СІМЕЙНА САГА: ЛІКАР ОЛЕКСІЙ КУЛИК, ЙОГО ДРУЖИНА СОФІЯ ТА ЧЕТВЕРО ЇХНІХ СИНІВ

0
1136
views

Главной своей целью София Кирилловна  считала дать  образование детям.

В.А. Кулик-Павский

У 2003 році у Волгограді побачила світ унікальна (накладом 200 примірників) книга «Жизнь без легенд: Леонид Алексеевич Кулик: Хроника жизни». Вона розповідає про долю видатного вченого-мінералога, одного із засновників радянської метеоритики, першого дослідника Тунгуської катастрофи 1908 року Леоніда Кулика (1883-1942). Автор-упорядник сімейної саги – його онук  В’ячеслав  Андрійович Кулик-Павський (1932-2013). Оскільки ця родина єлисаветградського походження, то книга містить чимало цікавих, невідомих нам раніше  фактів краєзнавчого характеру.

Десять років тому я, прочитавши дві книги, присвячені Леоніду Кулику («Тропой Кулика. Повесть о Тунгусском метеорите» Бориса Вронського та «Трагедия Тунгусского метеорита» Юрія Кандиби), зробив спробу в «Історичному календарі Кіровоградщини на 2008 рік» вперше розповісти про нашого земляка, одного з найвидатніших учених ХХ століття. Зрозуміло, що відомостей про родовід, про єлисаветградсько-бобринецький період життя родини  Куликів у цих книгах було вкрай мало.

Натомість перші глави книги онука Леоніда Кулика «Корни» та «Украина»  саме цьому й присвячені. Більше того, виявляється, сам Леонід Олексійович цікавився  походженням та історією свого роду, збирав і записував про це відомості. Ось його власноручний запис:

«Предки мои происходили из бывших малороссийских казаков из-под Батурина. Мой дед Семен при организации Аракчеевым военных поселений в Новой Сербии попал в кантонисты и осел в Новороссии под г. Елисаветградом. В детстве ему повезло: он прошел модную тогда «ланкастерскую школу взаимного обучения» и вышел грамотеем – редкость в те времена даже среди правящих классов. Отбывая солдатом 25-летнюю николаевскую военную службу, он, благодаря отличиям на войне и грамоте, сдал экзамен на офицерский чин и в конце прошлого века дослужился до капитана и был уволен в отставку в чине майора… Что же касается  моего прадеда, то он тоже был простым украинским казаком, пращуры были запорожцами, и кости их развеяны от Днепра и Дуная до черноморских берегов…».

Нагадаємо, що кантоністами  (від німецької назви  полкових округів –  кантонів) у Російській імперії з 1805 по 1856 рік  називалися малолітні й неповнолітні сини нижніх військових чинів, які утворювали особливий стан осіб, що належали від дня народження до військового відомства і з огляду на своє походження були зобов’язані військовою службою.

З 1818-го почали створювати спеціальні військові школи для кантоністів (щось на зразок кадетських та суворовських училищ), у яких навчалися діти військових поселенців.

Оскільки наш Єлисаветград з 1829 по 1860 рік був адміністративним центром військових поселень Півдня України, то, звісно, й головна кантоністська школа мала розміщуватися у ньому.  Щоправда,  відомостей про неї майже немає. Маємо лише згадку у спогадах Андрія Достоєвського, що був з 1849 до 1858 року міським архітектором Єлисаветграда:

«Вот весной приезжает граф Никитин и совершает со своею свитою объезд различных учреждений. Приехали в кантонистскую школу. Вероятно, по предчувствию скорого уничтожения кантонистов граф обращал особое свое внимание на упорядочение их быта. Елисаветградская кантонистская школа помещалась в предместье Ковалевке, в большом ветхом здании, и граф серьезно изыскивал средства для постройки нового здания для кантонистов».

Очевидно, саме  єлисаветградська кантоністська школа започаткувала військову освіту у місті. Потім були військова прогімназія, офіцерське кавалерійське училище, кавалерійське  юнкерське училище і, нарешті, знамените  кавалерійське училище («славная южная школа»).

Отут в Єлисаветграді у родині відставного майора й народився Олексій Кулик (1856-1894), батько Леоніда Кулика. Військова кар’єра, судячи з усього, його  не приваблювала. Син відзначає: «Отец мой поднялся на ноги с помощью знакомой семьи немецких колонистов, которые дали ему возможность учиться в Елисаветграде в реальном училище вместе со своими детьми. Освоив в этой обстановке немецкий язык, желая быть врачом и не имея права из реального училища поступать в университет, отец уехал в Германию, где и прожил 6 лет, причем окончил университет в Вюрцбурге».

