Гідному продовжувачу театральної справи М.Л.Кропивницького заслуженому артистові УРСР Івану Васильовичу Терентьєву присвячується
Йому притаманні риси вдумливості, відмінного володіння мовою, пластикою, хорошою акторською інтуїцією, темпераментом, утворенням прекрасного образу. Актор щедрої задушевності, гострого, яскравого малюнку, Іван Терентьєв близько п’ятдесяти років дарував глядачам свій щедрий талант.
Вивчаючи матеріали обласного державного архіву про видатні постаті театрального мистецтва нашого краю, я зупинився на персоні Івана Терентьєва, заслуженого артиста УРСР. Чому?.. Тому що зі списку чотирьох народних і восьми заслужених артистів УРСР нашого театру архівні матеріали, на превеликий жаль, зберігаються тільки про цього актора. Тож про нього і піде мова.
Він мав активну життєву позицію, любив писати у ЗМІ про своє бачення рідного міста, культури, освіти, виховання молоді, проблеми театру не тільки творчі, а й господарчі. Зазвичай підписував статті псевдонімом І.Васильєв.
То хто ж він такий, Іван Терентьєв-Васильєв?
У своїй власноручно написаній автобіографії, наявній в архівах, він пише так: «…народився 23 червня 1919 року у м.Кіровограді (Єлисаветграді. – Авт.) в сім’ї робітника». Цікаво про своє місце народження розповідає Іван Васильович в газеті «Кіровоградська правда» за 27 лютого 1988 року. «Трапилось так, що за якихось п’ятнадцять років місто кілька разів міняло назву. Народився я в Єлисаветграді, у школу пішов у Зінов’євську, закінчив її у Кіровому, а приїхав після війни у Кіровоград. Останню назву дано, коли було створено Кіровоградську область, тобто у 1939 році. Як корінний житель міста, вважаю, що нинішні його мешканці повинні знати всі колишні назви, в тім числі й те, що з 1924 по 1934 рік воно було Зінов’євськом. А правильно то чи ні – це справа істориків». Все це робилося без референдумів. Перейменували – і все.
У 1937 році юний Іван відмінно закінчив десятирічку, і доля його повела до технічного вузу, проте ненадовго. В 1938 році пішов навчатися на літературний факультет Одеського педагогічного інституту.
У 1938 році в Москві Іван Васильович знайомиться з мистецтвом Ігоря Ільїнського, тоді й зрозумів: його покликання – театр. Та шлях на сцену для майбутнього актора виявився довгим і непростим. Чому? Тому що у жовтні 1940 року, будучи студентом третього курсу, він добровільно пішов служити у Червону армію. Спочатку рядовим, потім молодшим командиром у 12-й танковій дивізії. З 22 червня 1941 року і до кінця Другої світової війни воював на Південно-Західному, Брянському, Західному і Першому Українському фронтах.
З 15 серпня 1945 року Іван Васильович звільнений в запас у званні старшого лейтенанта. Тяжкі фронтові дороги не пройшли для нього даремно, і його заслуги були високо оцінені. Він нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, двома орденами «Червона Зірка», медалями «За відвагу» і «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».
Минули страхіття війни для воїна Івана Терентьєва, потрібно було шукати себе у мирному житті. Як він сам пише у тій же «Кіровоградській правді» під рубрикою «Погляньмо на себе збоку»: «…Не буду заглиблюватися в історію, нагадаю лише, що наше місто (Кіровоград. – Авт.) було не тільки військовим поселенням, а й одним з центрів культурного життя краю. Тут постійно виступали гастролюючі трупи, видатні російські і зарубіжні діячі культури. Народження саме тут українського професійного театру не стало випадковим».
Спеціальної театральної освіти він не мав, принаймні про неї в архівах відсутні будь-які свідчення. Але мав талант і любов до театру. Тож після демобілізації в жовтні 1945 року, як він пише у автобіографії, поступив на службу до Кіровоградського обласного театру російської драми імені С.М.Кірова на посаду артиста. Відомо, що з вересня 1959 року цей театр був переведений до м. Жданова і функціонував як Сталінський обласний російський драматичний театр. В ньому і залишився працювати Іван Терентьєв.
