Олена Никифоренко – журналістка майже з 25-річним стажем. Нині працює редактором творчої групи програм радіо філії ПАТ НСТУ «Полтавська регіональна дирекція “Лтава”». А також навчається на факультеті «Аудіо-візуальне мистецтво і виробництво» Луганського Національного університету імені Тараса Шевченка, що був евакуйований і нині базується в Полтаві.
Познайомилися ми на медіафестивалі «Буковель Натхнення». Після того, як пані Олена яскраво виступила у літературній вітальні, не помітити її з-поміж інших учасників було важко. Особливо після таких слів:
– Якось я натрапила на Нобелівську лекцію Йосипа Бродського. В останньому абзаці там було приблизно таке. Людина, яка хоча б один раз за життя спробувала риму і вже не в силі від неї відмовитися, тільки така людина може вважатися поетом. Я тоді подумала: «Та ні, я ще не до такої міри можу вважати себе поетом». Але іноді це роблю. Чому? Це для мене арттерапія. І такої «терапії» назбиралося багато. Виникла збірка.
Далі пані Олена розповіла про те, як вона розуміє поезію і що являє собою її перша книга «Ілюзії».
– Я думаю віршами з народження. Це – як дихати. Краса – це питання пропорцій. Я пишу для однодумців і подобатися не ставлю за мету. В поезії, як і в коханні, немає оцінюючих суджень. Не можна говорити, що покохала, тому що він кращий за когось. Є просто «тому що…». Нині на вищому щаблі літератури лежить не стиль, не зрозумілість, а емоції, які ти викликаєш. І тут я молодець, я так і йду. Воно моє. Емоції – це головне. Не важливі навіть слова! Я провела такий експеримент. У мене є пісня «Мовчи». Вона звучить трьома мовами – російською, українською та перекладена на іврит моєю подругою. На всіх, хто слухав, вона справила неабияке враження. Отже, поезія – це, перш за все, мелодика.
Однак, гадаю, не всі з цим погодяться. Як на мене, справжня поезія – це словесне вираження духовного зору. Попри все, будь-яка поетична інтонація чи мелодія повинна мати цілісний органічний і мотивований зміст, а не лише набір рефлексій та асоціацій. І, по-друге, як казав Дмитро Гнатюк: «Пісню складає єдність слів і мелодії. Визнати щось одне головним, переважаючим неможливо. Вона тоді прекрасна, коли прекрасні і слова, й мелодія, коли мелодія відповідає тому настроєві, що його передають слова». Гадаю, найкращою метафорою для розуміння, що ж таке поезія, стали б слова самої Олени Никифорової з вірша «Двері»: поезія – «двері до сонця й миру».
До речі, за словами авторки, цей вірш народився під час однойменного проекту: «Я патріотка свого міста. У нас в Полтаві дуже багато старовинних дверей. Я їх фотографувала, потім зняла кліп “Полтава – місто намбер ван”. На жаль, ті двері 1887 року вже зникли».
Щодо книги «Ілюзії» пані Олена зазначила: «Вона дуже хитра. Там чергуються вірші російською та українською мовами. До того ж її оформив мій друг, унікальна людина, художник Валерій Войтюк. Він будівельник, ніколи не вчився, але прекрасно малює. Я його називаю Сальвадором Далі. Я зробила таку мозаїку з його картин, і хтось думає, що це вірші спеціально написані до його творів. Тому, кому не сподобаються мої вірші, сподобаються його картини, або навпаки».
Усі, хто знають Олену Никифорову, дивуються її працездатності та невичерпній енергії.
На UA:Українське радіо «Лтава» популярні її яскраві авторські проекти «Арт-майстерня», «Музичний екіпаж», «Полтавщина поетична». На громадських засадах Олена координує роботу молодіжної експериментальної студії «Лтава». А ще – активно знімає кліпи і пише тексти пісень відомому джаз-бенду Jazz Parnas.
На запитання, як їй вдається поєднувати стільки справ, вона посміхається і відповідає: «Я дуже швидка, а в добі 24 години. Натхнення – це здатність привести себе у робочий стан».
Роман ЛЮБАРСЬКИЙ
Фото Ігоря ДЕМЧУКА
