У травні 2018 року Сергію Шаповалову виповнилося сімдесят п’ять. Здається, він ніскільки не постарів, хіба що борода та вуса посивіли. Так само енергійний, працьовитий, сповнений творчих планів і задумів. Так же безпосередньо сприймає оточуючу красу і дарує її нам.
Близько тридцяти полотен, виставлених в обласному художньому музеї з нагоди ювілею художника, явили собою творчу ретроспекцію автора і засвідчили його непересічний талант. Водночас Сергій Гаврилович з посмішкою запевнив, що це ще далеко не підсумок. І ми йому повірили.
Шаповалов пройшов гарну школу у тоді ще Київському державному художньому інституті. Від Тетяни Голембієвської отримав глибоке розуміння кольору, від Василя Гуріна – чіткість композиції, від Василя Шаталіна – концепцію картини, як завершеного цілого. Велике враження під час навчання на нього справила Тетяна Яблонська, котра не боялася експериментувати й в умовах соцреалізму, міняти стилістику, збагачуючи її тремтливістю імпресіонізму, ритмікою й виразністю народного мистецтва. А ще постійно радила студентам не боятися бути самими собою.
В інститут він поступив у зрілому віці – у двадцять п’ять. Навчався наполегливо, прагнучи наздогнати своїх однокурсників, котрі вже мали за плечима училищні дипломи. Своїм часом не легковажив, розумів йому ціну. Тому успішно просувався на шляху до оволодіння секретами майстерності. Допомагала вроджена працьовитість. Хоча не все сприймав беззастережно. Зокрема, йому тісно було на студіях, хотілося негайного творчого польоту. Але у відповідь чув: «Ви повинні затямити все, чому ми вас учимо. Все до найменших дрібниць. Ви повинні навчитися малювати так, як малювали класики. Але відразу після закінчення інституту все це забудьте. Для того, щоб знайти власну манеру, свій власний шлях у мистецтві. Це буде нелегко. Але той із вас, хто ним піде, здобуде ім’я». Мудрість цієї настанови він зрозумів пізніше, коли почав працювати самостійно, шукати свої теми, свою образність, виробляючи власну манеру письма.
У його доробку з’явився ряд робіт історико-поетичної тематики – цикл фантасмагоричних полотен, пройнятих українськими фольклорними та історичними мотивами: «Козацька слава», «Чумацькі мари», «Добрий вечір, щедрий вечір». Але за сюжет він не зачепився, тематичне полотно залишилось у його творчості лише епізодом. Як, практично, і портрет, хоча в доробку є чудові портретні роботи («Наталя», «Портрет дружини»). Шаповалов усе більше схиляється до пейзажу, головним чином міського. Як правило, це краєвиди рідного міста. А надто до натюрморту. Згадує, що в один момент у ньому проснувся степовий генетичний код, який сформувався в дитинстві – по дорозі до школи навесні і восени через квітуче поле, з розповідями бабусі про кожну степову квітку, кожну билинку. Його учень і друг Геннадій Гребньов (зараз живе в Марселі і виставляється під іменем Віктора Орлі), говорячи про Шаповалова, перелічує квіти, які з ранньої весни до пізньої осені стоять у майстерні художника: ромашки, маки, півники, горицвіт, сокирки, звіробій, полин, безсмертники… – весь степовий спектр у невеличкій чародійні художника.
Голосно про себе Шаповалов заявив саме у яскравих, наповнених сонцем і всіма барвами степу квіткових композиціях. Той же Геннадій Гребньов пригадує: «Тема квітів поглинула художника. Вона його захопила. Здається, вся земна краса зібрана в них, усі кольори тут – і рожевий схід сонця, і багрянець його заходу, срібні сльози роси і синь річок, полум’я осені і блакить неба. Яка палітра! Яка широта спектрів, як і сама ніким не розгадана душа митця. Він – дитя степового краю. Він співець, все – від крихітних натюрмортів до великих за розмірами та задумом пейзажів – пульсує Любов’ю до рідних безмежних обріїв…». Тоді, після тріумфальної ходи його квіткових натюрмортів обласними і республіканськими виставками, я стривожився: чи не спишеться він на них. Цього, на щастя, не сталося. Дорогу до шаблону перегородив талант.
У вісімдесятих Шаповалов – уже відомий художник. Упізнаваний автор, постійний учасник місцевих та загальноукраїнських виставок, його полотна вже бачили Москва, Нью-Йорк, Гвадалахара. І всюди квіти, квіти, квіти – прекрасні квіткові натюрморти. Улюбленим, поряд із натюрмортом, став пейзаж, особливо міський. Були прекрасні кримські краєвиди. Але квіти не полишали Шаповалова. І феномен художника, напевне, полягає в тому, що за багато років його квітковий натюрморт не став тривіальним. «Півники на червоному тлі», «Півонії на синьому», «Чарівні квіти» 2010-х років такі ж свіжі, такі ж неповторні, як і «Медуниця» 1995-го.
