Директорка Центру соціальних та трудових досліджень Ніна Потарська з 2016 року є консультанткою Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу (Женева). Збирає наративи та проводить дослідження на сході України.
Вражаючі історії з двох сторін конфлікту, ризики та результати досліджень – про все це читайте в ексклюзивному інтерв’ю з Ніною Потарською.
– Як саме ви стали дослідницею для ООН?
– Я й до цього була активісткою декількох феміністичних рухів. Тим паче, що я цікавлюся трудовими відносинами, а конфлікт на сході займає вагомий прошарок в економічній площині нашої країни. 15 років тому у мене з’явилися зв’язки, знайомі в Донецьку, я знаю цей регіон. Тому працювати там мені легше, ніж будь-кому. Так сталося, що одна волонтерська мережа попросила взяти на квартиру до себе жінку. Я живу біля лікарні, в якій мали робити операцію на серці синові цієї жінки. Це було восени 2014 року, вона приїхала зі Слов’янська. На той час Слов’янськ та Краматорськ вже звільнили від окупації, мешканці поверталися до мирного життя. Ми багато розмовляли з жінкою на цю тему. Через тиждень приїхала дружина прооперованого чоловіка: вона психотерапевт із Семенівської лікарні. Це та сама лікарня, яка першою потрапила під обстріли. Мене вразило те, про що вона розповідала. Наприклад, коли їх обстрілювали, одночасно з Донецька вимагали… надіслати їм звіт! Коли вона поверталася ввечері після роботи у рідний Слов’янськ, то в місті взагалі не зрозуміли, чому вона така перелякана. Але ж в цей час за кілометр-два звідти стріляли, там не залишилося живого місця від тієї лікарні! І ніхто не сказав, що потрібно виїжджати, не евакуювали мирне населення. Ось така повна дискоординація між усіма органами влади, повна безвідповідальність перед цивільним населенням, відсутність інформування. Тоді почалося й багато стигм: «Ось ці літні жіночки, які голосували за гречку, самі тепер винуваті». Чому саме літні, чому жінки? Потім почали у всьому звинувачувати мешканців Донбасу: мовляв, вони самі накликали біду, що вони всі в Донецькій області неосвічені, невиховані тощо. І ось ця психологиня пояснила: «Нам так було образливо, ми відчували себе приниженими! У нас у Слов’янську є педагогічний виш, в Краматорську політехнічна еліта, інженерне місто. А тут про нас кажуть, що ми якісь дикі». Я особисто люблю місто Краматорськ, в Донецьку багато людей з вищою світою. Жінка розповідала, як вони шукали воду, як між обстрілами знаходили час, щоб вийти з підвалів, піти по воду, піднятися додому, приготувати їсти – і знову в підвал.
– Невже місцевих не попереджали, що ось у сусідньому місті вже тривають обстріли, що треба тікати?
– У нас немає програм евакуації, з переселенцями була незрозуміла ситуація, коли державні органи переправляли на волонтерські служби. Коли я опитувала: «Якщо ви в ситуації небезпеки, на що сподіваєтеся, до кого звертаєтеся?» – жодна з них не сказала, що буде телефонувати на якусь державну гарячу лінію або звернеться до установ. Зазвичай відповідали: «Я зможу сама», «Я звернуся до родичів, знайомих». Жодна з озвучених стратегій не була пов’язана з державною політикою соціального захисту, захисту цивільного населення взагалі. Тому що держава тоді самоусунулася, не реагувала на виклики. У перший рік, коли постали такі складні питання, все лягло на плечі населення.
Тому я поїхала з першим дослідженням на непідконтрольну, підконтрольну Україні території, в сіру зону. Я брала інтерв’ю у жінок. Я хотіла через їхні історії розповісти про те, що таке війна. Це не лише коли стріляють, це й приниження, знецінення людської гідності. Ті ж вчителі та лікарі розповідали, що найпринизливішим було спускатися в каналізацію і набирати там воду, адже місто було зневоднене декілька днів.
Війна – це не лише бойові дії. Це наслідки, які відчувають не лише люди в зоні бойового конфлікту, але навіть в західних регіонах країни. Адже війна вражає в цілому, а не точково. Я далі продовжую збирати ці наративи, щоб знайти зв’язки, щоб легше було людям зрозуміти, що відбувається. Про те, що таке конфлікт, що таке війна. Збираю цитати жінок, які кажуть прості речі, але про те, що відбувається.
– Як відбулося перше дослідження?
