СЕМЕН ШЕМЕНА — ЧЕКІСТ, ЯКИЙ ЗАЛИШАВСЯ ЛЮДИНОЮ

0
1114
views

Тривалий час я вагався, а чи варто взагалі розповідати про кадрового співробітника органів Держбезпеки СРСР генерал-майора Семена Івановича Шемену (1903-1965). Зрозуміло, що ставлення до таких персон нині, коли ми знаємо правду про злочини комуністичного режиму, однозначно негативне.

Проте заглибившись у біографію Шемени та особливо у спогади про нього, дійшов висновку, що уродженець с. Нова Осота Олександрівського району заслуговує на добре слово. Попри те, що майже все свідоме життя Семен Іванович віддав службі у каральних органах (ВЧК – ГПУ – ОГПУ –  НКВД – МВД), він дивовижним чином зумів залишитися порядною людиною.

Народився Семен Шемена у селянській родині, але батько був ковалем і це  дозволило йому здобути (на відміну від багатьох своїх майбутніх колег) пристойну освіту. Спочатку хлопець у 1917 році закінчив вище початкове училище у Чигирині, а у 1919-му – Чигиринський дорожньо-будівельний технікум. Після чого вступив до Київського політехнічного інституту, але після 1-го курсу 17-річний юнак отримав пропозицію, від якої навряд чи хто у ті часи відмовився б – стати співробітником органів держбезпеки (тоді ще ВЧК).

Спочатку кар’єра молодого чекіста складалася настільки вдало, що у 1933 році Семен Іванович опинився  в найелітарнішому підрозділі радянських спецслужб – Іноземному відділі ГПУ (зовнішня розвідка). З 1933 по 1936 рік Шемена очолює Празьку резидентуру як військовий аташе при посольстві СРСР у Чехословаччині. Прикметно, що його попередником на цій посаді був уродженець с. Високі Байраки Кіровоградського району Сергій Тарасович Даниленко (Карін) (1898-1985), що увійшов у історію спецслужб як видатний радянський розвідник.

Очевидно, й Шемена добре себе зарекомендував як керівник резидентури у Празі, оскільки після повернення на батьківщину був призначений начальником  1-го відділення Іноземного відділу Головного управління Держбезпеки НКВД СРСР і керував ним з 11 жовтня 1936-го по 14 листопада 1937 року.

А в цей час, як дізнаємося із «Списку жертв Голодомору 1932-1933 років у с. Нова Осота»,  у дворічному віці померла Марійка Шемена, напевно ж, якась родичка Семена Івановича.

Потім грянув грім: Шемену відправляють у запас із формулюванням у партійному квитку: «Объявлен строгий выговор с предупреждением за притупление чекистской и партийной бдительности».  Річ у тім, що була заарештована, як польська шпигунка, його дружина Гаврилова. Сам Шемена на партійних зборах, де вирішувалася його доля, повівся напрочуд  достойно.

Ось його пояснення: «В июне 1937 года была арестована моя жена в связи с делом первого её мужа Брезовского. За что был арестован муж, для меня неизвестно. За Гавриловой, с которой я прожил четыре года, ничего плохого не замечал и вины её в действиях бывшего мужа нету. После ареста Гавриловой я подал заявление в партийный комитет и администрации, чтобы выяснить своё положение, мне ответили, что вы ничего общего не имеете с арестом жены, продолжайте работать, как работали. Но через некоторое время вопрос был поставлен на парткоме УГБ НКВД СССР, где меня обвинили в том, что я за четыре года должен был её изучить, мне вынесли строгий выговор с предупреждением за притупление чекистской бдительности».

Можна лише уявити, що пережив Семен Іванович, відсторонений  від служби, поки майже три місяці тривали перевірки. Адже він не визнав вини дружини, не засудив її, не відрікся  від «ворога народу», не каявся за втрату пильності. Та все зрештою обійшлося не таким уже й страшним покаранням. Його лише перевели із зовнішньої розвідки на службу в систему ГУЛАГ.

10 травня 1938 року Шемену призначають начальником управління Севжелдорлага (Северного железнодорожного лагеря) у Комі АРСР. До речі, його заступником був Олександр Євстигнєєв, батько відомого радянського актора Євгена Євстигнєєва. Севжелдорлаг мав прокласти залізницю Котлас – Воркута протяжністю 1193 кілометри, пізніше вона отримала назву  Північно-Печорська залізниця.

На відміну від попередньої адміністрації табору, яка займалася винятково вирішенням виробничих питань та виконанням плану, Семен Іванович зосередив увагу передусім на влаштуванні побуту й життя ув’язнених. Досить сказати, що в таборі тоді цингою хворіли чотири тисячі чоловік. Крім того, в одному із звітів читаємо: «…Вшивость в лагере составляет 50%. Заключенные по утрам не умываются, по утрам не дают чай, а только кипяток».

На партзборах С.І.Шемена на пропозицію одного із своїх підлеглих використовувати ув’язнених 18 годин на добу замість узаконених 12 відповів: «…Вопрос этот имеет большое принципиальное значение, и как можно коммунисту додуматься до этого. Спрашивается, что же будет через три дня от такой производительности? Товарищ недооценивает вопрос сохранения рабочей силы. То же самое и с выходными днями для заключенных».

Результати не забарилися. Виробничий план 1939 року був виконаний табором на 102%.  Підлеглі й ув’язнені заповажали Семена Івановича: «У нас в лагере он восстановил дисциплину, улучшил работу, вывел лагерь из прорыва. Исключительно чуткий товарищ, хороший руководитель». У лютому 1940 року парткомісія при політвідділі СЖДЛ НКВД  ухвалила рішення щодо Шемени: «Партвзыскание – строгий выговор с предупреждением – снять».