Повернувшись на батьківщину, Олексій Кулик екстерном склав  іспити на атестат зрілості, у 1881 році одружується з  19-річною Софією Кирилівною Серединською. Вона була дочкою військового старшини, землевласника Єлисаветградського повіту Кирила Тимофійовича Серединського. Серед представників цього роду переважають лікарі та священнослужителі.

Зокрема, брат батька дружини Кулика Авксентій Тимофійович Серединський у 1839 році займав посаду штаб-лікаря Херсонської міської лікарні. А Федір Серединський у 20-ті роки ХIХ століття був благочинним, одним з найосвіченіших священнослужителів Єлисаветградського повіту. У матеріалах до історії місцевого духовного училища зазначено: «В ту пору, когда создавалось ЕДУ (1822), в Елисаветграде было только трое священнослужителей, сведущих в науках и доброго поведения: Андрей Билецкий, Федор Серединский и диакон Гавриил Белобров».  А вже син Федора, уродженець Єлисаветграда Тарасій Серединський (1822-1897), після закінчення Санкт-Петербурзької духовної академії служив священиком при російських посольствах у Неаполі, Берліні та Ризі;  став видатним богословом, протоієреєм, автором праць про римсько-католицьку церкву.

Після одруження Олексій Кулик їде в Дерпт, щоб отримати звання лікаря у місцевому університеті, куди до нього у 1882 році приїздить молода дружина. У цьому естонському місті (нині Тарту) 19 серпня 1883 року й народився майбутній дослідник Тунгуського метеорита Леонід Кулик.  У 1884 році родина повернулася на батьківщину.

Свою практичну діяльність Олексій Кулик розпочинає у 1885 році завідуючим Єлисаветградською міською лікарнею, стає членом Єлисаветградського медичного наукового товариства, що виникло у 1868  році і було одним з  перших в Україні. Леонід Кулик зазначає: «За границей он (отец) имел контакт с русской революционной эмиграцией, а вернувшись на Украину, находился в связи с революционными группами юга России. В детстве я часто слышал рассказы об арестах (увезли из дому в одном белье). В частности помню фамилию  Михалевича…». Очевидно, мова йде про лікаря-українофіла Опанаса Михалевича, який очолював єлисаветградський гурток  Громади  з 1878 по 1885 рік.

Через вісім  місяців молодий лікар переходить на службу в Єлисаветградське повітове   земство, стає завідувачем Бобринецької земської лікарні. На цій посаді він перебував вісім років, до передчасної смерті.

Тут, у Бобринці,  родина Куликів значно  розрослася. На світ з’явилися ще три сини. В 1885 році  –  Володимир, у 1886-му – Нестор, а в 1890-му – Олексій. Коли старшому Леоніду виповнилося вісім років, хлопця  віддали на навчання до  Бобринецького повітового училища. У 1893 році його переводять до Єлисаветградської  гімназії, в якій Кулик навчається до 1896-го.

Під час однієї з операцій хірург Олексій Кулик не вберігся і захворів на сепсис (зараження). Отримав відпустку для лікування кумисом, але це не допомогло, і він помер 27 липня 1894 року у Челябінській міській лікарні від гангрени.

Батькові чотирьох малолітніх дітей було лише 38 років, а синові Леоніду – майбутньому досліднику Тунгуської катастрофи – не виповнилося й 11.

Прах Кулика було перевезено на батьківщину і з відповідними почестями поховано у Бобринці.

У некролозі, написаному головним санітарним лікарем Єлисаветградського повіту М.І.Тезяковим, зазначено, що небіжчик «…много содействовал успеху земского дела в уезде.  Разбил прекрасный парк на территории больницы в Бобринце. Был одним из горячих и убежденных защитников необходимости врачебно-санитарного надзора за сельскохозяйственными рабочими. Благодаря его любви к этому делу в Бобринце лечебно-продовольственный пункт для рабочих был обставлен образцово».

Після смерті Олексія Семеновича Кулика його вдова з дітьми переїздить до своїх родичів на Південний Урал. У 1906 році від раку (ним вона захворіла ще за життя чоловіка) помирає мати Софія Кирилівна. На той час троє старших синів здобули середню освіту  у Троїцькій гімназії, наймолодший навчався у старших класах. Отож свою місію – дати синам освіту –  вона здійснила.

