його старший брат Михайло, налагодив у місті зразкове медичне обслуговування населення. У 1876 та 1879 роках, беручи приклад з видатного російського хірурга Миколи Пирогова, двічі вирушав у складі загону Червоного Хреста на Балкани, де допомагав повсталому болгарському народу в боротьбі за незалежність із Туреччиною. У 1876 році Колачевський захистив докторську дисертацію. В історію російської медицини Сергій Миколайович увійшов передусім як хірург, що здійснив першу в Російській імперії  успішну операцію резекції шлунка.

З 1882 року Колачевський жив і працював у Одесі, зайнявши чільне місце у громадському житті міста як лікар і культурний діяч. Його обирають віце-президентом одеського «Товариства Красних Мистецтв», членом Одеського товариства історії та старовини, відряджають до Петербурга для вирішення питання щодо відкриття у місті художнього училища.

А сходження до багатства, на трон «залізного короля», почалося з того, що у посаг його дружині Євгенії Володимирівні від тітки дісталося 400 десятин землі біля села Веселі Терни Верхньодніпровського повіту.

Спочатку Сергій Миколайович ніяких особливих планів відносно їхнього використання не виношував і здавав землю в оренду під поля та пасовиська місцевим селянам. Та дізнавшись, що на навколишніх землях щороку відкривають нові родовища руд, які приносять великі прибутки, вирішив за допомогою фахівця детально обстежити свою ділянку.

В результаті пошуків у 1891 році було відкрите багатюще родовище. Але для початку розробок потрібні були великі кошти, яких лікар Колачевський, звісно ж, не мав. І Сергій Миколайович ризикнув: під заставу рудоносної ділянки та зобов’язання поставок руди взяв у німецькому банку «Дойчен Кайзер» кредит у розмірі 1,5 млн марок. Робота закипіла, вже восени 1893 року приступили до видобутку руди.

У Вікіпедії читаємо, що вдалося зробити Колачевському, аби його рудник процвітав: «Розуміючи, як важливо створити колектив кваліфікованих працівників, Калачевський починає будувати велику їдальню на 1000 місць, яка при потребі легко перетворювалась на театр. …Витрати на харчування одного робітника складали 6-7 руб. на місяць. Колачевський був єдиним на ті роки підприємцем, котрий взяв на себе витрати на харчування гірників. Постійні робітники переводились на відрядну систему оплати, а ковалям, токарям, слюсарям, машиністам встановлювалась висока, порівняно з іншими рудниками, плата. Заробляв простий робітник від 15 до 20 руб. на місяць, майстер – близько 25–35, інженери – до 100 руб. (у 1910 році корова коштувала близько 5 руб.). Були ще й поденні робітники, які отримували 40 коп. в день і безкоштовно харчувались у другій спеціальній їдальні. Але Сергій Колачевський у своїх новаторських пошуках підвищення рентабельності підприємства пішов далі. Побудував робітниче містечко (по дві квартири в будинку) та гуртожитки для тимчасових і холостих робітників. Причому в будинках була вода, світло, газ, а квартплата складала всього 20 коп. на місяць».

З часом було збудовано школу з безкоштовним навчанням, бібліотеку, лазню. Крім того, у робітників Колачевського були трудові книжки і страхові поліси. Працювала лікарня, яку відкрила дружина Колачевського. А на вихідні відчиняли двері клубу, де часто гастролювали Марія Заньковецька, Панас Саксаганський та інші корифеї українського театру. Вистави для виробничників були безкоштовними.

А ще Сергій Миколайович першим у 1897 році у Кривбасі купив власний паровоз для рудничних потреб, провів на рудник залізничну гілку та міст, який з’єднав селище з центром міста. У 1902 році він одним із перших провів електричне освітлення до житлових будинків. Понад 20 тис. руб. витратив на будівництво криниць для забезпечення потреб рудника і людей чистою водою. Не випадково сучасники називали його «залізним королем».

Однак улюбленою справою Сергія Миколайовича було не видобування залізної руди, а… садівництво. На 23,5 десятинах землі за маєтком він розвів чудовий сад, більшу частину якого займали 5400 елітних сортів фруктових дерев, кущів та винограду. У 1910 році на сільськогосподарській виставці в Катеринославі колекція плодів Колачевського отримала золоті й срібні медалі.

Помер Сергій Миколайович раптово 23 травня 1911 року в Петербурзі. Причину смерті достеменно не встановлено. За офіційною версією, у Калачевського буцімто стався серцевий напад (інфаркт). Звісно ж, коли помирає така багата людина, то не виключалася й можливість отруєння.

Оскільки подружжя Колачевських дітей не мало, то весь свій багатомільйонний статок вони заповіли на доброчинні справи.