– Перше дослідження я провела з власної ініціативи. Я прийшла до Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні, подала заявку. Цей фонд фінансується здебільшого за рахунок Федерального уряду Німеччини, сприяє політичній освіті. У своїй роботі фонд орієнтується на такі цінності, як екологія, демократія, гендерна рівність, сталий розвиток, гуманізм, солідарність і ненасильство. Мою заявку ухвалили, але грошей тоді виділили небагато. Тож 80 відсотків витрачених на дослідження ресурсів – це власні кошти або допомога тих, з ким змогла домовитися. Та для мене було важливо самій зрозуміти, що відбувається, що можу зробити, що – змінити.
– Тож у першу таку дослідницьку подорож ви відправилися одна?
– Ні, зі мною був мій чоловік, він робив фотографії. Зараз, коли згадуємо, то дивуємося: як взагалі можна було набратися сміливості на таку авантюру? Адже нас постійно десь затримували. Були допити якісь, тримали нас близько двох діб. Це все постійно на межі фолу. А ми ще й ходили в місцеві так звані державні органи, щоб зрозуміти, яка ситуація з чиновниками. Але як на цій стороні, так і на тій багато актуальних чиновників та активістів зараз закидають мені, що я працюю на якусь розвідку. Мені цікаво, на яку саме, та ніхто не каже. Коли мене затримували в Донецьку, то казали, що я взагалі на три розвідки працюю, – мені здається, що вони занадто високої думки про мене (сміється). З цієї сторони теж багато питань ставили: а чого їздила, а як проїхала?
Та мене легко було перевірити навіть через гугл: там вводиш моє прізвище і з’являється інформація про заснування Жіночої сотні на Майдані. Тому вперше я поїхала вже у 2015-му, адже в 2014-му ще було занадто небезпечно.
– Коли кажеш про військовий конфлікт та порушення прав жінок, у першу чергу на думку спадає сексуальне насильство з боку озброєних людей. Та це поняття набагато ширше, чи не так?
– Так, сексуальне насильство в даному випадку – лише верхівка айсберга. Гендерно-обумовлене насильство – це питання влади, сили і статі. Тому що у нас поляризуються гендерні ролі, жінка опиняється у ситуації, де вона знаходиться в групі підвищеного ризику. Якщо немає контролю над цією ситуацією з боку правоохоронних органів, то жінка виходить найслабшою. Насильство може бути і на блокпості: при мені вагітну дівчину просто не пустили в сусіднє місто у лікарню. Та ще й наказали чекати взимку надворі та ловити попутки. Це коли люди, що мають певну владу чи силу, обмежують інших у реалізації прав. У людей під час військового конфлікту стирається багато бар’єрів.
Жінки мені розповідали, як матері відволікали та заспокоювали дітей, щоб вони не хвилювалися та не панікували. Вони разом малювали, під час обстрілів гралися під музику – щоб діти не ховалися від кожного гучного звуку. Це все стосується тієї домашньої праці по вихованню і обслуговуванню дітей, яку зазвичай виконує жінка. Але ми чули про героїчність: «наші хлопці», «мужні воїни» – а ось про жінок мовчали. Лише цьогоріч вперше у військовому параді взяли участь жінки-військові. А що вже казати про цивільних жінок, які опинилися в зоні конфлікту? Ми приписуємо жінці, що вона якось має берегти сімейне вогнище, але в її сімейне вогнище летить снаряд. Ми в Донецьку біля аеропорту робили фотографії таких розбомблених «вогнищ».
Дослідження проводилися методом глибокого інтерв’ю з жінками з різних населених пунктів, з різними поглядами та історіями. Ось уривки з презентації дослідження Ніни Потарської:
«Головне місце в оцінці становища жінок на території як підконтрольній Україні, так і ні – важке матеріальне становище, яке існувало ще до конфлікту, а сьогодні набуло вже критичних форм: йдеться про неможливість придбати товари першої необхідності і медикаменти…
Багато хто відзначає зміну в емоційному сприйнятті, порівнюючи свою реакцію на смерть і побиття рік тому і зараз:
– За останній рік ми всі стали трохи іншими, набули нового досвіду, і часом дуже складно його осмислити. Новини про обстріли, смерть і жорстокість вже не шокують, як це було ще рік тому. Якщо життя до конфлікту було пов’язане більше з приватною сферою, а проблеми не виходили далі побутових, то сьогодні розширюються рамки не тільки політичної залученості, а й естетичної.
