«МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ПРИНОСИТИ ЛЮДЯМ ЩАСТЯ»

2
1029
views

Під час завершальної виставки художників, запрошених на пленер під час Всеукраїнського мистецького фестивалю «Кропивницький 2018», у приватній галереї «Єлисаветград», де експонувалися їхні роботи, наш кореспондент мав бесіду з художницею Людмилою Боршош-Літун.

– Пані Людмило, розкажіть, будь ласка, де ви народилися, де нині мешкаєте і працюєте?

– У місті Ужгороді Закарпатської області. Я там народилася й живу понині. Працюю у Закарпатському обласному центрі науково-технічної творчості учнівської молоді. Мої вихованці багато малюють, ліплять, фантазують.

– Хто ж ви за фахом? На чому спеціалізуєтесь?

– За фахом я художник, спеціалізуюся на живописі. Одначе маю дві вищі освіти. За першою я мікробіолог. У медицині пропрацювала понад 20 років. Потім кардинально поміняла свою професію і сім років викладала у Київському національному університеті культури і мистецтв, завідувала кафедрою дизайну. Але згодом цю філію в Ужгороді закрили.

– Дуже цікаво, а попередня професія вам якось допомагає?

– Вважаю, так… Коли художники пишуть натуру, будь-яку натуру, вони вивчають її зовнішні характеристики. А я її вивчила зсередини, не тільки анатомічно, навіть на молекулярному рівні, тому що вивчала імунологію досить тривалий час. Знаючи натуру зсередини, ти її можеш краще передати.

– То як ви бачите людину? Як це впливає на засіб передачі? Тобто в якому напрямку ви працюєте – реалістичному чи сюрреалістичному?

– Якщо портретний живопис, то це класичний засіб. Якщо щось інше, то… мене заносить… Дуже заносить. Я не люблю чогось сталого. Якщо художник працює в якомусь одному напрямку, в одній техніці, роками відточує свою майстерність і його впізнають по тих роботах, то все так прекрасно, так чудово, безмежно добре. Але якщо людина зациклюється на цьому, то далі йде простір, якого усі бояться. Тому я постійно через це себе ламаю і роблю рухи в різні боки.

– Чув від ваших колег, що ви створюєте нині дуже неочікувані декоративні речі, і одна з них представлена на цій виставці…

– Так, останні три роки я на такому підйомі, що вже час зробити персональну виставку таких робіт. Якщо вдасться, вона відбудеться у жовтні в Ужгороді.

– З чого, на вашу думку, починається мистецтво? Як воно народжується?

– Мистецтво починається зі сприйняття світу. Якщо дитина дуже полюбляє передавати навколишній світ, а діти його бачать по-особливому, треба їй допомогти і не дати потухнути тому «вогнику». З таких дітей виходять гарні митці, не просто художники, а навіть творці життя, я б сказала. Адже немає такої професії, де б нотка художника не була присутня – чи це математик, чи це інженер, архітектор чи лікар. Особливо останні – чи то хірург, чи інший лікар – мусять працювати настільки філігранно… Як на мене, усі професії зав’язані на мистецтві. Відповідно, якщо в дитині це розвивати, вона може бути успішною в усіх галузях життєдіяльності.

– А у вас багато вихованців?

– Близько 800 осіб загалом. Вони приходять після школи у ЦНТТУМ і навчаються далі у гуртках за розкладом. Серед них є вже переможці всеукраїнських виставок.

– Микола Цуканов (власник галереї «Єлисаветград». – Ред.) зазначив, що ви автор та ініціатор багатьох цікавих проектів. Назвіть найвідоміші з тих, які вдалося втілити в життя.

– Це, певно, надто гучно сказано… Просто мені подобається приносити людям щастя. А художники – це такий трохи космічний народ. Тому багато хто не розуміє цих людей. Багато хто не сприймає художника як людину, яка стоїть в авангарді суспільства. Тому мені хочеться допомагати таким людям. Наприклад, зібрати їх з усієї країни на пленер у Закарпатті. Минулого року вони мали два пленери у чотиризірковому готелі «Сонячне Закарпаття». А незабаром буде проведено пленер у «Чорній Тисі», це Рахівський район, де зберуться художники з 14 країн світу разом з Україною. Окрім того, що вони будуть там два тижні проживати і харчуватися, ми закупили для них фарби й полотна. За це вони мають залишити у нас дві роботи. Але ще повезуть з собою три полотна з частинкою нашої України. Так вирішується завдання пропагувати рідний край.