В його натюрмортах, втім, як і у всіх роботах, головними виражальними засобами є колір і світло, художник користується ними сміливо і широко. Однак не беззастережно, а у взаємозв’язку з мелодикою картини. Шаповалов розміщує квіти на полотні продумано, композицію будує врівноважено, логічно, відповідно до настрою. Його натюрморти гарні за колоритом, колір у них звучить то м’яко, лірично («Півонії», «Квітучий травень», «Польові квіти», «Хризантеми», «Весняні квіти»), то ностальгійно («Увечері біля вікна», «Квіти в саду», «Проліски», «Квіти на вікні»), то вибухає потужним життєстверджуючим акордом («Дзвоники», «Бузок», «Маки», «Квіти сонця», «Кольори літа», «Свято кольору»). Вони гармонійні, насичені повітрям і сонцем, життєрадісні й оптимістичні. Кожним квітковим мотивом автор стверджує красу у всій її різноманітності.
Те ж саме – і в пейзажах. Спочатку це скромні міські, рідше сільські краєвиди («Передчуття весни», «Вулиця в Седневі»), та чим далі, вони все більше набувають «шаповалівського» звучання – експресії, динаміки світла і кольору. Його цікавить історична міська забудова з виразними будівлями позаминулого – початку минулого століття («Зимовий день», «Будинок Осмьоркіна», «Біля музею», «Міський пейзаж», «Осінь у місті», «Театр імені Кропивницького», «Рання весна. Будинок Ельворті»). Поїздка на батьківщину наївного ідальго Дон Кіхота Ламанчського, пригодами якого зачитується людство ось уже чотириста років, збагатила його творчий доробок низкою полотен: «На просторах Іспанії», «Сан Бартоломео», «Гвадалахара. Мерія», «Архітектура «Негро» та ін. І там його цікавили найперше архітектурні мотиви, пов’язані з минулим. Навіть час пообіднього відпочинку, пов’язаний із літньою спекою, він відтворив на тлі куточка старого міста («Сієста»).
2006 року Сергій Шаповалов побував у Криму – в Республіканському будинку творчості в Гурзуфі. Живописність кримських краєвидів відкрила нову сторінку в його творчості. Художник ще кілька разів відвідує сонячний півострів, пише його гори й узбережжя, причали і скелі, південне небо і морські хвилі. Колоритно передає прибережний рельєф, бірюзу моря, гру сонячних зайчиків на гребенях хвиль, мозаїку човнів у цьому просторі («Голубий причал», «Скелі», «Ранок», «Човни», «У кримських горах», «Балаклава»). Його кримські пейзажі конкретні, яскраві й переконливі. Коли Сергій Гаврилович разом зі своїм братом Анатолієм, теж художником, взяв участь у виставці «Крим – це Україна», влаштованій у Чорноморському національному університеті імені Петра Могили з нагоди 25-ї річниці Дня Збройних сил України, місцева преса писала: «Їхні мариністичні роботи такі сильні, емоційні, що, здається, ці майстри все життя прожили в Криму і писали морські краєвиди».
У 2008 році в Києві у серії «Художники України» вийшов журнал-альбом, присвячений Сергію Шаповалову. У вступній статті говорилося: «Він поет, який оспівує ту веселку барв, яка одвіку грає у його степовому краю. Відчувати красу природи, її живу і неповторну душу дано далеко не кожній людині. І ми маємо завдячувати Сергію Гавриловичу, що він відкриває нам очі на те, повз що ми так часто проходимо незрячими».
Двома роками раніше місцеві телевізійники зняли короткометражний фільм про художника «В акордах фарб моїх». До нього поет Олег Попов написав вірші:
Що є весна? Начало всіх начал.
Як дивно пізнавати знов і знову,
Що творить, радість чи печаль,
В акордах фарб моїх гармонію любові?
Поет точно помітив головну рису творчості Шаповалова: який би настрій не передавав художник, головне в його полотнах ота невичерпна гармонія любові – до життя, краси, природи.
Роботи Сергія Шаповалова зберігаються в музеях і приватних колекціях України і за кордоном, прикрашають стіни квартир його друзів і шанувальників у Кропивницькому. Його картини продаються на лондонських аукціонах Крісті та Сотбіс. А сам він живе у рідній Аджамці за два десятки кілометрів від обласного центру, у хаті з вікнами на всі чотири сторони, «щоб усе було видно», котра стоїть на подвір’ї без паркану, засадженому квітами.
Броніслав КУМАНСЬКИЙ
Фото Ігоря ДЕМЧУКА
