Люди і долі… долі і люди… В одних вони світлі і щасливі, в інших, навіть талановитих, – тяжкі і тернисті. Чому так несправедливо?
Закінчення. Читати початок: ТЕРНИСТА МИСТЕЦЬКА КАРМА КОСТЯНТИНА ПАРОКОНЬЄВА
Мова йтиме про людину, яка належить до когорти талановитих. Пароконьєв Костянтин Йосипович… «Знайомство з ним і за межами театру було таким же винятково приємним. Він з тих людей, біля яких сам стаєш духовно багатшим. Добре він знає літературу і живопис, музику і кіно». Так свого часу висловився про нього запорізький кореспондент кандидат мистецтвознавства Валерій Гайдабура. Тож хто такий К. Й. Пароконьєв, чому такий талант не був своєчасно і заслужено оцінений на своїй рідній землі? У цьому нам допоможуть розібратися матеріали обласного архіву, які доброзичливо були надані автору. Матеріали про життєвий і творчий шлях свого батька підготувала донька Алла Костянтинівна.
Ось як сповідає Костянтин Йосипович про цей фатальний крок у своєму житті кореспонденту Юрію Валуєву: «Спочатку, відверто кажучи, було страшно залишати Кіровоград. Майже все життя в одній трупі… А тут – зовсім інший колектив, якого не знав і для якого сам невідомий. Та коли почав працювати, всі побоювання відпали. Мені просто пощастило: сказати, що з Сергієм Костянтиновичем Сміяном – митцем над-звичайно вимогливим до себе і до акторів, пристрасним художником і прекрасним педагогом – ми знайшли спільну мову, це сказати дуже мало. Робота з ним принесла мені і творчу насолоду, і приємність від простого людського спілкування з однодумцем».
В колектив щорсівців він прийшов вже з двадцятирічним сценічним досвідом. Роки роботи в Запорізькому театрі були для Костянтина Пароконьєва творчо наповненими і напрочуд вдалими. Він знову і знову доводить свій хист актора, утверджує власні сили в режисурі. Як режисер він поставив десяток вистав, в декількох з них виступав як художник.
Актор зачаровував глядачів – він був високого зросту, стрункий, володів чудовим баритоном, хороше танцював.
За роки творчого життя Костянтин Пароконьєв зіграв близько двохсот найрізноманітніших ролей, з них у чотирьох кінострічках: «Чудак-человек» – шахрай Бардадим; «Сон» – сільський маляр; «Семнадцатый трансатлантический» – замполіт Сава Іванович; «Повесть о женщине».
Нарешті за видатні досягнення в галузі розвитку українського театрального мистецтва у 1969 році йому присвоєно звання заслуженого артиста УРСР.
Вершиною акторського шляху Костянтина Пароконьєва можна вважати роль великого князя Київського Ярослава Мудрого.
Ярослав Пароконьєва – високоосвічений, мужній і мудрий державний діяч, що дбає про розвиток освіти на рідній землі, будує храми і зводить оселі. Інтереси рідної держави для Ярослава – над усе. Ярослав ненавидить війну. Але щоб зберегти могутність і єдність Київської землі, захистити і в мирний час примножити її багатства, князь змушений братися за зброю. Він воює і перемагає, аби його князівство жило в злагоді й процвітало. Своїм Ярославом Пароконьєв сказав нове слово в сучасному українському мистецтві. Спектакль, створений Сергієм Сміяном (головний режисер театру) і Костянтином Пароконьєвим і присвячений сивій давнині нашої Батьківщини, є по-справжньому сучасним і винятково актуальним.
