ХТО ПАНУЄ НАД МИНУЛИМ, ВЕРШИТЬ ДОЛЮ МАЙБУТНЬОГО

0
1511
views

Нещодавно у приміщенні обласного художнього музею відбулася зустріч з експертом ОБСЄ, кандидатом історичних наук, директором Українського інституту вивчення Голокосту «Ткума», директором музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» (м. Дніпро) Ігорем Щупаком.

Подаємо окремі нотатки з його виступу.

– Я займаюся історією України, історією євреїв України, історією Другої світової війни. У сфері моїх наукових інтересів також Голокост та українсько-єврейські взаємини. Колись мені зробили комплімент: «Ось Ігор Щупак. Він головний організатор Голокосту в Україні». Але єврейська вдача така: говорити про серйозні речі з гумором, а про веселі пам’ятати, чим це може закінчитися.

Коли ми створювали музей, мені вдалося переконати замовників цього великого проекту, що будь-яку історичну подію чи явище треба розглядати у контексті. У контексті історії України, у контексті європейської і всесвітньої історії, у світлі компаративного аналізу Голокосту з іншими трагедіями, зокрема Голодомором, вірменським геноцидом, депортацією кримських татар і таке інше. І коли ми створювали музей, я прагнув відійти від егоцентричної моделі побудови історичної експозиції.

Як це розуміти. Коли говорять про один лише народ, коли ідеалізують історію свого народу, то інші вже не цікавлять. Насправді в історії не було жодного народу без проблем з іншими народами. У тому числі без випадків рятування, взаємодії, взаємодопомоги і так само без вбивств, без насильства. А найбільші проблеми не у дальніх, а у сусідніх народів. Недарма ж європейська спільнота стала утворюватися тоді, коли порозумілися французи і німці.

Яку ж модель пам’яті ми відтворюємо у нашому музеї?

Можна намагатися обійти якісь складні питання, а можна навпаки: найбільш вразливі питання обговорювати. Можна обійти питання визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. А можна говорити про українсько-польські, українсько-єврейські, українсько-татарські відносини у цей період. Розуміння, наскільки це складно, є. Ми повинні говорити про масові репресії, і про участь євреїв в їх організації, і про євреїв як жертв репресій, про Голодомор і про участь євреїв в організації Голодомору спільно з українцями, поляками, росіянами, латишами, і про євреїв як жертв Голодомору. Але треба правильно розставляти акценти, тому що на них спекулюють.

Коли мова йде про масові репресії, використовується багато міфів. Є міфи про євреїв – більшовиків, комуністів, комісарів. Є міф про євреїв – капіталістів, експлуататорів і таке інше. Микола Бердяєв, російський філософ і теолог, писав: «Не спадало на думку, що є якесь протиріччя між тим, що євреї, як їх звинувачують, це світовий капітал і експлуатація, і тим, що це світова антикапіталістична революція?». Є багато міфів і про українців. Про те, що українці – це колаборанти номер один, про те, що це різуни-погромники. Багато є міфів про росіян, про поляків, про кого завгодно.

Але міф – це уявлення про певне явище, певну історичну подію, які мають якесь історичне підґрунтя або ж вигадані. Без міфів не існує історії. Врешті-решт національна історія будується на міфах. Але є міфи позитивні, є міфи деструктивні. Є міфи, які працюють на збагачення національної пам’яті, на національне відродження. Є міфи, спрямовані проти інших народів. І ми маємо розбиратися в цьому. Євреї були серед слідчих, серед комісарів? Були. А скільки їх було, чому вони були? І як це виглядає у порівнянні з іншими?

Скажімо, ми звикли говорити: «Народи Балтії». Питання: чому латишів серед більшовицьких комісарів було в сотню разів більше, ніж литовців чи естонців? Чому грузинів було набагато більше, ніж азербайджанців? Чому євреїв в одному з періодів історії було дуже багато серед революційних партій та в уряді, а на іншому дуже мало? Тут немає табу. І коли ми говоримо про роль євреїв в організації масових репресій і про євреїв як жертв репресій, ми кажемо: в організації цих репресій брало участь безліч людей різного походження, на що були свої причини. До речі, спочатку жертвами репресій були в основному поляки. Тобто наприкінці 1920-30-х років достатньо було бути поляком, щоб мати стовідсоткову небезпеку бути заарештованим і ув’язненим за уявною належністю до якоїсь уявної політичної чи військової організації. Про це пише американський історик Тімоті Снайдер, який багато робить для створення позитивного іміджу України у світі.

