Ці слова, сказані одного разу творцем першого в Україні корпусного веломобіля Олексієм Ганшиним, міцно закарбувались у пам’яті. Тоді розпитувати його про зміст цього виразу не було ані часу, ані можливості. Але коли у соцмережах з’явився анонс чергової всеукраїнської таборівки велоконструкторів, роздуми «їхати чи їхати» відпали майже миттєво. Тож «НС» знову подорожує – цього разу до Китайгорода, що в Олександрівському районі Кіровоградщини.
Подолавши майже сімдесят кілометрів, опиняюсь серед різноманітних веломобілів, винахідники яких приїхали з майже десяти регіонів України. Найвіддаленіші – це Рівне та Ужгород, найближчі – Кропивницький та Дніпро. Як з’ясувалось, ця таборівка є першою ювілейною (10 років) і зібрала два десятки лише веломобілістів, не враховуючи їхніх однодумців, які прикотили звичайними двоколісними велобайками.
Спочатку зібрання розглядалось як клубне, але з часом все більше людей почали цікавитись нашою технікою, бажаючи і побачити її, і випробувати на ходу, – розповідає Олексій Ганшин. –Тому цьогорічний формат таборування, крім традиційного обміну досвідом серед конструкторів та тест-драйвів, передбачає низку практичних завдань, що вирішуються завдяки велотранспорту. Наприклад, зустріч гостей з автостанції чи залізничного вокзалу, перевезення спорядження або припасів до табору, навчання новачків керуванню та обслуговуванню тощо. Все це є унікальною можливістю побачити альтернативний велотранспорт у дії та відчути його переваги над класичним – звісно, не ображаючи власників останнього.
Мене інколи дивує ігнорування веломобілістів і посадовцями, і журналістами, і поліцейськими, але я потроху до цього звикаю. Хоча й сподіваюсь на краще.
І дійсно, Олексієва садиба виглядала не просто як веломобільний паркінг, а й як справжнє конструкторське бюро, де в окремих приміщеннях розміщувались майстерні з обладнанням для виготовлення тих чи інших компонентів. Також обладнання дозволяло швидко ліквідовувати дрібні пошкодження під час тестів або прогулянок.
За садибою розмістився наметовий табір, в центрі якого височіла щогла з клубним прапором та зробленим з велокомпонентів флюгером-вітряком. Біля щогли по колу розташувались пеньки, на яких сиділи учасники під час «вечірньої ватри». Що приємно вразило – ніхто з присутніх не нудьгував в очікуванні якихось розваг чи пригод. Навпаки, всі хутко допомагали одне одному і в приготуванні сніданку/обіду/вечері, і в ремонті техніки чи спорядження. Для перевезення продуктів зазвичай використовувались чотириколісні «веловантажівки», але їх постійно супроводжували два-три більш легкі та прудкі веломобільчики.
– Нашою програмою передбачені й невеликі велопоходи, – ділиться далі Олексій Ганшин. – Зокрема, це мандри до навколишніх екопоселень – від Цвітного(Святолісся) до хутора Буда. В планах також відвідини краєзнавчого музею у Чигирині. Основна мета – об’єднати велотранспорт та екопоселення в єдиний проект. Цьогоріч ми почали співпрацю з організацією екоспільнот GEN Ukraine – адже їхня філософія цілком співпадає з моєю особистою.
А особиста – це дауншифтинг+екопоселення+мінімалізм, що в підсумку дає альтернативну реальність, свободу та високу якість життя.
Отут мене трохи збентежило – як мінімалізм може призвести до високої якості життя. Втім, спілкуючись з однодумцями Олексія, поступово почав розуміти суть його філософії. А вона починається … з велосипеда!
– Раніше я ганяла на шосейнику,- ділиться думками Наталя Драган з Кам’янського (до речі, власниця найгламурнішого веломобільчика). – Але прагнення до чогось нового призвело до веломобілізації. Я не конструкторка, свою веломашину придбала через інтернет, попередньо порадившись з фахівцями. І жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Усі десять років я відвідувала цю таборівку і теж жодного разу не пошкодувала.На моєму веломобілі є напис «Удобно» – і це дійсно зручно порівняно з класичним велосипедом.Втім я продовжую користуватись і шосейником – будь-яка велотехніка по-своєму зручна.