Артист глибоко зрозумів і доніс до глядачів думку постановника: доля героя драми – доля людини – тісно пов’язана з долею народною. У виставі перш за все через образ Ярослава–Пароконьєва отримала життєву правду геніальна пушкінська формула: «Человек и народ. Судьба человеческая, судьба народная». Жаль у всьому вигляді Ярослава – Пароконьєва…. І раптом – повідомлення про напад ворога на Київську Русь. Воно, як ворожа стріла, змушує зібратися з силами. Тепер актор, ніби натягнута тятива, у нього кожний нерв – як молодий мускул, і голос зичний, пристрасний і мужній. Ярослав з народом. Заклик змагатися, вмерти за Батьківщину, шаблю в руки, і він, воїн, як смерч, як буря, рветься в який уже раз на-зустріч битві.
Артисту багато дано сказати людям. І коли він робить це, як Костянтин Пароконьєв у зіграних ним двохстах ролях, талановито, з гарячим серцем, його з повагою називають художником, майстром сцени. А в театральних програмах поряд з його іменем читаємо – заслужений артист республіки.
Високохудожня патріотична ви-става запорожців привернула до себе увагу всієї театральної гро-мадськості і широкого кола гляда-чів. Режисер-постановник Сергій Сміян і виконавець ролі Ярослава Мудрого були удостоєні високого звання лауреатів Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка. К. Й. Пароконьєв був першим серед артистів українського театру, який отримав таку почесну нагороду. А ще через дев’ять років (1979) йому врешті-решт присвоєно звання народного артиста УРСР.
В співдружності з С.Сміяном він також брав участь у створенні вистави «Пам’ять серця» О.Корнійчука, в якій виступив і як актор, виконавець ролі Антоніо Террачіні.
«Костянтин Йосипович повільно перегортає афіші з фотографі-ями колег і друзів, листи, книжки… – згадує кореспондент Юрій Валуєв. – Ця книжечка для мене особливо цінна, каже він, показуючи віддрукований на склографі примірник п’єси «Пам’ять серця». Я зіграв майже в усіх п’єсах Олександра Корнійчука, а от особисто познайомитись з ним випало тільки цього року».
На титульній сторінці «Пам’яті серця» автограф драматурга:
«Дорогий Костянтине Йосиповичу! Від усього серця дякую за ство-рений Вами блискучий, глибокий образ Антоніо Террачіні. Великого щастя Вам і Вашій родині. Завжди Ваш Олександр Корнійчук. 9. ІІІ. 70 р. Київ».
А ось як відгукується преса на творчу діяльність К.Пароконьєва. Почнемо з Кіровоградщини, де сходила висока творча зірка артиста.
«Живий труп» Л. Толстого.
«Артистові Пароконьєву К. випало важке, але благородне завдання – розкрити складний центральний образ Федора Протасова. Прота-сов Пароконьєва м’який, людя-ний, навіть сповнений лірики. Гра Пароконьєва переконує глядача, що Протасов жертва соціального ладу. І в падінні своєму Пароконьєв–Протасов викликає глибоке співчуття у глядача.
Сцена у судового слідчого про-ведена артистом хвилююче. Протасов–Пароконьєв підводить голову, випростовується, ніби виростає, щоб кинути жагучі слова звинувачення в обличчя слідчого. Глядач відчуває духовну силу героя.
В останній сцені Пароконьєв вміло і стримано показує тривогу Протасова, його приреченість і неминучість смерті».
О. Казаріна.
«Кіровоградська правда», 20 листопада 1949 р.
«Червона калина» В. Сокол. «Сильне враження справляє артист К. Пароконьєв у ролі козака Якова Тризни. Впевнені рухи, владний голос, уміння по-різному тримати себе в різних життєвих обставинах, природність поведінки героя на сцені – все це засоби, за допомогою яких артист робить образ Тризни цільним, виразно окресленим, таким, що надовго залишається в пам’яті глядача».
Л. Стеценко – кандидат філологічних наук.
«Кіровоградська правда», 1954 р.
«Океан» О. Штейна. «Надзвичайно натхненно грає артист роль Платонова. Йому віриш і тоді, коли він так несподівано пропонує Анічці стати його дружиною, і коли гаряче, схвильовано відстоює перед капітаном першого рангу Зубом своє право зберегти для флоту Часовнікова, і тоді, коли Платонов просто мовчить. Кілька хвилин триває епізод зустрічі з Машою, під час якого Платонов не вимовив жодного слова. Але на обличчі артиста сказано все».
