До Кропивницького завітав народний депутат, голова делегації Верховної Ради України в Парламентській асамблеї Ради Європи Володимир Ар’єв з публічною лекцією в Центральноукраїнському державному педагогічному університеті імені Винниченка.
До початку політичної кар’єри Володимир Ар’єв був відомим журналістом, автором рейтингової програми журналістських розслідувань «Закрита зона». Тож народословці не проґавили можливість розпитати у колишнього колеги про подальші перспективи країни, журналістику в умовах війни і розслідування щодо Укроборонпрому.
– Це не перша ваша публічна лекція перед студентами. Про що розповідаєте молоді?
– Я розповідаю про європейський стиль життя. Про те, як будувати свою країну по-справжньому європейською. Адже від того, що хтось зверху нав’яже реформи, життя не зміниться. Якщо люди хочуть змінити життя, вони мають змінити ставлення до життя. Адже це не влада паркується на дитячих майданчиках, витоптує газони, смітить в під’їздах. В Європі громада не байдужа, не закриває очі на порушення. Вони об’єднуються і наводять лад навколо себе, хоча б у своєму дворі. Далі цей рух виходить на рівень мікрорайону, міста, країни. Реформи у наших сусідів почалися в 1990-х роках: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, Латвія, Естонія. Ми запізнилися на 23 роки і запустили серйозну хворобу: хотіли мати все, та при цьому робити мінімум. Так не буває. Жодний добрий чарівник, не кажучи вже про політика, не зробить життя кожного кращим. Кращим стане тільки тоді, коли вся країна братиме участь у цьому, прийме нові принципи життя.
– Про які принципи йдеться?
– Перший принцип – це критичне мислення: не приймайте все на віру, навіть те, що я кажу. Все потрібно перевіряти, продумати й аналізувати. Перевіряти джерела інформації. Наприклад, коли обіцяють великі заробітні плати зі зміною президента. Адже з розвитком бізнесу та підприємництва пропорційно ростиме показник внутрішнього валового продукту, який вже і впливає на зарплату. Це не простий процес, тому що не йдуть так активно в Україну інвестори – це питання загрози з боку нашого агресивного сусіда Російської Федерації.
Але за останній час 130 великих підприємств було відкрито на території України. Наскільки мені відомо, п’ятирічна програма Президента по боротьбі із бідністю, яка включає і відкриття нових робочих місць, реальна. Але для цього треба убезпечитися від російської агресії.
Другий принцип – починати з себе. Побороти корупцію за принципом «проти хабарництва, та мій кум про все домовиться» не вийде. І люди, які беруть гроші за свій голос, тим самим делегують владу тій самій корупції. І які тоді можуть бути претензії? Це важливий момент, на якому я наголошую й студентам: в першу чергу слід почати з себе. У нас влада на місцевому рівні, на рівні парламенту так чи інакше є відображенням суспільства. Адже в Україні вибори демократичні. Це не Росія, де бюлетені вкидають в урни пачками, а на виборах 102 відсотки явки. В Україні існує плюралізм думок, за виборами можна стежити: спостерігачами можуть бути представники і влади, і опозиції. Тому я постійно кажу: потрібні кроки назустріч. І влади, щоб вона намагалася змінюватися, і власне громадян. Всі ті ж антикорупційні структури, що створені у нас, ще не ефективні. Наприклад, у Румунії подібні структури стали ефективними через сім років, адже потрібен час на створення алгоритмів роботи плюс час, поки з’являться юристи з незаплямованою репутацією.
– Яка зацікавленість зовнішнього агресора в президентських виборах в Україні?
– В мене є багато друзів в армії, в тому числі добровольців. Зараз вони не бачать Головнокомандувачем ні Зеленського, ні Тимошенко, ні Гриценка. Сьогодні колись розвалена армія відновлена і вже входить в десятку найбільш дієздатних армій в Європі. Спочатку наших вояків навчали натівські фахівці в 2015-16 роках. Зараз вже навпаки, натівці приїжджають переймати той практичний досвід, який набули наші військовослужбовці. Буквально кілька днів тому в Старокостянтинові на Хмельниччині українським військовим передали понад 420 одиниць озброєння та військової техніки, в тому числі безпілотні комплекси оперативно-тактичного рівня Bayraktar TB2.
Армія вибудовується, та в нас залишаються загрози, і ми розуміємо звідки. Наші та іноземні колеги з розвідки надають інформацію, що зараз на території України зосереджено 80 тисяч одиниць військового контингенту Російської Федерації. Є велика загроза, що якщо в країні ситуація стане слабка, як за часів Януковича, буде розтрачено золотовалютний фонд та прийняті неправильні рішення – це дасть можливість відтягати нові території. Це в першу чергу Херсонська область, щоб встановити контроль над каналом Дніпро-Крим, адже з прісною водою на півострові стає дедалі гірше. Тому ми зараз бачимо багато фейків і дезінформації. Цей безлад Росія намагається вчиняти всюди, не тільки в нас: підтримка «жовтих жилетів» у Франції, фейкові та маніпулятивні закиди та неправдиві новини в інших країнах. Їм не треба для цього мати навіть суто проросійських кандидатів у Президенти України. Є такі, які зіграють на ослаблення держави та створення внутрішніх протистоянь. Саме тому Путін і зацікавлений у зміні влади в Україні.