Згідно із заповітом близько 100 тис. руб. було роздано робітникам рудника Колачевського. Працюючі на ньому від 3 до 5 років мали отримати піврічний оклад, від 5-8 – річний оклад, а хто мав стаж роботи понад 10 років – оклад за два роки. 50 тис. руб. дарувалося Одеській громаді сестер милосердя, частина грошей була виділена на будівництво церкви на руднику та на зведення будинку для престарілих для мешканців Катеринославської і Херсонської губерній.

Та головним у заповіті мало стати негайне будівництво у маєтку вищого сільськогосподарського училища імені Євгенії і Сергія Калачевських зі зразковими полями, фермою і фруктовим садом, з безкоштовним навчанням у ньому всіх верств населення Херсонської і Катеринославської губерній (75% місць віддавалося селянським дітям, 25% – дворянам). Цьому училищу Сергій Миколайович заповів у власність «все без винятку: маєток, капітал і рудник з усіма його атрибутами…». Згідно з підрахунками, для училища залишався фантастичний капітал у 29 млн руб., або по тогочасному курсу – понад 14 млн доларів.

Певно, як Альфред Нобель заснуванням своєї премії намагався хоч якось спокутувати  свій гріх перед людством за винайдення динаміту, так і Сергій Колачевський, мабуть, теж думав про ту шкоду, яку завдає навколишньому середовищу видобування залізної руди. Отой, по-сучасному висловлюючись, екологічний аспект у його заповіті відчувається.

Очевидно, заповіт Сергія Колачевського був би виконаний, аби не братові діти та жінчині родичі. Саме на часі розповісти і про них.

Місцем народження композитора і громадського діяча Михайла Колачевського (1851-1907), молодшого брата Сергія Миколайовича, зрідка називають хутір Калачівку, поблизу села Попівки Олександрійського повіту (нині Онуфріївського району), значно частіше – саму Попівку. А тим часом мистецтвознавець Євген Федотов, посилаючись на виписку з «Метричної книги» Петропавлівської церкви села Попівка, доводить, що народився Михайло Колачевський у сусідньому успадкованому від діда селі Федорівці Олександрійського повіту, де через відсутність місцевої церкви реєстрація подібних актів не велася.  У Попівці він був лише хрещений. Отже, обидва брати Колачевські з’явилися на світ у Федорівці (Калачівці).

З біографічної довідки у Вікіпедії дізнаємося, що Михайло Колачевський здобув юридичну і музичну освіту. В 1876 році закінчив Лейпцизьку консерваторію по класу теорії композиції. Найвидатнішим твором композитора стала побудована на основі народних мелодій «Українська симфонія» – дипломна робота, вперше виконана у Лейпцигу в 1876 році (в Україні вперше прозвучала в Полтаві у 1900 році у виконанні Полтавського симфонічного оркестру під керуванням Д.В.Ахшарумова). Після повернення на батьківщину Михайло Колачевський жив і працював у Кременчуці. Створив кілька фортепіанних п’єс, романсів на тексти російських поетів, реквієм для хору, солістів, струнного оркестру й органа, струнний квартет, фортепіанне тріо, хори. Поряд з творчою займався громадською діяльністю, адвокатською практикою і меценатством. Протягом 1890-1900 pp. очолював Кременчуцьку земську управу, багато зробив для розвитку земських шкіл і лікарень.

Будучи дуже хворобливим від самого народження (прогресуючий параліч), перебував під постійним лікарським наглядом старшого брата. На відміну від Сергія Михайло у шлюбі з Варварою Остроградською мав аж чотирьох дітей: синів Володимира, Олексія, Сергія і дочку Євгенію. Спочатку в суд з вимогою через сенат скасувати заповіт дядька звернувся його старший племінник Володимир Михайлович. Мовляв, яка психічно нормальна людина могла так вчинити? Розгляд справи тривав декілька років, але суд зрештою визнав заповіт дійсним. Потім до справи підключилися ображені родичі Євгенії Колачевської: тітка теж була несповна розуму, коли складала заповіт на користь чоловіка. Лише у 1916 році сенат ухвалив остаточне рішення про законність заповіту. Але виконати його не встигли, до влади внаслідок жовтневого перевороту прийшли більшовики.

У радянському Кривому Розі знищили буквально все, що зробив доброго для міста Сергій Миколайович: маєток, сад, робітниче селище, навіть могили подружжя. Лише рудник Колачевського під назвою «шахта ім. Орджонікідзе» працює й досі.

Згаданий нами дослідник життя й діяльності Сергія Колачевського Олександр Мельник відшукав вражаючі паралелі у біографіях «двох Нобелів». Альфред Нобель прожив 63 роки, Колачевський – 61. Перший знав 5 мов, другий – 4. Останньою волею обох було пожертвування грошей на благодійні ініціативи в галузі культури й освіти. Позови родичів, що намагалися заперечити законність заповітів, й судові тяганини тривали 3 і 5 років відповідно. І Нобель, і Колачевський не мали дітей.

Володимир БОСЬКО

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here