– Створюючи свій електровелобайк, довелося знову проштудіювати шкільний курс фізики, – з усмішкою розповідає киянин Олексій Горнаков-Зелінський. – Але кожна мандрівка змушує постійно шукати шляхи модернізації. Щось треба зменшити по масі, щось треба підсилити. Нині основна мета – позбутися якомога більшої кількості дротів, замінивши їх дистанційним бездротовим зв’язком. Тож я знову вчуся, дізнаюся нове – отже, розвиваюся.
– А я вже зібрав другу модель власної конструкції, – вклинюється кропивничанин Сергій Петренко. – Проїхавши кілька тисяч кілометрів, зрозумів, що треба і сидіння нижче опустити, й раму трохи переварити.Тож одна з веломашин стоїть в очікуванні модернізації тут, у клубі «Velodreamer».
На думку ж ініціатора зібрання Олексія Ганшина, пристосовані для конкретних потреб велосипеди можуть бути і комфортними, і сімейними, і вантажними. І все це – не просто пересування з точки А до точки Б, це постійні пригоди, адже щоденно має відбуватись щось нове. А можливість пережити це безпосередньо з близькими людьми взагалі є безцінною.
В якості доказів він звернув мою увагу на винаходи своїх однодумців з Полтави та Чернівців. Перший веломобіль має чотири колеса, класичний задній привід, два місця для пілота/штурмана (хоча педалі крутять обоє) та вантажний (або «десантний») відсік, де розміщуються або вантажі чи спорядження, або маленькі пасажири. Другий – своєрідний «фітнес-трайк»: його конструкція має три колеса, передній привід й вантажний відсік, але передня частина рами може нахилятися під час поворотів силою тіла пілота.Таким чином під час руху тренуються м’язи спини, черевного преса та талії.
Слід відзначити, що – попри схожість концепцій – двох повністю однакових веломашин я не помітив. Адже кожен конструктор робив свою техніку суто під власні потреби й власні можливості. Більшість конструкторів є мешканцями міст, тому їхня техніка відрізнялась компактністю. Але були й дійсно «веломонстри», які, до речі, рухалися виключно силою м’язів, без жодного електропідсилення. Також вразили і дитячі веломобільчики, на яких маленькі учасники впевнено рухалися за дорослими.
До речі, у самого Олексія Ганшина підростають троє майбутніх (принаймні на це всі присутні на зібранні сподіваються) велоконструкторів. Найстаршому, Семенові – 10 років, і він вже впевнено пілотує свій велотрайк. Зізнаюсь чесно, поєднувати самостійне виховання трьох дітей та постійну роботу над створенням нових зразків велотехніки має бути доволі складно. Але Олексієві Ганшину це вдається – більше того, він є шаленим оптимістом.
– Чи є відмінність між рівнем життя та якістю життя? Адже високий рівень зовсім не означає високу якість, – переходить на роздуми Олексій Ганшин.
– Простіше кажучи, якість життя – це задоволеність своїм життям, щось подібне до рівня щастя. Коли ти можеш впевнено відповісти: «Так, я живу саме так, як мріяв. У мене є багато планів, але я бачу свій шлях, і мені подобається ним рухатись.»
Є велика різниця – бачити умовну морквинку на мотузці і бігти за нею, сподіваючись, що вона стане з часом смачнішою, і бачити перед собою чистий небокрай, а за спиною – ділянки того шляху, яким ви дійсно хочете рухатись.
Ви прагнете до свободи? Але свобода – це насамперед відповідальність за власне життя. А для мене – ще й за дітей. Втім, досвід попереднього життя порівняно з сучасним виявив величезний контраст між моїм життям та життям більшості інших людей. Тож я щиро радію від того, де я є нині, і сподіваюсь, що наше «Велопоселення» отримає дійсно те, до чого прагне.
І, якщо хтось вважає, що щастя в тому, аби нічого не робити або позбутися всіх проблем, то це не так.
Життя повинно містити труднощі. Лише тоді ви відчуєте його смак.
Максим ГУЦАЛЮК, фото автора