За виконання урядового завдання з будівництва залізничної лінії Котлас – Кожва Шемена у 1941 році був нагороджений орденом «Знак пошани», в 1943-му – орденом Леніна, а у 1945 році  йому було присвоєно звання генерал-майора.

Такі успіхи були досягнуті передусім завдяки тому, що вдалося знайти засіб боротьби із цингою (цю хворобу спричиняє гостра нестача в організмі людини вітаміну С, аскорбінової кислоти), від якої масово страждали як ув’язнені, так і адміністрація.

Одним з найколоритніших підопічних Семена Шемени був єпископ Російської православної старообрядницької церкви Геронтій (в миру – Григорій Іванович Лакомкін) (1872-1951), якому за «контрреволюційну діяльність» радянська влада вліпила 10 років виправно-трудових робіт.  Сам врятувавшись  від цинги завдяки настоянкам хвої, єпископ винайшов хвоєстригальну машину для виготовлення напою з неї з додаванням кульбаби, ревеню та багатьох інших трав, що отримав назву квас.

У своїх спогадах святитель Геронтій пише: «Потребовался квас главному начальнику всех лагерей Шемену. Я сделался поставщиком ему, и он через это узнал меня». Семен Іванович негайно перевів єпископа у санмістечко при залізниці: «Пришлось инструктировать всех, расширять это дело, ибо там цинги очень много». У червні 1942 року санмістечко зі свитою відвідав  Шемена: «Пришлось чертить чертежи машины и давать подробное объяснение о вкусе хвои. Хотели меня особо наградить, премировать, но статья 58-я (контрреволюционная деятельность) считается плохой». Тому й не вдалося Семену Івановичу домогтися дострокового звільнення  єпископа-винахідника.

У 2012 році Геронтій був канонізований Російською православною старообрядницькою церквою і зарахований до лику святих.

Не менш цікаві спогади про Шемену  часів, коли він очолював Західне гірниче управління Дальбуду МВС (1948-1952), Вадима Григоровича Стародубцева у книзі «Люди, годы, Колыма» (2001).  Його, колишнього офіцера, потім зека, а після відбуття покарання вільнонайманого, особливо вражало: «Уважительное и просто человеческое отношение к подчиненным… Семен Иванович и впредь всегда советовался, всегда откликался на жалобы и просьбы и старался помочь в пределах своих возможностей».

У свою чергу автор книги «Хозяин Синего Пламени» Олександр Кінко дає таку характеристику Шемені: «Удивительно доброжелательный  руководитель».

Вдалося натрапити на ще більш цікаву інформацію про нашого земляка: «Образ начальника управления С.И.Шемены описан талантливым летописцем эпохи А.Маленьким в романе «Покорители тундры». Теперь эта книга – библиографическая редкость.

Алексей Маленький, он же Попов Алексей Георгиевич, был арестован в 1937 году тоже как «враг народа». Летопись свою вел, конечно, с разрешения высокого начальства. В 1947 году умер, не дожив трех дней до своего освобождения. Роман А.Маленького остался уникальным памятником сталинской эпохе и пока единственным подобного рода о великой стройке века – Северо-Печорской железнодорожной магистрали, протяженность которой составила 1847 км к моменту ее завершения в 1943 году».

Семен Шемена відіграв рятівну роль у долі Анни Абрамівни Берзинь (1897-1961) – літератора, мемуариста, подруги і покровительки Сергія Єсеніна в останні роки його життя.  Майже одночасно були заарештовані та розстріляні обидва її чоловіки: перший – герой громадянської війни Оскар Берзинь (1894-1938) за шпигунську діяльність, другий – польський письменник Бруно Ясенський (1901-1938) за контрреволюційну діяльність. На партійних зборах від Анни Берзинь вимагали, щоб вона відреклася від «ворога народу» Ясенського. Коли ж вона відмовилася,  її саму виключили із партії та заарештували як… польську шпигунку. Вирок: вісім років таборів і три роки заслання.

Чи не тому Семен Іванович так прихильно ставився до Анни Берзинь, що вона нагадувала йому дружину, яка так само відбувала покарання у сталінських таборах як «польська шпигунка», а особливо те, що вони обоє не зреклися своїх «половинок».

У 1951 році у місця заслання був направлений урядовий циркуляр:  «Бывших политических заключенных использовать только на физической работе». Для Анни Берзинь це означало неминучу смерть. На той час вона керувала табірним драмгуртком. Після отримання циркуляра її відправили на поселення на Кольський півострів. Та через деякий час Шемена домігся її повернення у Княж-Погост, де побудували гарне приміщення театру. В ньому Анна Берзинь і працювала до реабілітації у 1956 році. Згодом вона говорила: «Я осталась жива благодаря Семену Ивановичу Шемену».

Анна Берзинь за п’ять років, що їй залишалося жити, написала спогади про Сергія Єсеніна та підготувала до друку врятований нею рукопис роману Бруно Ясенського «Змова байдужих». І хтозна, якби не Семен Шемена, чи дізналися б ми про геніальний афоризм Бруно Ясенського, що є епіграфом до його роману «Змова байдужих»: «Не бійся ворогів – у найгіршому випадку вони можуть тебе вбити. Не бійся друзів – у найгіршому випадку вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих – вони не вбивають і не зраджують, але тільки з їхньої мовчазної згоди існує на землі зрада і вбивство».

Володимир БОСЬКО

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here