ІНКЛЮЗІЯ: НЕЛЕГКИЙ ШЛЯХ У СОЦІУМ

0
2155
views

Ще на початку 2000-х на базі одного з дитсадків у тодішньому Кіровограді мали відкрити реабілітаційний центр для дітей з інвалідністю. І хоча групи «особливих дітей» мали бути відокремленими від груп здорових дошкільнят, проект провалився.

На заваді стали їхні батьки, які були проти, аби поряд з малечею знаходилися діти з інвалідністю. Історія повторилася через якийсь час, коли в одній із шкіл того ж Кіровограда мали відкрити класи, де б разом із здоровими дітьми навчалися учні з обмеженими можливостями. Тоді теж спалахнув скандал. Батьки здорових дітей висловилися проти такого сусідства. На тому й усе.

Згадати про ті події змусила мимоволі підслухана розмова двох жінок у тролейбусі. Одна з них, не ховаючи емоцій, доводила іншій, що не потерпить, аби її дитина навчалася поряд з «калікою». Треба віддати належне громадянам, які почули її слова і нагадали, що «усі ми ходимо під Богом», тож де гарантія, що завтра хтось (не приведи Господи, звичайно) із здорових дітей не буде змушений сісти в той же інвалідний візок? Ці аргументи, на жаль, не подіяли на противницю інклюзивної освіти, вона, по всьому, залишилася при своїй думці.

У 2014 році Верховна Рада закріпила можливість навчання дітей з особливими потребами (здобуття інклюзивної освіти) у навчальних закладах. Зокрема, парламент встановив, що для всіх типів, скажімо, дошкільних навчальних закладів при реалізації права дітей на дошкільну освіту враховуються особливі освітні потреби кожної дитини, в тому числі дітей з інвалідністю, і, відповідно, впроваджуються принципи інклюзивного навчання. Крім того, парламент доповнив положення закону про середню освіту нормою про те, що воно має бути доступне всім дітям, незалежно від інтелектуального, соціального чи фізичного розвитку особистості. Парламент також ввів посаду вихователя або асистента вчителя у класах з інклюзивною освітою загальноосвітніх навчальних закладів. Здавалося, які проблеми? Зелене світло у соціум! Напевно, нашим депутатам і на думку не спало, що хтось стане на заваді дітям з особливими потребами, що противниками сумісного навчання дітей з інвалідністю та здорових дітей будуть батьки останніх.

Зараз у школах Кропивницького (від початкових до старших класів), за даними міського відділу освіти, навчається 35 учнів з фізичними вадами. Щодо розумового розвитку, вони цілком можуть долати вимоги програм загальної середньої освіти. (Про дітей з розумовими та психічними вадами тут не йдеться, це – окрема тема). А головне те, що у цих діток є можливість вийти з чотирьох стін, куди до них приходили вчителі і займалися з ними за індивідуальною програмою. Соціалізація – ось те, що їм потрібно найбільше. А ще – підтримка однокласників, які не співчуватимуть, а спілкуватимуться з ними на рівних, товаришуватимуть, не помічаючи фізичних вад, і, не доведи Боже, не глузуватимуть з цього приводу. Хіба не для цього ми так багато говоримо про духовність, сердечність, доброту… То в чому ж справа? Звідки береться ця зневага до людини, яка змушена сидіти в інвалідному візку чи пересуватися на милицях?

Усі під Богом

Якось довелося побувати в одному з інтернатів для дітей з інвалідністю. Видовище, чесно скажу, не для людей із слабкими нервами. Раз побачиш – більше не захочеш. Але найбільше вразили підлітки-«децепешники» на візочках. Поспілкувавшись з ними, стає зрозумілим, чому саме їх найбільше всиновлюють громадяни інших країн, в основному американці. Бо це – неабиякий розумовий потенціал. У кожного з них є свій, отриманий від благодійників у подарунок, комп‘ютер (і треба сказати, досить потужний), з яким підліток розстається хіба що коли спить. Деякі з них вже мають свої певні розробки, можливо, ще недостатньо досконалі, але за допомогою спеціалістів здібності цих дітей можна розвивати й розвивати.