М. Барський.
«Кіровоградська правда», 1961 р.
«Катерина» М. Аркаса. «Правдивий образ батька створив артист К. Пароконьєв. Вдумливий драматичний актор, обдарований до того ж хорошим голосом, зумів через усю свою музичну партію пронести складний образ старого селянина, який безмірно любить свою дочку. Кожна музична фраза й аріозо, побудовані репліки батька звучать у артиста дуже переконливо. Вся друга дія опери, яка побудована на мелодіях великого драматичного напруження, проведена К. Пароконьєвим дуже вдало».
А. Хмара.
«Кіровоградська правда», 1956 р.
Ці далеко не усі оцінки ЗМІ різних рівнів від районних до республіканських свідчать про велич цього актора. «Актора, якому підвладні ролі різного рівня і художнього виміру. Він переконливий в сучасній психологічній драмі, музичній комедії, в зарубіжному класичному і сучасному репертуарі…» – так свого часу характеризував актора К.Пароконьєва директор Запорізького українського музично-драматичного театру М.Заха-ревич. «І яка ж радість охоплює тебе, – говорив К. Пароконьєв, – коли ти знаєш, що працював недаремно, що створений тобою образ живе, хвилює глядача, доходить до його серця!». «Є, безумовно, актори, яким однаково вдаються і сатиричні, і драматичні, і трагедійні ролі. Але їх мало, й ім’я їм – геніальні». Це визначення я б, без сумніву, відніс до таланту К. Й. Пароконьєва.
Фотографія Костянтина Йосиповича в ролі пенсіонера Платона Микитовича Ангела із вистави «Дикий ангел» О. Коломійця передає важливу художню якість образу, створеного артистом: при яскравій виразності він здається не театральним. У ньому магія документальності, побутової достовірності. Одна роль…. Але поруч з нею стоять, перш за все, образи людей високого морального і громадянського подвигу – Ярослав Мудрий із однойменної драматичної поеми І.Кочерги, впертий максималіст, інженер на відновленні Дніпрогесу Бережний із «Дніпровських зірок» Я. Баша, легендарної мужності Карбишев у драмі «Коли мертві оживають» І. Рачади, глашатай добра і правди Березкін із «Золотої карети» Л.Леонова…
У своїй статті «Радість творчості» Костянтин Йосипович пише: «Кілька днів тому закінчив роботу над образом німецького демократа–антифашиста Росса з «Останньої зупинки» Е. Ремарка, п’єса розповідає про дні краху гітлерівської Німеччини та викриває паліїв війни. Мене особливо хвилюють слова Росса: «Не можна, щоб усе це закінчилося просто так. Розстрілами і забуттям… Хоч би одному треба було зберегти все для пам’яті і розповісти людству про все… Хочеться душею кричати ці слова, щоб не повторилися Майданек, Освенцім, Бухенвальд. Хіба не актуально це сьогодні?!» Пам’ятаєте «пророцтво», що театр зживає себе? Ні, театр ніколи не вмре! Народження живого почуття на сцені, на очах у глядачів завжди буде полонити. Співпереживання разом дає людям радість спільності. І завжди театр запалюватиме ввечері свої вогні – збиратиме людей на свято. Нам же треба постійно думати і робити все, щоб воно збулося». На жаль, уже без нашого шанованого земляка, лауреата Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка, народного артиста УРСР К. Й. Пароконьєва.
Помер Костянтин Пароконьєв 22 березня 1987 року. Похований у Запоріжжі. А землякам з Кіровоградщини, на мою думку, треба подумати і вирішити, як вшанувати пам’ять про нашого славетного земляка. Можливо, для початку це була б пам’ятна дошка на будинку, де проживав актор. Світла пам’ять йому….
Микола ГАЛИЦЬКИЙ, завідувач меморіального музею М.Л. Кропивницького
