З художницею і дизайнеркою Оленою Горєловою ми познайомилися на відкритті її персональної виставки «Flowers and Scales» («Квіти і луска»). Під час бесіди вона поділилася своїми думками й поглядами не лише на мистецтво.
– Що ви маєте на увазі під словом «луска», якої слід позбавитись?
– Це усілякий непотріб, це стереотипи, це зайва і обтяжлива інформація, яку ми накопичуємо протягом життя від батьків, знайомих, від школи й освіти. На жаль, протягом життя у нас нашаровується багато некорисних речей, які нам заважають побачити, що світ набагато ширший і яскравіший.
– Чи не важко позбавлятися цього?
– Є певні труднощі. Іноді луска маскується, видає себе за квітку. Та головне, аби люди слухали себе, були собою, займалися бажано тим, до чого у них лежить душа, не зраджували своєму призначенню. На жаль, соціум, система не завжди дає це зробити.
– Та попри все ви якось обрали свій шлях?
– Так. Я дуже вдячна своїм батькам, які надали мені можливість вибрати свій шлях, обрати інститут, який спрацював мені на користь. Хоча коли я обирала свій напрямок, я не бачила жодних інших напрямків, окрім мистецького. Знаєте, як перевірити, чи ваше це призначення? Просто: чи будете ви цим займатися, якщо вам за це не будуть платити? Я займаюся цим майже цілодобово.
– Що буде, коли ми позбавимося усілякої луски?
– Гарне запитання. Навіть не знаю, що відповісти. Можливо, не від усієї варто позбавлятися. Можливо, гармонія і є чергування чорного і білого. У житті вистачає місця для всього. І для любов, і для ненависті. Любити одне, а заперечувати інше немає сенсу. Проте я вважаю, що через «луску», через труднощі ми навчаємося життю. Це нас загартовує і виховує.
– «Луска» у мистецтві, це що на вашу думку?
– Гадаю, це кітч, дешевка. Це те, що видають за мистецтво.
– Як ви визначаєте свій стиль, свою техніку в образотворчому мистецтві?
– Ніяк не визначаю і ніяк не позиціоную. Часто це відбувається інтуїтивно. Роблю те, що мені хочеться, що я люблю. Це не мейнстрім, це не всім зрозуміло. Часом я вкладаю щось, а часом це просто експеримент. Можете назвати як завгодно: експресіонізм, Contemporary Art, поєднання всього, еклектика…
– Чому і як виникла ідея вашої виставки?
– Мені захотілося рухатися далі. Протягом десяти років я орендувала майстерню у центрі міста. Там ми багато займалися новими техніками, пов’язаними з сучасними матеріалами. Накопичили якийсь досвід і багаж. Хотілося йти далі. Хотілося донести людям свій меседж і самій подивитися на себе з боку.
– Перепрошую, чи можна дізнатися, хто ваші батьки?
– Мої батьки звичайні люди. Батько колишній міліціонер, вже давно на пенсії. Мама за першою освітою інженер, за другою юрист. Але мама у мене творча особа. І я вважаю, якби не ота «луска», мама теж займалася б творчою роботою. Хоча і тато не причетний до цього – нещодавно я знайшла його роботи. Це доволі складні шовкотрафарети. Отже, я дещо від них успадкувала.
– А хто були вашими вчителями у професії?
– Вчителів було багато. У КІРУЕ, наприклад, нам викладав Арслан Джумабаєвич Ерніязов, він же був куратором нашої групи. Це дуже чуйний чоловік. Він дав чудовий поштовх для нашого розвитку.
– Що іще входить у сферу ваших творчих інтересів?
– Деякий час тому я займалася дітьми. З ними мені цікаво, я умію їх розважати, і, гадаю, це залишиться при мені. Займаюся також стрітартом і муралом, тобто вуличним мистецтвом. На жаль, катастрофічно на це не вистачає фарби. І малюю я переважно вночі, не хочу привертати зайву увагу. Люблю також займатися дизайном одягу. Цього року зробила на фестивалі йоги і музики «Аватар» дуже великий мурал у Лебедівці.
– А які фарби у вашій палітрі переважають?
– