«Народословці» – саме так називається наша співдружність у соцмережах. Саме так ми почуваємось на роботі та у житті. Саме цей статус для нас водночас і почесний, і відповідальний. І тому «НС» для нас – більше, ніж газета. Це можливість вести активну суспільну та громадську діяльність, займатись благодійністю та просвітництвом, бути волонтерами та учасниками культурно-мистецьких проектів.
Народословці небайдужі, згуртовані та активні завжди, коли потрібно прийти на допомогу. Півгодини на збори – і ми вже їдемо у віддалене село не менш віддаленого району. Саме наш народословець Роман Любарський започаткував та вже вп`ятепровів благодійний книжковий аукціон – щоразу зібрані кошти йдуть на допомогу хворій дитинці, а перелік залучених та потенційних меценатів у його телефонній книжці вже не вміщує пам`ять журналістського гаджета. Теж народословець, хоч і не журналіст, Сергій Бурундуховський придумав та допомагає втілювати унікальний для 
регіональної газети проект – рубрику для військових та їхніх родин «4.5.0», яка стала невід’ємною складовою «НС». Водночас ще з початку війни на Сході він є дієвим волонтером, очолюючи громадську організацію «Центр сприяння адаптації та психологічної реабілітації учасників АТО», за що отримує заслужені подяки від військових. У питаннях професійної самоосвіти не 
наздогнати нашу невгамовну Ірину Требунських, яка, без перебільшення, може кваліфіковано консультувати у питаннях гендерної рівності та захисту від сімейного насильства та буквально за день-два скласти готовий до втілення повноцінний грантовий медіа-проект. Народословці є одним з найактивніших редакційних колективів, які співпрацюють з Українським журналістським фондом. Як результат – стали срібними переможцями у 
всеукраїнському медіа-конкурсі «Поспішай творити добро»… І ще ми пишаємось тим, що справжній талісман нашої редакції, заслужений журналіст України Ігор Демчук є постійним учасником іміджевих мистецьких та краєзнавчих проектів обласного рівня. Народословці – це повноцінна і цілком дієздатна команда, яка своїм прикладом доводить: бути активними та свідомими громадянами не менш важливо, ніж професіоналами та асами своєї справи. Тож долучайтесь до наших ініціатив, будьте гідними своєї країни та, звичайно, читайте «Народне слово»!
Оксана РИБЧЕНКОВА
Традиції «НС»: карамболь в приймальні і колекція кулькових ручок
В «Народному слові» працюють не колеги, а редакційна сім’я. І це не просто пафосні слова: ми разом працюємо і відпочиваємо, обговорюємо особисті справи і всесвітні катаклізми, підтримуємо одне одного в скрутні часи і розділяємо радість.
І як в будь-якій сім’ї, в нас склалися свої традиції та звички.
Наприклад, якщо ви завітаєте до нашої редакції в місті Кропивницькому, то можете почути вигук «Карамболь!». Пояснюємо чому. Іноді ми працюємо над важкими матеріалами: або багато інформації треба опрацювати, або описуємо трагічні ситуації і випадки, або тема специфічна, або потрібні фахівці відмовляються коментувати, або… Багато буває цих «або». Тож щоб відволіктися, «заземлитися», згадати про навколишній світ і відчути себе в ньому, дистанціюватися від матеріалу – ми іноді разом п’ємо каву, їмо морозиво в редакції, вдивляємося через вікно на вулицю, кричимо «Карамболь!» в приймальні. Якщо ви працюєте чи навчаєтесь в колективі, то спробуйте на загал викрикнути якесь неочікуване слово – і всі відволічуться, посміхнуться. Чому в нас це слово «карамболь»? Ніхто не знає. Як кажуть, «так склалося історично».
«Фоточки – це коли на смартфон кота намагаєшся сфотографувати, а я роблю фотографії, світлини», ‒ так каже наш досвідчений фотожурналіст (і заслужений журналіст України) Ігор Демчук. Це він привчає всіх працівників редакції не знецінювати свою роботу і не дозволяти це іншим. Тому ми не кажемо «фоточки» про роботу фотографів, «статейки» про роботу журналістів, «правочки» про роботу коректорів. І вам не радимо.