– Дедалі більше кандидатів в Президенти розповідають про геноцид та зубожіння українського народу…
– Хочу зауважити: в 2014 році рівень економіки, який ми досягли зараз, нам прогнозували на 2026 рік. Тобто навіть в умовах війни ми йдемо з випередженням у сім років. Це в тому числі й завдяки впровадженню системи для держзакупівель «Прозорро», адміністративно-територіальній реформі, децентралізації влади, завдяки якій місцеві громади можуть залишати більше податків у себе і визначати пріоритетні видатки самостійно.
– Як доносите до європейців спільну точку зору в делегації ПАРЄ, адже у її складі представники опозиційних одна одній політичних сил?
– За законом Ради Європи, делегація ПАРЄ з України складається з представників усіх політичних сил за пропорційною системою. Тому серед нас безперечно є представники «Опозиційного блоку». Від самого початку, коли очолив делегацію після виборів у 2014 році, я поставив умову: в Україні ми можемо між собою сперечатися. Та коли виїжджаємо за кордон, то представляємо вже всю Україну, а не свою політичну силу. І коли у нас є спільне політичне бачення того, як захищатися від зовнішньої агресії та проводити зовнішню політику, то внутрішні конфлікти слід залишити за дужками. Це спрацювало. Тому поки я голова делегації, я стоятиму на тому, щоб українські пріоритети були вище партійних.
– Та ви не лише політик, а й маєте журналістський досвід. Цікавить ваше враження: як протікала виборча кампанія з точки зору висвітлення в медіа?
– В мене тут є певний конфлікт: коли політик з журналістською освітою оцінює роботу журналістів. Але я оперуватиму тими висновками, які зробила делегація ПАРЄ за спостереженням за передвиборчою кампанією. Вони показали, що олігархічні ЗМІ не надають інформацію збалансовано. Велика проблема в тому, що у нас змагаються гаслами, а не змістами. Тобто кандидати часто транслювали речі, які не пов’язані з президентськими виборами, і через журналістів також. Наприклад, питання пенсії, заробітної плати, якості доріг – це не стосується посади Президента в Україні. Президент відповідає за безпеку, армію і зовнішню політику. Все інше – це Кабінет Міністрів і Верховна Рада. Але кандидати говорять про все, що завгодно, але не про зовнішню політику та армію. Також простежувалася тенденція не надавати опонентові слово. Замість говорити про бачення всі спрямовують звинувачення в бік інших кандидатів.
По медіа можна прослідкувати, кому воно належить. Наприклад, той же канал «1+1» належить Ігорю Коломойському. Коломойський підтримує Володимира Зеленського та Юлію Тимошенко, це відстежується в новинах, передачах телеканалу. Ми бачимо, що є змова олігархів проти чинного Президента: той же Коломойський (телеканали «1+1», «ТЕТ»), Дмитро Фірташ ( «НТН», «Мега», «К1» та «К2»), Сергій Льовочкін («Інтер»). До речі, показовий приклад успішності деолігархації в тому, коли олігархи не підтримують чинного Президента.
Тому можна казати про унікальну ситуацію: ми переходимо на європейські норми, в тому числі й свободу слова. Свобода слова часто регулюється власником ЗМІ. І тут нам треба розвивати суспільне мовлення, яке не буде залежати від впливу олігархів чи влади. Та поки багаті мають власні медіа, весь інформаційний простір забивається тією інформацією, яка їм вигідна. З іншого боку, ми маємо плюралізм думок, хоч не на одному каналі. І тут головне, щоб ми через демократичні засоби неправильним вибором не знищили демократичні цінності в суспільстві, державі.
– Про журналістику в умовах війни в країні. Що журналіст має ставити в пріоритет: професіоналізм та вказувати на проблеми в державі чи патріотизм та змовчувати інформацію, яка може нашкодити країні в умовах зовнішньої агресії?
– Звичайно, журналістський професійний та громадянський поклик будуть завжди боротися. Але коли це стосується твоєї країни, то «поетом можеш ти не бути, а громадянином бути зобов’язаний». В мене є давня знайома, американська професорка Мері Місьо. Вона якраз робить дослідження: що має бути в журналістиці під час агресії проти країн, чи будуть обмеження ефективними. Наразі в неї висновок такий, що обмеження необхідні для виживання країни, особливо якщо демократична держава протистоїть авторитарній. Тобто неможливо виграти в шашки в того, хто грає в «Чапаєва», розмітаючи шашки з дошки. Тому вочевидь, оскільки Україна не хоче впроваджувати цензуру, момент громадянської відповідальності лежить на журналістах.
Відповідальність у журналістів має бути усвідомлена. Тобто слід прораховувати наслідки своїх публікацій, розслідувань.
