«ПРЕМІАЛЬНИЙ» СКАНДАЛ: ЗАОХОЧЕННЯ… НАОСЛІП?

1
944
views

«Мерехтіння зникань» – це назва феєричного роману відомого українського письменника Володимира Шовкошитного. «Радість перемоги та передчуття близького щастя обертається новими втратами надій, мерехтінням зникань…» – такі слова знаходимо в анотації до нього.

Ці ж слова можуть стати епіграфом до тієї ситуації, що склалася навколо обласної літературної премії ім. Маланюка. На жаль, вже не вперше, про що йшлося у публікаціях «НС» минулих років.

Нині ж ми пропонуємо вам висловити свої думки щодо Положення про обласну літературну премію, а також щодо об’єктивності суджень членів комісії, їх моральну відповідальність. І не лише у тій частині, яка пов’язана з рішенням голови комісії Олександра Чорноіваненка щодо призупинення дії рішення комісії про присудження премії в номінації «Літературознавство і публіцистика» Тетяні Березняк, котрий тим самим фактично одноосібно відмінив рішення комісії.

Нагадаємо, наприкінці минулого тижня конкурсна комісія остаточно визначилась з лауреатами обласної літературної премії імені Євгена Маланюка. У номінації «Поезія» це Олекса Різників зі збіркою «Словогрона з 3007 слів», у номінації «Проза» – Василь Мошуренко (посмертно) за книги «Шедеври» та «Коріння, або Я — Розумівка».

По-перше, голова облради, певно, на жаль, у цьому випадку піддався впливам з різних боків. Спочатку, у період висунення книжок на літературну премію, він прислухався до думок прокосенківського угруповання серед членів комісії та членів НСПУ. І потім разом з ними голосував «за» присудження премії книзі Тетяни Березняк «Бригантина юности моей». По-друге, знову ж спрацьовують ті самі «граблі», про які ми неодноразово згадували: певна частина членів комісії поданих текстів не читають. Інакше чим же пояснюється те, що не члени комісії, а «громадські експерти» виявили, що певна кількість сторінок цієї антології «закорінена в “рускій  мір”, за словами поетеси Олени Горобець.

Щодо суджень номінантки на премію Ольги Кирилюк стосовно персоналій антології, колишніх учасників «Бригантини»  Н.Волинського та А.Шендрика, погоджуюсь. Проте не поділяю думки стосовно ворожості та пропутінської орієнтації Маяковського, Когана, Луговського, Рождественського та Євтушенка, які вона виводить з наступного контексту антології: «Зато Баранов читал нам много, Маяковского, Когана, Луговского и Рождественского, которого, кстати, не любит. Он учится в МАТИ и презирает провинцию. Обсуждали новые стихи Евтушенко». Далі цитую Ольгу Кирилюк: «Так-так! Саме тим Євтушенком, який дав спільну прес-конференцію з Іосифом Кобзоном, під час якої зачитав свій вірш “о зверствах украинских карателей”. Вірш під назвою “Медсестра из Макеевки”».

А тепер відповідь самого Євгена Євтушенка на коментарі його виступу в «Комсомолці»: «Я категорически возражаю против односторонне пропагандистской интерпретации моего стихотворения “Медсестра из Макеевки”… Это стихотворение напечатано и у нас в России, и на Украине, и на разных языках, и никто не имеет права втягивать мое имя в не всегда чистую борьбу соревнующихся во взаимооскорблениях пропаганд. Это стихотворение, как и другие мои три стихотворения против трагической войны, направлено на то, чтобы остановить раз и навсегда кровопролитие, а не участвовать в разжигании национальной розни».

Та справа навіть не в тому, як оцінювати творчість згаданих поетів. Справа в тому, що і в офіційній, і в позаштатній комісії з літератури постійно простежується вибіркове ставлення до творів.

А ось і прецедент.

Згадаймо твір лауреата означеної премії за 2014 рік Анатолія Кримського «Обрубані рамена». В моїй публікації 2015 року «Рокові рамена, або Не вибраковане бароко» були такі рядки: «Коли в уяві читача оживають образи поета-політв’язня («Реабілітований посмертно») і вченого-медика («Не всі рани гояться»), він простежує їхню ґенезу, переймає деякі риси характеру та моральні принципи, аналізує той шлях, яким вони увійшли в історію. Вони стають певним взірцем для сумлінного читача. Бо вони є героями свого часу. Таким, вочевидь, мав би стати і Борис Кузик, земляк шановного автора, поставлений ним в центр третьої повісті. Проте назвати його героєм може лише сліпа душею людина. Чому? Тому що персона для опису вибрана дуже сумнівна.

Повертаючись до теми нечитання членами журі усіх книг номінантів або ж неглибокого ознайомлення з деякими текстами (можливо, по діагоналі), зазначу: автор лише частково винний у тому, що ушляхетнив образ нинішнього генерал-майора, олігарха-афериста, випестуваного ГРУ міжнародного торговця зброєю, стратега ВПК Росії, псевдонауковця, референта Путіна з озброєнь Бориса Кузика. Врешті-решт, це справа його совісті, проблема власної творчої моралі. Більша відповідальність лежить на тих літературознавцях, хто в даному випадку страждає на політичну короткозорість. Погодьтеся, такий підхід дискредитує обласну літературну премію імені Є. Маланюка». Кінець цитати.

Чому тоді не замерехтіла, не зблиснула і не спрацювала ваша україноцентрична позиція, пані та панове?

Що ж виходить: на осиці кислиці, а на вербі – груші?

Чи не схоже на фарс все це висування, обговорення та голосування? Чи не дискредитувала себе остаточно комісія з присудження премії, у результаті чого її голова вимушений був опинитися у ролі, яка дуже нагадує образ директора Яблунівської середньої школи Діодора Дормидонтовича Кастильського з роману Євгена Гуцала «Позичений чоловік»? Буквально за текстом: «…адже я був і є директором, за все відповідаю сам. Отож, товариші, відповідаю й за Хому Хомовича, який зараз сидить на ланцюгу. Значить, школа щось прогледіла, значить, і я колись проґавив».

Чому і рік, і два тому не спрацювала ваша позиція, коли можна і треба було відстояти від несправедливого звинувачення у плагіаті одного з кращих новелістів України, нинішнього лауреата премії (посмертно) Василя Мошуренка?

Нині ви хочете притлумити свої помилки новим проектом Положення про обласну літературну премію імені Маланюка. Але ж, зокрема,  пункт другий другого розділу суперечить статті 24 Конституції: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками». Тобто, обмежуючи участь у конкурсі лише творами україномовних авторів, ви передусім обмежуєте свободу творчості й визнання своїх літературних здібностей для решти громадян України. Це зовсім не в контексті європейської демократії, до якої начебто рухається Україна.

Я також на боці тих, хто вважає, що членам конкурсної комісії не погано було б вибачитися перед Тетяною Березняк, а потім… скласти з себе повноваження.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Фото Ігоря Демчука

Від редакції: «НС» пропонує долучитись до обговорення цієї теми усім зацікавленим сторонам та готове надати для цього сторінки нашого видання.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here