Коли ми говоримо про репресії, то наводимо конкретні приклади. Чи всі знають, що батько Любавицького ребе був головним рабином Катеринослава (Дніпра)? Радянська влада його заарештувала за те, що ця людина, як пізніше писали, читала антирадянську літературу – Біблію. Як інші священики, він загинув у засланні у Казахстані. У нас є унікальний наданий СБУ експонат – справа Леві-Іцхака Шнеерсона, де його звинувачують у контрреволюційному заколоті. Цікаво, що справу цю вів єврей Гольдман. Виходить, що «радянський єврей» репресував нормального єврея. Так само як «радянські українці» переслідували нормальних українців, відповідно – росіян, поляків, білорусів.

Так, ми говоримо про участь євреїв в організації Голодомору. А що у тих же продзагонах не було українців, росіян, поляків, латишів тощо? Так само ми говоримо про євреїв – жертв Голодомору. Наприклад, мій дідусь Ісаак Щупак, який жив у Миколаївській області, село Кінецьпіль Первомайського району, загинув від голоду, так само як і його рідні. Але ми наголошуємо, що етнічні українці були головними жертвами Голодомору, і у деяких областях їх понад  90 відсотків серед померлих.

Свою експозицію ми створювали спільно з Українським центром вивчення Голодомору, який очолює професор Людмила Гриневич, спільно з канадськими партнерами. До речі, Валентина Курилів – перша освітянка, яка запровадила вивчення Голодомору спочатку у школах Канади, а потім України ще за радянської доби. Мені дуже приємно, що у нас працюють і узбечка, і роми, і навіть один москвич, який поступово стає українським патріотом.

Треба розуміти: ти можеш пізнати свою історію, якщо розумієш історію своїх сусідів. Адже є дещо спільне, що об’єднує усі народи, які пережили якісь трагедії у своїй історії. Є такі речі, що у гарному поєднують народи, і є такі, що поєднують у поганому. Це важливі соціально-психологічні аспекти. Чому? Дуже часто представники деяких народів говорять про себе як про народ-жертву: «Нас нищили, нас гнобили, навколо нас лише вороги». Це було? Було. Але увесь час говорити про це – хворобливо. Якщо не казати про щось інше, то наслідки від цього негативні. Не ображайтесь, але це стосується усіх – українців, євреїв, вірмен. Історик Михайло Гетьман, який вивчав Голокост, зазначив: «Ми можемо вивчати Голокост об’єктивно і науково, якщо вивчаємо не тільки знищення, але й опір і рятування».

Якщо вивчати Голодомор у такому аспекті, що люди гинули цілими селами, що були випадки канібалізму, так, це правда, але якщо весь час говорити тільки про це, виникає хибне уявлення про долю українців, яких, як баранів, гнали на заклання, так само, як євреїв під час Голокосту. Хіба не було повстань під час Голодомору? Були. Тоді люди відстоювали не просто своє життя, а свою гідність! Хіба не було випадків врятування, коли одні українці рятували інших? Подеколи такі були навіть серед більшовиків та представників інших народів. Наприклад, в одному з сіл євреї отримували продовольчі посилки від Джойнта (це американський благодійний розподільчий комітет, який допомагав харчами) і ділилися з українцями. Пізніше ці українці рятували євреїв під час Голокосту.

Якщо подивитися на нашу історію, то, за висловом Тімоті Снайдера, це «криваві землі». Тому що протягом ХХ століття на теренах України, Білорусії, Польщі і частини деяких інших країн під час воєн  і геноцидів, що були організовані нацистами, фашистами і комуністами, знищено десятки мільйонів людей. Отже, необхідно і треба це вивчати, але обов’язково поруч з опором і рятуванням. Можливо рятування – це єдина позитивна сторінка людської історії.