Подивимось на наслідки останнього розслідування групи антикорупційних та інформаційних проектів Bihus.Info про Укроборонпром. Туди “злили” окрім матеріалів слідства ще й творчо доповнені, а деякі діалоги були просто вигадані! Тобто їх в матеріалах слідства не було. Отже той, хто «зливав», доніс до журналістів вже «творчо оброблену» інформацію з матеріалів слідства. Слідства, яке досі триває. Зроблено це з метою виокремити певних осіб і емоційно прив’язати все до Порошенка.
Та це не найголовніше. Найголовніше те, що була викрита схема постачання необхідної військової техніки. Дійсно, було постачання з Російської Федерації. І люди, які нам допомагали з тієї сторони, сьогодні вже в застінках ФСБ. І канал постачання техніки теж закритий. І зараз для нас це вже не так боляче, як могло би бути раніше. Адже проти України діяло ембарго на постачання зброї, яке президент США Дональд Трамп зняв у жовтні 2018 року. А на початку війни терміново посилювали армію без можливості прямих контрактів про поставки зброї.
Тому коли говорять, що треба було купувати запчастини в Німеччині – то може було й треба, але хто б продав? Тому й відновлювали через деякі вузли старі контакти з Росією. Зрозуміло, що прозорих і чесних контрактів з оплатами не можна було чекати. І коли доводиться йти на непрозорі оплати, завжди знайдеться той, хто захоче засунути свою руку в цю кишеню. Але інших варіантів тоді не було.
Тому з огляду на це журналістам потрібно думати: чи оприлюднення цієї інформації не зашкодить? Це стосується й інформації з лінії фронту. Скільки було випадків, коли медійники непідготовленими їхали, викладали фотографії з геолокацією та цифровим слідом, за яким можна визначити розташування військових частин? Звичайно, жоден журналіст не хоче нашкодити, а навпаки – допомогти. Але в умовах війни треба завжди прораховувати наслідки і думати, як подати інформацію, в якому контексті. Коли я робив журналістські розслідування, то емоційність зводив на мінімум. А якщо в тебе не вистачає логічних аргументів та доказів, брати емоційністю є непрофесійним шляхом.
– Щодо емоційності: нещодавно в ефір повернулася ваша програма «Закрита зона». Під цією назвою ще до вашої політичної кар’єри ви випускали серію журналістських розслідувань. Після першого випуску оновленої програми вам закидали саме необ’єктивність та упередженість…
– Підкреслю: це не журналістика! Це вже моя позиція як політика. Адже зараз ідуть інформаційні атаки в Україні і проти України. Тому як людина, яка розуміється на інформаційних технологіях, вирішив відкрити програму як випад контратаки. Я зараз журналістикою не займаюся. Мені казали, що можна було б замість мене ведучим зробити когось з журналістів. Але навіщо дурити глядачів? Люди мене знають як політика, я себе позиціоную як політик, тому мої тези сприймати слід з оглядом на мої політичні погляди, які я не приховую. І це чесно. В мене журналістська освіта, але після політики в класичну журналістику вороття вже немає.
– Якщо казати про дезінформацію, маніпуляції та оприлюднення інформації без прорахувань наслідків – яку, на вашу думку, слід нести відповідальність журналістові?
– Я проти державного регулювання в цьому питанні. Будучи головою Комітету з питань культури, освіти, науки і медіа в ПАРЄ, був спеціальним доповідачем Ради Європи з питань захисту ЗМІ і свободи слова. Я тоді зробив доповідь на тему етичної та редакційної відповідальності в медіа. Ще там я вказував, що важливим моментом є саморегуляція. Що це означає: журналісти мають об’єднуватися в організації і створювати структури, які будуть оцінювати діяльність своїх колег. В нас була колись спроба такої Комісії з питань журналістської етики, яку очолював головний редактор «Дзеркала тижня» Володимир Мостовий. Але її діяльність через певний час звелася нанівець, на жаль.
Медійники мають об’єднатися і створити таку систему самоконтролю, щоб виявляти випадки маніпуляції або фейків. Для того там не має бути поділу на «своїх» та «чужих». До такого органу самоконтролю мають входити представники з різнопланових ЗМІ, з різними поглядами. Тоді оцінювати суто з професійної точки зору ту чи іншу роботу. А якщо оприлюднена державна таємниця, інформація, що захищається грифом, – то тут набуває чинності закон і такими випадками займається вже Державне бюро розслідувань. Але професійність журналістів мають оцінювати лише журналісти.
– Як думаєте, така саморегуляція журналістів можлива в Україні?
– Була колись можливою. Але зараз я бачу фрагментацію журналістського середовища. Це призводить до того, що власникам легко проштовхувати свою політику у власних медіа без жодного спротиву. А якби журналістське середовище було б більш критичним, тоді б і редактори тих чи інших ЗМІ були б чутливі до цієї критики. Та поки такої не існує.
Ірина ТРЕБУНСЬКИХ
Фото Ігоря ДЕМЧУКА
