ВИДАТНИЙ ЗЕМСЬКИЙ ДІЯЧ МИКОЛА БОРИСОВ

0
1072
views

Колись у газетах досить популярною була рубрика «Повертаючись до надрукованого». Вона з’являлася тоді, коли на публікацію відгукувалися читачі, надаючи авторові додаткову інформацію, невідомі йому факти, дещо уточнюючи.

Нині таке трапляється  надзвичайно  рідко. Я вже й не пам’ятаю, коли востаннє  читачі намагалися допомогти мені таким чином заповнити  прогалини в життєписі  якоїсь видатної особистості минулих часів. І от нарешті,  що стало приємною несподіванкою, я був удостоєний такої честі.

Декілька місяців тому я опублікував нарис про подвижницьку діяльність  братів-українофілів  Євгена та Миколу Борисових – видатних діячів Єлисаветградського та Олександрійського  повітових земських зібрань. У ньому я з прикрістю констатував, що опинилися вони серед напівзабутих особистостей, що не вдалося відшукати їхніх фотознімків, що невідомо навіть, де й коли помер молодший з братів – Микола Борисов.

На цю публікацію відгукнулася киянка Людмила Іллівна Колчинська, кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник відділу нейрохімії Інституту фізіології ім. О.О.Богомольця. Вона повідомила, що Микола Іванович  Борисов – її  прадід! А найголовніше, що вона має спогади про нього своєї матері, відповідно онуки Борисова, Ірини Давидівни Колчинської (1917-1994) та його фотознімок. Прикметно, що  Ірина Давидівна, як і її донька, була біохіміком за фахом, кандидатом біологічних наук. Свої спогади про незабутнього дідуся вона  писала  похапцем на початку 90-х років, незадовго до смерті.

Спогади містять надзвичайно цінну, передусім для олександрійських краєзнавців, інформацію про Миколу Борисова. Виявляється, він мешкав і напрочуд плідно працював в Олександрії земським статистиком, а потім викладачем технікуму 46 років (з 1887 по 1933 рік), там же помер і похований.

Настільними книгами всіх, хто цікавиться історією Олександрійського повіту, мають стати принаймні три фундаментальні праці, упорядковані Миколою Івановичем: «Систематический свод постановлений Александрийского уездного земского собрания с 1865 по 1889 годы», «Список землевладельцев Александрийского уезда на 1896 год», «Первый систематический каталог Александрийской общественной библиотеки» (1903).

Щодо фотознімка Миколи Борисова, то він дійсно унікальний. Зроблений в Єлисаветграді у фотоательє Тираспольського у 1889 році. Очевидно, це сталося під час відвідин брата Євгена, який тоді працював у Єлисаветградському земстві.

Спогади Ірини Давидівни, трохи їх відредагувавши та переклавши українською мовою,  пропоную увазі читачів.

Життя і смерть в олександрії

Мій дід Микола Іванович Борисов був сином священика із села Вербовець, розташованого за 2 км від Моринців – батьківщини Т.Г.Шевченка. Крім нього, були дві сестри  Неоніла й Олена та брат Євген. Дід був наймолодшим і втратив батька у дворічному віці.

У 9 років дідуся повезли на пароплаві до Києва на навчання у духовній семінарії, де вже перебував старший брат Євген. Від пристані до будинку сестри Ніли, яка вийшла заміж за полковника, йшли пішки під свист і улюлюкання хлопчаків. Причиною такої реакції було сільське вбрання маленького Миколки – він приїхав у довгій сорочці й без… штанів. Після закінчення училища, а потім і  духовної семінарії, в яких брати Борисови, як сини покійного священика,  навчалися безкоштовно, вони не виявили бажання навчатися у духовній академії. Натомість вступили до університету: дід – на медичний факультет Київського, а Євген – на юридичний факультет Новоросійського в Одесі.  Закінчити університет дідусеві не вдалося. Оскільки він брав участь у студентських заворушеннях, то був виключений з 4-го курсу університету з вовчим білетом  без права жити у губернських містах. Так дідусь опинився у маленькому повітовому місті Олександрії, залізнична станція називалася «Олександрія  Херсонська». Тут він придбав невеличкий будинок на околиці, за полотном залізниці, прямісінько навпроти будівлі вокзалу, де й поселився з матір’ю – Марією Іванівною Борисовою.