Комерційний директор Сергій Бурундуховський не тільки проконтролює, як доходить газета у найвіддаленіші куточки області, а й, якщо треба, і батарейки для диктофона знайде, і відеоспостереження в будівлі редакції налагодить. Щоправда, є в кабінеті журналістів настінний годинник: скільки Сергій Іванович в ньому батарейки не міняє, він все одно зупиняється. Ми жартуємо, що то ми такі щасливі, що за годинами не стежимо. Так і досі годинник над дверима показує іноді майже опівніч (як у Михайла Булгакова в романі «Майстер та Маргарита»), або майже опівдень.
Та окремий «дзен» народословців – відкриття дачного сезону. Коли сонце пригріває, а холодні вітри стають теплими – в якусь з п’ятниць ми їдемо до ставка, дерев і мангалу. Для нас, народословців, це справжній момент перезавантаження та своєрідний тімбілдінг. Зрозуміло, що в нас є й закриття сезону – останній виїзд на дачу. Коли вітри стають знову холодними.
Середа – це маленька п’ятниця для народословців. Саме в цей день тижня газета зверстується і відправляється на друк, щоб в четвер зранку всі читачі мали свіженьку інформацію і цікавинки. Це водночас найнапруженіший день для редакторів, верстальника і коректорки. Тому в цей день головна редакторка не приймає відвідувачів. Та після відправлення газети в типографію на друк і відчувається та сама «маленька п’ятниця», коли справи можна відкласти і потеревенити про городину та політику, справи сімейні та сенсаційні.
Четвер у народословців, як і в наших читачів по всій Кіровоградській області, починається зі свіженького номера «Народного слова». Перечитуємо, продивляємося, знаходимо помилки, підкреслюємо вдалі заголовки і цікаву форму подання тексту.
Потім плануємо наступний номер, розбираємо завдання (де, хто і яку подію висвітлюватиме), пропонуємо свої теми. Зазвичай на щотижневій планерці в нас є «хвилинка чорного гумору»: так, без цього в журналістиці складно, адже треба й кримінальні новини писати. Це важко – не пропускати через себе важкі ситуації, коли маєш їх час від часу висвітлювати. Тому щоб дистанціюватися і не втрачати об’єктивність там, де це потрібно, – рятує гумор. Хоч іноді цинічно чорний.
При плануванні наступного випуску газети є купа нюансів, про які краще розповісти за філіжанкою кави в нашій привітній редакції, а описувати й шпальти не вистачить. Та щодо шпальти – окрема тема. Звичайно, кожен журналіст та журналістка вважають, що їхній матеріал – найважливіший, на який треба виділити мінімум шпальту в газеті! Завдання редакторки – оцінити і окреслити, скільки кожен матеріал має займати місця. Бо якщо журналістам волю дати, то кожен спецвипуски буде робити. Чули, мабуть, відповідь Петра Порошенка на заклик проводити дебати перед президентськими виборами 2019 року на НСК «Олімпійський» в Києві – «стадіон так стадіон»? Так ось, на планерці в нас іноді, коли хтось з журналістів переконливо обстоює, що його матеріал потребує не менше шпальти, головна редакторка каже «Шпальта так шпальта!».
Заступник головної редакторки Володимир Бабич «панує над хаосом» безлічі текстів і як частини пазлу складає їх в цілісний малюнок кожної шпальти. Адже в газеті матеріали мають не лише поміститися на шпальті кількісно, а й тематично складатися в органічне ціле.
«Бойчинею невидимого фронту» в нас є Тетяна Нежиборець (Дорощук). Саме вона 
робить наш сайт n-slovo.com.ua змістовним і яскравим, а сторінку у Фейсбуці – все більш популярною. В ній феноменально поєднується життєрадісність, позитивний запал і суворість. Якщо матеріал на сайт виявився з помилкою – Тетяна все виправить, ще й авторові або авторці матеріалу пояснить, чому так. Тетяна є прибічницею конструктивної журналістики, тому на нашому сайті і в соцмережах – лише корисна і цікава інформація. Саме тому цей текст ви можете почитати не лише в друкованому варіанті, а й в онлайні. А ще вона вміє майстерно їздити на лижах і обожнює подорожувати.
На сайті помилки виправити нескладно, а ось в газеті – зовсім інша справа. На захисті очей читачів від одруків та помилок стоїть коректорка Інна Чорна. Вона настільки вправна, що її робота непомітна: ось тобі і текст правильний! Та коли на очі потрапляють чернетки матеріалів, де відмічені правки – стає іноді соромно: наче грамотна людина, журналістські матеріали пишеш, а тут стільки правок! Але Інна дуже добра і з журналістів та журналісток не кепкує і не докоряє. Наскільки для видання важлива робота коректорки, ми відчули, коли Інна була у відпустці. На тимчасову заміну прийшла інша коректорка, яка… виправила всі фемінітиви! І вийшла в одному з номерів газети, наприклад, не «начальниця Світлана Василівна», а «начальник Світлана Василівна». І те, що ви читаєте цей текст без одруківок і помилок – заслуга нашої Інни.
Коли ви завітаєте в нашу редакцію по вулиці Чорновола 46 (навіть не пишемо «якщо», адже це лише справа часу, чи не так?), то вас вразить сама будівля: так-так, пам’ятка архітектури ХІХ сторіччя в центральній частині міста! Зайшовши до коридору, де влітку прохолодно, а взимку тепло, – ви потрапите до приймальні редакції. 
Тут вас зустріне привітна секретарка Наталка Третьякова. Вона й оголошення допоможе в «Народному слові» розмістити, й пояснить, як рекламу опублікувати. Саме її ви чуєте, коли телефонуєте на наш редакційний телефон. І хоч які б гості не заходили до нас в редакцію – хто свіжою черешнею пригощає за вдале інтерв’ю, хто взимку пробігав повз і вирішив випити чаю і поговорити про політику, хто з передплатників заходить запропонувати цікаву тему – саме Наталя є провідницею в наші кабінети.
До речі, про кабінети: вони є одним з яскравих показників демократичного підходу головної редакторки Оксани Рибченкової. Адже як зайдете в приймальню, то по праву руку ви побачите саме її кабінет: він хоч і невеличкий, але тут багато флори, а за фауну правлять акваріумні рибки. На одній зі стін висить частина її вражаючої колекції кулькових ручок. Звичайні і незвичні, а деякі зовсім чудернацькі – та про кожну ручку Оксана Василівна може розповісти окрему історію. Тож зрозуміло, що саме в подарунок ми веземо головній редакторці з далеких відряджень.
В нашій редакції ви можете зустріти й нашу яскраву руду авторку Вікторію Шкабой. Вона може багато розповісти про виставки і вистави, хендмейд та музику. Але радимо не ловити гав і розпитати про її татуювання: вони справді цікаві і гарні!
З приймальні ліворуч – і ви в найбільшому кабінеті редакції.
Тут працюємо ми, ваші журналісти та журналістки: Роман Любарський, Світлана Костенко і Ірина Требунських. Ми і проблему вислухаємо, і наш «годинник щасливих людей» покажемо, і про роботу розповімо. А ще кавою чи чаєм пригостимо – з імбиром! Тож беріть смаколики і заходьте до нас – у найпривітнішу редакцію в світі!
Ірина ТРЕБУНСЬКИХ
У журналістику – зі скандалом
Коли слухаєш своїх колег про те, як вони стали журналістами, думаєш, ну все, як у нормальних людей. А в мене… Кажуть, не було б щастя, якби не біда. Саме з трагічного випадку, що стався у нашій родині, почався мій шлях у журналістику. Під колесами машини свого співробітника загинув чоловік моєї сестри, майор міліції, прекрасна людина. На річницю його пам‘яті я написала щось на зразок казки у віршах «Поема про Явір», де Вітер підступно ламає Явір, який вважався його другом і таке інше. Написати написала, але що далі? Жодних контактів з будь-якою газетою в місті не мала, тож найкраща перспектива для цієї «поеми» було зберігатися у домашніх архівах.
Але на допомогу прийшов мій чоловік. Його колега по роботі мав знайому у «Кіровоградській правді». Пізніше виявилося, що це – Марія Іванова. До неї і прийшов мій Микола з «шедевром» про Явір. Марія Олександрівна прочитала його і зі співчуттям сказала, що поезією в газеті займається Віктор Погрібний, але щоб щось проштовхнути… Під словом «щось» ймовірніше вона мала мою «поему». Але порадила залишити її і спробувати надрукувати в «Діалозі». Крім того, Іванова запропонувала: якщо дружина має хист до написання, нехай зайде до неї у редакцію. Твір таки мій був там надрукований, але з легкою критикою Валерія Гончаренка. А вже при особистій зустрічі з ним Валера сказав усе, що думає з цього приводу. З того часу віршів я не пишу.
Із серцебиттям я чекала тодішню завідуючу відділом соціальних питань і права Марію Олександрівну Іванову під дверима її кабінету. Відчувала себе студенткою перед іспитом. Але розмова вийшла дружньою і невимушеною. Марія запропонувала мені написати на її сторінку «Світлиця», яку вона вела в газеті, про когось із жінок, що, на мій погляд, заслуговують на увагу. З вибором проблем не було, героїнею розповіді стала моя тітка з Америки, яка у 90-ті допомагала своїм численним родичам у Кіровограді, надсилаючи десяток посилок щомісяця. «Добрий янгол з Америки» – такою була моя перша стаття в «Кіровоградській правді». Я була на сьомому небі від щастя!
І пішло-поїхало. Щоразу мої матеріали друкувалися у «Світлиці», а надалі мені почали давати листи, і я ходила за адресами, говорила з людьми про їхні проблеми і, чесно скажу, насолоджувалася цим. Слова «Я з «Кіровоградської правди» вимовляла як «Отче наш» і відчувала позитивну реакція свого співрозмовника. Газета мала великий авторитет.
Та одного разу я пішла за адресою до літнього чоловіка, який хронічно скаржився на всі комунальні служби, бо в нього постійно мокріє стіна у кімнаті. Потім з’ясувалося, що дід навмисно ллє воду на стіну, бо просто не хотів жити у цій квартирі. Але то було потім… Відкривши мені двері, почувши, що я з газети і прийшла за його скаргою, дід схопив мене за руку своєю «залізною» рукою і потяг до кімнати, при цьому грюкаючи протезом на нозі і клацаючи вставними щелепами. «Ну все, – думаю, – доходилася, журналістка, блін…». Чоловік був велетенського зросту, він не підбирав слів, згадуючи «незлим, тихим» і владу, і комунальників, і свого сина, який запроторив його в цей гадючник, аби тільки здихатися. Щоб вийти на волю, я пообіцяла дідові, що завтра, ну максимум – післязавтра, йому дадуть нову квартиру. Мабуть, мої обіцянки звучали переконливо, бо господар мене випустив. Коли я вийшла на світ Божий, то зрозуміла, який цей світ прекрасний. Звичайно, ніхто квартиру йому не дав, його замисел був розкритий, але він ще довго ходив до редакції, шукав мене, а я від нього ховалася.
Вирішальним матеріалом стала скандальна стаття. Мова йшла про те, як хлопця, у якого був серйозний струс мозку, після виписки із лікарні відразу ж забрали до війська, чого, за словами тодішнього завідуючого нейрохірургії Володимира Зеленька, не можна було робити. Але у військкоматі був свій план, і «агенти» не зупинялися ні перед чим. Наслідки для хлопця виявилися плачевними, він ледь не втратив зір. Під керівництвом Марії Іванової я пройшла усі причетні до інциденту інстанції: від лікарні, військкомату, голови військової медичної комісії до ще ряду осіб, прізвища яких прозвучали в цьому матеріалі. Після цього голова медкомісії подав у відставку. А я написала заяву на роботу у відділ соціальних питань і права. Марія вчила мене писати про недоліки у всіх сферах нашого життя, нікого не боячись, за що я їй дуже вдячна. Але то вже зовсім інша історія.
Світлана КОСТЕНКО
Фото Ігоря ДЕМЧУКА