З огляду на це ми говоримо про єврейський опір, так само як і про український, кримсько-татарський. Ми говоримо і про колаборацію. Але знов-таки тут є міфи. Особливо в сучасній Росії. Ось ми взяли підрахунки російського історика, якого після цього позбавили роботи: у 1943 році вже після Сталінградської битви  у складі вермахту воювало понад один мільйон двісті тисяч колишніх радянських громадян. Серед них абсолютну більшість складають росіяни. Ось іще один міф, про радянських партизанів, про цілі звільнені ними райони. Це про білорусів. На противагу їм – інший міф про націю зрадників: у Криму громили партизанські бази кримські татари. Але яка іронія історії: за статистикою, у складі вермахту воювало рівно двадцять тисяч білорусів і двадцять тисяч кримських татар. Таким чином не можна узагальнювати і покладати колективну відповідальність на цілий народ.

Ми говоримо про складні питання історії. Тому я розробив чотири основні аспекти ставлення українців під час Другої світової війни до євреїв. Але ніякої Америки я не відкрив. Перший: ми розповідаємо про участь українців у антиєврейських погромах, у знищенні євреїв. Це було? Було. І українські націоналісти у цьому брали участь. Але говорити тільки про це необ’єктивно, бо це не повна правда. Тому другий аспект: ми кажемо, що більша частина українців, як населення будь-якої країни під час війни, були сторонніми спостерігачами. Вони ні в чому не брали участі. Це пасивна більшість. Для порівняння: нині на Донбасі більша частина населення – не колаборанти і не герої, а та більшість, яка піде за тими, хто переможе. Третій аспект: були українці, котрі з ризиком для власного життя і життя своїх рідних рятували євреїв. Це праведники народів світу. Серед них були і українські націоналісти, що спростовує міф «Всі українці – колаборанти». Так, були проблеми. Відомо про злочини, які чинили українські націоналісти проти польського населення, проти єврейського, а разом з тим, попри загальну антисемітську атмосферу, яка існувала в окупованій Україні, чому сприяла нацистська пропаганда, були українські націоналісти, які рятували людей. Наприклад, Федір Вовк (або Іван Вовчук) провідник Нікопольського районного Проводу ОУН, віце-президент Української Головної Визвольної Ради, друга людина у структурі ОУН після Ярослава Стецька, праведник народів світу. Разом з тим були євреї, які входили в Організацію Українських Націоналістів. І це четвертий аспект.

Ніхто з українців, євреїв, поляків, росіян не виглядає ідеальним. Не було ще жодної ідеальної спільноти у світовій історії. Інколи мені ставлять таке запитання: «Скажи, скільки було українців-колаборантів і скільки героїв опору у боротьбі проти нацизму? Скільки було колаборантів серед тих, хто видавав євреїв, і тих, хто рятував їх?». А порівнювати не можна. Це калька з радянської ідеологічної трафаретної схеми про «масовий героїзм радянських людей». Героїзм не може бути масовим! Це індивідуальна якість. Підіймає в атаку не більшість, а окремий герой. Героїв кілька відсотків. Це лідери, за якими йдуть. Героїв небагато. Їх треба шанувати. І зрадників відносно теж небагато. А більшість завжди чекатиме, коли з’являться герої, які поведуть інших.

Я працюю у складі українсько-польської комісії з удосконалення підручників історії та географії. Дуже цікавий підхід: українські історики читають польські книжки і дивляться, що і як подається, а польські читають українські підручники. І це дуже корисно – бачити погляд інших істориків. А ось коли українсько-німецька комісія розглядала питання колаборації, нацизму і сталінізму, Другої світової війни і Голокосту, німецькі вчені відмовились розглядати питання Голодомору. Хоча ми пропонували розглянути голод як зброю тоталітарного режиму проти українців під час Голодомору, проти слов’ян і євреїв під час Другої світової війни і таке інше. Чому вони за це не беруться? Про це говорив посол України в Німеччині: вплив Росії.

Дуже дивна ситуація складається в Європі, коли є відчуття провини чомусь перед російським народом, який постраждав у Другій світовій війні. Але ми знаємо, які дві республіки Радянського Союзу постраждали найбільше. Україна і Білорусія. Вони й були включені у склад ООН. А у свідомості німців це, як і раніше, Росія, Радянський Союз. Тому Владислав Гриневич в останньому листі написав: «Коли ви оминаєте питання Голодомору, мовляв, не хочете це політизувати, оце і є політизація. Тому що ви уникаєте серйозної розмови на дуже важливі наукові теми». Але я дуже сподіваюся, що ця тема буде розглядатися на наступних конференціях і семінарах.

Записав Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Фото Ігоря ДЕМЧУКА

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here