Де і як він познайомився з моєю майбутньою бабусею – Катериною Іванівною Чичугіною, я не знаю: у дитинстві цим не цікавилася, а тепер від кого дізнаєшся? Бабуся була років на 8-10 молодшою від дідуся. Вона була вродливою, музично обдарованою, надзвичайно охайною та хазяйновитою  жінкою. Жила родина Борисових у достатку. Подружжя мало трьох дітей – дядю Юру, маму й тьотю Олю. Спочатку наймали будинок у Єзерських на вулиці Центральній,  потім переїхали на Миколаївську (пізніше Пролетарську) вулицю у власний будинок із восьми кімнат. У дворі були ще два будинки. Один завжди винаймав зубний лікар Варшавський, а в іншому – дерев’яному флігелі – жили  квартиранти.

Дідусь Микола Іванович був незвичайною особистістю: талановитим ученим, надзвичайно делікатним і добрим чоловіком. Його біографія була непростою.  Людина високої культури і неабиякого інтелекту, він був позбавлений гідного товариства, позаяк  жив у закутковій Олександрії.

Його скромність і делікатність, доброта й порядність були просто-таки легендарними. Коли мамина подруга Марія Іванівна хотіла охарактеризувати когось із своїх знайомих як винятково хорошу людину, вона говорила: «Он человек вроде Николая Ивановича». («Він схожий на Миколу Івановича»).

В енциклопедії Гранат про дідуся та його брата була стаття, про що я дізналася цілком випадково. Коли я дідусеві про це сказала, то він зніяковів і байдуже махнув рукою. Це, мовляв, така дрібниця, про яку й говорити не варто.

Запам’ятався епізод під час єврейських погромів 1905 року. Дідусь з бабусею, маючи трьох власних дітей, прихистили у себе в будинку кілька єврейських родин. На підвіконня виставили ікони. Проте погромникам хтось доніс, що тут ховають євреїв, і вони спробували увірватися у квартиру, але дідусь їх не впустив, ризикуючи життям. Натомість, коли дідусь смертельно захворів, у синагозі Олександрії було проведене спеціальне богослужіння, на якому євреї молилися про його одужання.

Перечитавши написане, з прикрістю зрозуміла, наскільки я безсила передати всю велич цієї  незвичайної людини,  котру  мала за щастя знати й любити, не усвідомлюючи того, яке чудо випало на мою долю. Адже дідусь приділяв мені стільки часу й уваги! Читав  книги, ми здійснювали тривалі прогулянки околицями Олександрії. Він учив мене розуміти й любити природу. Як нам гарно було удвох! Тихим голосом дідусь завжди розповідав щось цікавеньке.. Ніколи не читав мені нотацій, не повчав. Майже ніколи не повторювався, а коли й повторювався, то якось по-новому. Влітку ми ходили зранку купатися, дід навчив мене плавати й пірнати, я полюбила річку. Зробив мені гойдалку. Взимку катав на санчатах, допоки я сама не навчилася це робити.