– Коли ми вивозили людей з Дебальцевого, всю дорогу обстрілювали. І вже не було страшно. Бачу, як уздовж дороги летить фугас, і думаю: яка краса – слід, як від комети! Ніколи не думала, що зможу отримувати естетичне задоволення, дивлячись, як летять на заході снаряди. Дуже багато цинізму в мені з’явилося. Я вже знаю військову лексику. Телефонує мені хлопець Юра, з позиції. Спасибі тобі за «Целокс», вдалося врятувати п’ять життів. У нас тільки два 200-х і сім 300-х. Могло б бути більше, якби не гемостопи, які ти привезла. І ця інформація про те, що серед хлопців, яким ти допомагаєш, два 200-х і сім 300-х, вже не чіпає. Я просто радію, що допомогла і більше людей вижило. Питаю, а хто помер? Саша? А, так, пам’ятаю… Мене вже не зачіпає і не викликає ніяких емоцій смерть знайомих. Іноді ця жорстокість в собі лякає. Сльози були востаннє в серпні, коли поховали першого солдата із Запоріжжя. З того часу я не плакала. Раніше частенько було, але це раніше (Запоріжжя).
Жінки з областей, що межують із зоною АТО, перераховуючи свої страхи, в першу чергу згадують про зростання криміногенної обстановки, побоювання бути пограбованою, залишитися без засобів до існування, що конфлікт пошириться на їхню область. У той же час ті, хто залишився в містах під обстрілами, крім страху зостатися без доходів і продуктів харчування або втратити житло також описують страхи отримати інвалідність.
– Я боюся залишитися калікою, я ще молода і не стану жити без рук або ніг. Не в нашій країні, ми нікому і здорові не потрібні (Донецьк).
Одна з основних емоцій жінок – це безпорадність, безсилля. Хоча не всі прямо стверджують, що нічого не могли або не можуть змінити. Жінки, які беруть участь у волонтерських проектах, вважають, що можуть впливати хоч на щось в міру своїх можливостей. Ті, хто не залучений, стверджують, що конфлікт почався без їхньої участі та закінчити вони його теж не в силах. Часто посилаються на роль політичних лідерів, які більш обізнані і мають більше повноважень.
– … Зараз ми живемо, як мухи. День прожив – і слава Богу. Ніяких планів взагалі немає. Хотілося б піти на курси іноземних мов, поліпшити власні знання і дитини. Але я не можу собі цього дозволити, тому що зарплата не виплачується. Були плани здати на права, але немає грошей, а якщо є зайва копійка – відкладаємо на всякий випадок (Лисичанськ).
Одна із замовчуваних тем в містах, де присутні озброєні чоловіки, – сексуальне насильство. У відкритих джерелах можна знайти лише кілька епізодів, але це не означає, що в реальності випадків згвалтування так само мало. Ми часто чули історії про те, як поводяться військові, що відбувається з жінками в полоні і чому небезпечно виходити на вулицю в темний час, але жодна із співрозмовниць не могла б свідчити про це в суді, а жертви сексуального насильства, як правило, не звертаються в міліцію. На проукраїнській території ця небажана інформація кидає тінь на образ «героя», а на території так званої «ДНР» вже тривалий час не працюють суди. Сексуальне насильство у військовому конфлікті найчастіше замовчується і сприймається, як якась очевидна в даній ситуації норма, а жінка виконує обслуговуючу функцію для зголоднілого за пестощами «воїна»…
…При обробці матеріалів дослідження склалося враження, що люди не цілком розуміють причини конфлікту і часто не можуть озвучити вимоги воюючих сторін. Згадували ситуації, коли військові на блокпостах домовлялися про те, що припиняють обстріл і роблять перерву на обід: «Начебто це гра у них така».
Вони помічають, що події навесні минулого року були частково спровоковані, частково сконструйовані і зрежисовані. І у відповідях щодо можливого мирного діалогу і взаємодії можна помітити готовність шукати компроміс.
– Як мені здається, можна було уникнути конфлікту. Ось коли Майдан стався, там все настільки потрібно було продумати і зробити, щоб людей згуртувати, а не роз’єднати. Тут стратегія повинна була бути тонкою і без агресії. Тонкою і м’якою, з «погладжуванням» сходу, з «погладжуванням» заходу… Але потрібно було прагнути до того, щоб один простягнув руку іншому, незважаючи на мову, менталітет, – ми все одно близькі люди. Здавалося, ми живемо в цивілізованому світі, ніхто не очікував, що буде застосована зброя. Ми до останнього сподівалися на діалог (Слов’янськ)».
Ірина ТРЕБУНСЬКИХ