У 1903 році Леонід, який закінчив гімназію  із золотою медаллю, став студентом Петербурзького лісового інституту. Та за участь у революційному русі його невдовзі виключають. Доленосним для Кулика виявився 1911 рік,  який подарував зустріч з академіком Володимиром Вернадським. Молодий учений самостійно вивчив курс мінералогії, захопився ботанікою, зоологією, оволодів латиною.

За клопотанням Вернадського з Кулика було знято поліційний нагляд, у 1912 році він вступає на фізико-математичний факультет Петербурзького університету, займає посаду каталогізатора Геологічного музею.

Під час Першої світової війни служить в інженерній частині кавалерійської бригади, бере участь в боях у Східній Пруссії у складі 2-ї армії, якою командував наш земляк генерал Олександр Самсонов. За сміливість та винахідливість при виведенні з’єднання із оточення нагороджений орденом Станіслава III ступеня.

Леонід Кулик – учений-самородок. Досить сказати, що фізмат Петербурзького університету він закінчив у сорок років уже добре знаним у наукових колах фахівцем, першим завідувачем створеного у 1921 році за ініціативою Вернадського метеоритного відділу Академії наук. І відразу ж Леонід Олексійович приступив до втілення в життя своєї мрії про організацію експедиції в район Підкам’яної Тунгуски.

Загадкою XX століття  називають космічну  катастрофу, яка сталася в Центральному Сибіру 30 червня 1908 року і отримала назву «Тунгуський метеорит». Того дня Земля зіткнулася з якимось космічним тілом, політ якого закінчився гігантським вибухом на висоті приблизно шести кілометрів поблизу річки Підкам’яна Тунгуска.

Загальна маса Тунгуського метеорита складала приблизно сто тисяч тонн, однак і досі не знайдено жодного його уламка чи фрагмента. Журналісти підрахували, що на сьогодні існує не менше 120 гіпотез щодо природи Тунгуського феномена.

Втім, сучасна наука вважає, що всерйоз слід розглядати три: Тунгуський метеорит – це або мале тіло Сонячної системи (комета чи астероїд), або згусток сонячної плазми (своєрідна космічна блискавка), або техногенна конструкція – творіння позаземної цивілізації.

Парадокс: людству «поталанило», що катастрофа відбулася у безлюдній, важкодоступній і майже не дослідженій місцевості. Однак це ж спричинило і надзвичайні труднощі, які доводилося долати вченим, дослідникам Тунгуського метеорита.

Першу стежку до нього проклав наш земляк Леонід Олексійович Кулик. Двадцять років віддав він розгадці таємничого космічного явища, здійснивши вісім (!) експедицій на Тунгуску. Це був справжній подвиг в ім’я науки.

А спочатку Леоніда Кулика вважали набридливим диваком навіть науковці-колеги,  його висміювали та принижували. Пошуки Тунгуського метеорита – мета цього незвичайного життя. Таке враження, коли читаєш про Леоніда Олексійовича, що він був «обраний» для виконання цієї місії.

Можна лише подивуватися його невгамовній енергії, наполегливості та дару переконувати.  Кулик домігся аудієнції у наркома освіти А.В.Луначарського і зумів його настільки зацікавити, що той погодився взяти  шефство над експедицією.

Щойно закінчилася громадянська війна, залишивши після себе голод, транспортну розруху та інші негаразди. Та, попри все, для експедиції Кулика у вересні 1921 року виділяється декілька мільйонів рублів, спеціальний вагон з продовольством та спорядженням. А президія ВЦВК видає Кулику мандат, який зобов’язує всіх надавати експедиції необхідну допомогу.

Експедиція тривала дев’ять місяців (до травня 1922 року), було подолано понад 20 тисяч кілометрів. Під час цієї та наступних експедицій Леоніду Олексійовичу вдалося точно встановити місце падіння «космічного гостя», здійснити аерофотозйомку епіцентру вибуху. Цей унікальний матеріал згодом був знищений на вимогу… пожежників, які визнали його «опасным в плане возгорания». Кулик розробив теорію кометного походження метеоритів.