Коли я пішла до школи, спочатку пробував зі мною займатися тато, але йому не вистачило терпіння, і дідусь перехопив (дуже тактовно) ініціативу. Згодом я завжди готувалася до занять самостійно, без сторонньої допомоги, в якій не було потреби. Я у дитинстві часто хворіла, і завжди у важкі хвилини (банки, компреси, клізми, змазування мигдаликів або болючі перев’язки гнійних ран на нозі – було й таке) дідусь якось непомітно й тихо опинявся поруч, і мені відразу ставало легше. Сьогодні б сказали, що у нього було сприятливе для мене «біополе». І дійсно, одна його присутність під час хвороби  додавала мені сил і впевненості, і біль відступав. Тому можна зрозуміти моє невідбутне горе, коли помирав і помер дідусь. Захворів він навесні лиховісного в історії України 33-го. Дідусь слабнув і набрякав на очах, подовгу, сидячи, спав. Сумно було бачити його, як з нього витікає життя. Пам’ятаю, як він сказав мамі,  що вже не здатний розпалювати печі. Топили тоді вугіллям, а це нелегка справа. Поки дідусь топив, він відчував свою корисність в будинку. Різке погіршення здоров’я, просто удар у серце він отримав, коли прочитав листівку із Нікополя (від тьоті Софії і дяді Юри) про те,   що у  бабусі, котра жила у них тієї зими,  стався інсульт і її розбив параліч. Буквально через декілька днів дідусь остаточно зліг у дуже важкому стані. Він не втрачав свідомості й наполегливо просив покласти його в лікарню, аби не бути родині тягарем. Тато влаштував його в окрему палату. Лікував сам з Всеволодом Степановичем.  Дідусь чахнув на очах, і врятувати його не вдалося. Мама відвідувала дідуся двічі на день, тато регулярно навідувався в палату. Дідусь усіх вражав ясним розумом і чудовою пам’яттю навіть на смертному ложі.  Приміром, тато з В.С. пошепки говорили про людоїдів, яких привозили до лікарні з навколишніх сіл. Все це відбувалося жахливою весною 33-го року. І раптом вони побачили, що дідусь щось шепоче. Прислухалися – виявляється, він дав їм точну статистичну довідку про людоїдство в одній з губерній Росії під час голоду, вказавши і рік, коли це сталося, і назву праці, і навіть сторінку. Помер дідусь 21 березня 1933 року. У мене й дотепер стискується серце в мої 74 роки, коли я про це згадую. Тоді ж його смерть настільки потрясла мене, що я, легковажна дівчинка, без будь-яких нагадувань чи спонукань майже рік не відвідувала ні кіно, ні театр, ні танці, які так любила до й після смерті дідуся.

Спасибі тобі, любий дідусю, за те, що ти був у моїй долі, не кожному випадає щастя  знати і любити таку видатну  людину. Це я почала усвідомлювати ще в дитинстві та юності, а надто гостро  відчуваю нині у старості, коли підбиваю підсумки свого життя. Бабуся пережила його (якщо можна назвати її стан життям) на 7 місяців, померла 12.10.33 року  в  Нікополі.

Ховали дідуся з лікарні. Везли на підводі, позаду йшла невелика група родичів. Приїхали діти: Юра – з Нікополя, Оля – з Києва. Оркестр і колектив технікуму механізації сільського господарства, де  в останні роки дідусь, уже будучи пенсіонером, викладав економічну  географію, на похорон запізнилися. Поховали дідуся на кладовищі за вокзалом, де ми часто з ним гуляли в розсаднику. Треба сказати, що розсадник в Олександрії був чудовий. Дуже гарний доглянутий сад з величезною кількістю різноманітних порід дерев, чагарників і квітів. Повітря за вокзалом було напрочуд чисте, пахло польовими квітами, полином і тим особливим ароматом степу, який я полюбила на все життя. За вокзалом були кургани, про походження яких дідусь так захоплююче розповідав. Пам’ятника  на могилі ми не встановили ні тоді, ні після, лише посадили хрестиком півники, за якими доглядали до війни. Після війни, уже у 80-ті роки, я намагалася відшукати могилу дідуся і, звісно ж,  не знайшла, тому поклала квіти на чужу могилу,  де росли півники.

Після смерті дідуся ми невдовзі продали будинок на Пролетарській, №5, де я народилася, а гроші відіслали у Нікополь, оскільки бабуся була паралізована і для догляду за нею потрібні були кошти…

Підготував Володимир Босько

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here