В цей же період Іван Васильович одружився, дружина Надія Семенівна працювала на бухгалтерських посадах. Донька Катерина Іванівна згодом закінчила музично-педагогічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту і довгий час працювала художнім керівником обласного Будинку вчителя.
В одному з інтерв’ю газеті «Кіровоградська правда» Іван Васильович говорить так: «Актор – не лицедій. Він людина чітко визначеної громадянської позиції. Тож коли дещо вийти за межі суто професійної мірки і поглянути на наше призначення у всій його повноті, слід сказати: актор – це людина, яка з допомогою мистецтва покликана нести глядачам передові ідеї, утверджувати добро. …Кожен спектакль має відповідати масштабам наших справ, ставати святом зустрічі з прекрасним джерелом наснаги для розуму і серця людей».
У кожного свій шлях до Мельпомени. Був він і в Івана Васильовича. Як не дивно, він не мріяв про театр з дитинства, хоч у шкільному драмгуртку був першим. Як сам він говорив: «…Щоправда, як і багато моїх колег, не думав, що стану професійним артистом». Проте став. Із захопленням згадував Іван Терентьєв перші зустрічі з мистецтвом в театрі російської драми. «…Хочу сказати, що колектив тут був дружній і по-справжньому творчий. Тоді ми, молоді, мали і підтримку, і допомогу від старших товаришів, особливо від головного режисера П.С.Вєтрова». Актор і педагог, людина, безмежно закохана в свою справу, – саме його Терентьєв вважав своїм першим вчителем, а театр – доброю школою, яку він пройшов.
Свій перший вихід на сцену у виставі К.Гольдоні «Слуга двох панів» Іван Васильович згадував з посмішкою: «Що грав – не пам’ятаю. Так хвилювався, що не вистачало повітря, плавали куліси, перед очима суцільний туман, а в душі радість: я актор!». Минали десятиріччя, та кожного разу перед початком вистави його завжди охоплювало все таке ж радісне і неповторне хвилювання. Такий стан завжди притаманний талановитим акторам.
Багатий життєвий досвід був безцінною скарбницею, джерелом творчого натхнення актора. Ролі злились з його урожайним на події життям: веселий Степан Казанець з вистави «Куховарка виходить заміж» за п’єсою А.Сафронова, гордий Віктор з «Іркутської історії» О.Арбузова, голова колгоспу Коровай з вистави «Таблетку під язик» за п’єсою А.Макайонка, романтичний Андронаті з інсценізованої повісті О.Кобилянської «У неділю рано зілля копала», смішний у своїй безпорадності Прокіп Сірко з вистави «За двома зайцями» за М.Старицьким, п’яничка Князь («Витівки Хануми» А.Цегарелі), в’їдливий Крячко («Дикий Ангел» О.Коломійця), безтурботний жартівник Пилип Дорофійович («Гріх та покаяння» І.Карпенка-Карого), сільський філософ і мрійник Іван Сірошапка («Зачарований вітряк» М.Стельмаха)…
Є серед зіграних Іваном Васильовичем ролі особливо дорогі його серцю. А надто Ніл з «Міщан» М.Горького.
Заслужена артистка України Валентина Литвиненко, будучи ще студенткою театрального інституту, писала в «Кіровоградській правді» за 5 лютого 1984 року так: «… Коли Іван Васильович з’являється на сцені, незалежно в якій ролі, навколо нього створюється своєрідне магнітне поле, яке впливає на атмосферу вистави взагалі. Йому особливо близькі герої, які здатні взяти на себе відповідальність за все, що відбувається навколо, вбирати біль інших – люди далеко не героїчні, на яких, однак, тримається світ».
Відомо, що з вересня 1961 року Іван Терентьєв за власним бажанням залишив російський театр і був зарахований у творчу трупу Кіровоградського обласного українського музично-драматичного театру ім. М.Л.Кропивницького, в якому працював до кінця свого життя. Любов до рідного краю, мабуть, таки взяла верх.
Більше двохсот ролей зіграно актором Терентьєвим у театрі, а це значить, скільки ж людських доль пройшло через його душу і серце! А вони такі різні… І тільки талановитому акторові під силу правдиво передати глядачеві ці різні долі і характери через відповідні ролі. Назвемо тільки деякі з них. Лавров («Погода на завтра» М.Шатрова), Федот («Катерина» В.Лемелько за Т.Шевченком), Лопух («Лиха доля» М.Старицького), Гай («Недоспівана пісня» О.Підсухи), Іван («Безталанна» І.Карпенка-Карого), Шпак («Шельменко-денщик» Г.Квітки-Основ’яненка) та інші.