Що чекає на них, кинутих батьками, після «дитячого» інтернату? Будинок інвалідів, звідки їм вже майже немає шансів вийти у великий світ. І підлітки це знають, тож і намагаються привернути увагу до себе. Це ще один аргумент на користь їхніх розумових здібностей.

То що ж так лякає батьків? Що їхня дитина не така розумна, як дитина з ДЦП?

На жаль, із деяких джерел відомо, що для директорів шкіл, вчителів, класних керівників діти з інвалідністю – зайвий головний біль. Батьки, особливо ті, які вважають себе такими, що стоять на вищому щаблі суспільства, часто протестують проти того, аби їхні діти навчалися з дітьми-візочниками. Тож не дивно, що їхні чада відповідно ставляться до таких ровесників зі зневагою, дражнять їх, ображають. Хоча в дечому не зайвим було б іноді взяти приклад саме з людей, що мають обмежені можливості. Візьмемо нашу українську параолімпійську збірну, яка далеко обігнала в досягненнях здорових спортсменів. Так, вимоги до них лояльніші, але ж і можливості – обмежені. А Оля Свідерська, наша відома плавчиха? Чи у кожного знайдеться стільки сили волі, аби долати біль, щоб здобути перемогу?

Помітно, що учні першого класу, на відміну від старшокласників, чутливіші у своєму ставленні до своїх однолітків у інвалідному візку, але з віком, бува, це почуття чомусь зникає, підлітки стають жорстокими, на жаль… Діти є дзеркалом суспільства, своїх батьків насамперед. Отже, потрібно виховувати і педагогів, і батьків, і дітей. До речі, чи замислювалися такі батьки, що прийде час і вихована ними дитина переступить через них, калік, хворих, залишивши напризволяще? Добре, якщо ще «потурбуються» і віддадуть у будинок престарілих.

А от щодо того, що всі ми під Богом ходимо, то загляньте у травматологію дитячої лікарні, подивіться, як змінили життя дітей дорожньо-транспортна пригода чи нещасний випадок. За службовим обов‘язком (з власного бажання не підеш) довелося побувати у медичному закладі, де на той час знаходилися два красеня-хлопці, які, потрапивши в аварію, перетворилися на ходячих овочів. Чи хтось думав?..

Рівні серед рівних

Наслухавшись різних, переважно негативних, думок щодо вказаної проблеми, я з важким серцем вирішила піти ще в один навчальний заклад – Кропивницьку середню школу № 4, де директором Світлана Павленко. В тій школі, як мені відомо, є учень у сьомому класі, який пересувається виключно на візочку, а щоранку його до класу заносить на руках батько.

– Максим навчається у нас з першого класу, – говорить Світлана Олександрівна. – Діти до нього звикли і спілкуються з ним на рівних, а то й, бува, ще більше приділяють уваги. І не тільки його однокласники, а й учні з інших класів заходять до нього на перерві, приносять якісь поробки, діляться з ним. Відомо, що він веде переписку у соцмережі з багатьма однолітками. Ніхто в його бік не сказав жодного образливого слова, він – рівний серед рівних. А щодо батьків, то ті лише співчувають, але, слава Богу, ніякої зневаги. Інший хлопчик, Андрій, прийшов у школу вже дорослим, у восьмий клас. Він ходить сам, але дуже важко, сильно шкутильгає. На відміну від Максима, вчиться у звичайному класі. І жодних проблем з однокласниками.

Ідея створення інклюзивних класів виникла не одразу. Для того, аби діти з ДЦП і здорові діти вчилися разом, проведена велика підготовча робота, до якої були підключені різні фахівці – лікарі, педагоги, психологи… Старше покоління пам’ятає, що при Союзі інвалідів намагалися не помічати, мовляв, у країні розвинутого соціалізму такого явища бути не може. Не було й мови про спецтранспорт, пандуси, на відміну від інших країн, де люди з інвалідністю не почувалися вигнанцями. Зараз все змінюється, як і саме ставлення до людей на інвалідних візках. Адже йдемо в Європу, хочемо бути там рівними серед рівних. У всьому, і ставленні до «маломобільних» людей зокрема.

Світлана КОСТЕНКО

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here