Коли почалася Друга світова війна, Леонід Олексійович записався в народне ополчення, був поранений у  ногу, потрапив у полон. Долаючи біль, працював у лазареті для військовополонених санітаром та помічником хірурга.  Як тут знову не згадати про спадковість здібностей та навіть доль батьків і дітей!  Партизани пропонують йому організувати втечу, але Кулик відмовляється покинути поранених, за якими доглядає.  Комендант Спас-Деменського концтабору, дізнавшись про «знаменитого профессора», запропонував йому співробітництво з німецькою владою. Після категоричної відмови учений опинився у бараці смерті, переповненому тифозними хворими. Леонід Олексійович і тут працює санітаром, всіляко допомагаючи приреченим. Зрештою невдовзі він сам заразився тифом  і 14 квітня 1942 року помер. На  честь  Леоніда Кулика названі кратер на Місяці та мала планета Сонячної системи.

Як старший у родині, після передчасної смерті батьків, Леонід Кулик все життя піклувався і допомагав молодшим братам.  На три роки молодший від нього  Нестор  (1886-1942) спочатку мав бажання, як і батько, присвятити себе медицині. Навчався у Казанському університеті на медичному факультеті, однак за приналежність до РСДРП у 1908 році був виключений і засланий на три роки в Архангельську губернію. За ним добровільно пішла дружина, яка була онукою знаменитого анархіста Михайла Бакуніна. Тут Нестор  познайомився  з гірничим інженером Рудольфом Самойловичем, що, як і він, перебував на засланні і який пробудив у нього любов до геології. Разом вони почали проводити геологічні дослідження річок Пінеги і Кулоя, а згодом все життя співробітничали в різних організаціях, що займалися вивченням Півночі.

У 1909 році Нестор Кулик познайомився з Андрієм Володимировичем Журавським (1882-1914), видатним ученим-біогеографом, якого нині називають основоположником наукового освоєння Півночі. Журавський запросив його взяти участь у якості геолога у науковій Північно-Печорській експедиції. Їхньому зближенню, напевне, посприяло й те, що  вони виявилися земляками. Журавський народився в Єлисаветграді, але про те,  хто були його справжні батьки, він так ніколи й не дізнався. У 1882 році немовлям у віці двох  тижнів його знайшли  на ганку Єлисаветградського дитячого притулку. У місячному віці хлопчика усиновили генерал-майор Володимир Іванович Журавський з дружиною Софією Кесарівною, у яких своїх дітей не було. Названим батькам пощастило: знайда, якого нарекли Андрієм, виявився надзвичайно здібним хлопчиком. Втім, як народження, так і смерть цієї феноменально обдарованої людини в 32-річному віці  й дотепер оповиті таємницею і потребують окремої розповіді.

Їхня спільна експедиція у 1909-1910 рр. по Печорській Півночі  виявилася напрочуд успішною.  Андрій Журавський за участь у ній був нагороджений срібною медаллю Російського географічного товариства та медаллю імені Миколи Пржевальського, а Нестор Кулик опублікував кілька статей з геології  Печорського краю та Великоземельської тундри, зарекомендувавши себе як талановитий дослідник-практик.

У 1911 році, повернувшись із заслання, «неблагонадійний» Нестор за клопотанням академіка Володимира Вернадського, до якого звернувся з проханням посприяти отриманню дозволу на навчання старший брат Леонід,  вступає на геолого-мінералогічний факультет Петербурзького університету. 

У 1930-х роках Кулик – старший геолог Геологічного інституту Академії наук СРСР.

З 1937 року –  доктор геолого-мінералогічних наук, співробітник Арктичного інституту (старший  геолог).  Зрештою в історію російської науки Нестор Олексійович увійшов як талановитий геолог, палеонтолог, стратиграф, видатний дослідник Арктики (пропрацював у ній 30 років). Помер вчений  від голоду в блокадному Ленінграді у 1942 році. Навіть місце його поховання невідоме. На честь Нестора Олексійовича Кулика названа затока на півночі Таймирського озера.

Не так яскраво склалися долі  двох інших братів Леоніда Кулика – Володимира та Олексія. Інформації про  них обмаль. Про Володимира відомо, що він закінчив Варшавський ветеринарний інститут, мешкав у Свердловську, працював ветеринарним лікарем на іподромі. У 1938 році з групою працівників іподрому був заарештований за те, що буцімто не здійснював ветеринарного нагляду і не надавав своєчасної допомоги коням. Вирок суду – 15 років ув’язнення.  Дізнавшись про це, Леонід Кулик відразу ж найняв досвідченого адвоката. Той домігся перегляду вироку судовою колегією, і Володимира в 1939 році  виправдали за недоведеністю вини.  Як на ті часи, то випадок – досить рідкісний. Ще менше відомостей про наймолодшого брата Олексія, який жив у Омську і працював  на станції захисту  рослин.

Володимир БОСЬКО

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here