Ось що повідомляла газета «Знамя» за 12 червня 1963 року про гастролі нашого театру: «Театр розпочав гастролі інсценізацією повісті українського письменника І.Нечуя-Левицького «Микола Джеря». Виконавець головної ролі артист М.Стороженко – артист великої драматичної сили. Поруч з головним героєм на сцені живуть його друзі по боротьбі….. Якою життєвою правдою наділений старий Кавун в яскравому виконанні артиста І.В.Терентьєва! Скільки в нього благородної простоти і скритої сили! Цей образ взятий із самого життя з такими правдоподібними особливостями українського характеру, що артист і його герой зливаються в одне ціле. В традиційній, майже водевільній сцені з Кавунихою він – невтомний весельчак і мудрий філософ житейських справ, але підіймається завіса останньої його сцени, і бачимо другого Кавуна – достеменно трагічного героя. Вміння перевтілюватися, наповнювати сценічний образ життєвою правдою і суворо індивідуальними рисами характеру притаманні І.В.Терентьєву».
А ось «Пора любові і ненависті» А.Крима. «Одна з найцікавіших і найглибших ролей (як виписаних драматургом, так і зіграних) – роль Франка Когана (заслужений артист республіки І.Терентьєв). Колишній в’язень фашистського концтабору Коган – совість, але безсила совість свого народу. Він пробує боротися з сіонізмом словом (написав книгу «Уроки єврейського народу»), але слово його залишилося не почутим. Актор тонко і переконливо передає психологію свого героя, викликає не тільки співчуття, а й гнів до тих, хто призводить таких людей, як Франк Коган, до загибелі». Л.Куценко, «Кіровоградська правда», 7 квітня 1984 р.
Театр любить працьовитих. Можна мати богом даний талант, але без праці він згасне. Тільки повсякденна копітка праця може принести плоди радості і здобутки. У Івана Терентьєва вони були. Головне – любов і повага колег і глядачів. Багато його ролей стали історією Кіровоградського обласного українського музично-драматичного театру ім. М.Л.Кропивницького.
В одному з інтерв’ю на запитання про вдалі та етапні ролі він відповідав так: «Я не прагнув грати тільки головні ролі чи тільки людей певного типу. В списку зіграних мною ролей є різні. Скажімо, парторга Большакова у «Синові віку» і Казанця у виставі «Кухарка виходить заміж». Були у мене герої і гострохарактерні ролі, негативні персонажі. Із задоволенням грав епізоди, як, скажімо, у водевілі Кропивницького «Помирилися». Кожного разу прагнув шукати нові штрихи, нові фарби. І коли говорити про ролі, які особливо позначилися на моєму шляху творчого становлення, я б не викинув, напевно, жодної. В тім числі і тих, що не вдалися. Творчість не може складатися з одних лише перемог. Трапляються й невдачі. Головне – критично оцінити зроблене тобою і не піддатися обставинам. Наполеглива праця зрештою обов’язково приведе до успіху». І успіхи були. А відповідно були і нагороди. За краще виконання ролей Іван Терентьєв неодноразово нагороджувався почесними грамотами місцевих органів влади, управління культури облвиконкому, Міністерства культури УРСР. В 1970 році нагороджений ювілейною медаллю «За доблестный труд», в 1971-му медаллю «За трудову відзнаку», в 1980-му – медаллю «Ветеран праці». В 1979 році Іван Васильович виходить на заслужений відпочинок, але продовжує працювати, і в 1982 році йому присвоєно почесне звання заслуженого артиста УРСР.
Багато ролей було ще зіграно ветераном театру в ранзі заслуженого, але… 6 липня 1991 року його не стало.
Світла пам’ять про талановитого земляка Івана Васильовича Терентьєва назавжди збережеться в серцях рідних, друзів, колег і вірних поціновувачів його таланту.
Микола ГАЛИЦЬКИЙ, завідувач відділу обласного краєзнавчого музею – меморіального музею М.Л.Кропивницького.