– Ви вперше у нашому місті? Які від нього враження?

– Так. Вглиб України я так далеко ще не забрідала.

Мене вразило те, що як би не намагалися знищити пам’ятки історії окремі люди, попри все історія нашої України є, люди її бережуть, стараються вивчати, знати, реставрувати. Це дуже приємно, тому що на цьому базується свідомість молодого українця, на цьому формується його особистість. Мені імпонує, що у Кропивницькому зберігають свою історію.

Мені подобається планування міста… Воно таке рівнинне. Для нас воно не характерне. Мені це дуже дивно, і я гублюся тут.

– Кажуть, що степовики мають якусь особливу натуру.

– Мені не траплялися такі люди, які були б наріжно відмінні. Всі дуже доброзичливі, відкриті. І, напевно, це є наша національна риса. Я трохи поїздила по Європі і  бачу, що там відкритість награна.

– Як і в який бік, на вашу думку, рухається сучасне мистецтво, зокрема, той вид мистецтва, в якому ви працюєте?

– Як на мене, нині ми переживаємо момент такого незрозумілого затишшя перед якоюсь бурею. Це абсолютна невизначеність у напрямку. Кожен художник намагається себе проявити, визначитись, куди рухатись, але все одно рухається вже заданими коліями. Він може взяти інші фарби, інші матеріали. Але він рухається вже по відомому шляху. Чогось нового відкрити важко.

Проте робити щось нове можливо. Якщо із семи нот можна створити безліч пісень, і вони одна на одну не схожі, то чому з мільйона відтінків не можна створити щось нове. Так, у нас у мистецтві декілька напрямків, але фарб безліч. Тобто можна творити…

У такому руслі працюю і я. Тому хочу зробити персональну виставку, де буде фарба без полотна, без підрамника, вона не буде потребувати рами – того, на що художник завжди хворий, на що державі завжди не вистачає грошей для художника. Тепер я роблю такі роботи. Вони у мене заливаються і можуть експонуватися просто кольоровою плямою на стіні, конфігурації її абсолютно різні. Тому я кажу, треба шукати, треба відкривати можливості фарб. До того ж є багато різних матеріалів, які мають неймовірні властивості. Хімія йде вперед семимильними кроками, її можна використовувати всюди. Отже, не обов’язково культивувати лише відомий нам олійний живопис. Є й комп’ютерна графіка, яка має право на життя. Це таке ж мистецтво. Є ще й інсталяційні форми мистецтва – світло, прожектори, лазерні ефекти. Їх теж можна використовувати. Але я називаю це «політ метелика». Він чудовий, але це… промайнуло і забулося. Інсталяція не може лишити слід надовго. Хоча якщо це фільмувати, то можна буде переглянути згодом. Однак є багато прикладів, коли таке й мистецтвом назвати не можна. Можна натрапити на такі роботи, які з мистецької точки зору нічого не варті. Але хто на цьому розуміється?..

– Тут ми підійшли до такого питання, як критерії художності, критерії оцінки мистецтва. На чому вони базуються?

– Перш за все, на величезному досвіді. Людина, яка спочатку не намалювала щось реалістичне, просто не має права створювати щось інше. Чому? Тому що спочатку слід отримати певну базу, певні знання тих законів, які впливають на мистецтво. А потім, керуючись ними і відштовхуючись від них, ти можеш робити все, що завгодно. Це все одно, що ти захотів зробити літака, не знаючи законів аеродинаміки та земного тяжіння.

– Закінчимо, певно, на тому, що без Ватто, Іванова, Гогена, навіть Шишкіна неможливо рухатись уперед.

– Так. Потрібно спочатку детально вивчити натуру. Анатомія – це не тільки людина, це і тваринний, і рослинний світ. У мене був один знайомий художник, який говорив: «Товариш дерево». Для нього дерево – це не просто стовбур, на якому купа листочків. Бо кожне дерево, як і людина, має свій характер, свою поставу, відповідний колір, відповідний настрій.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here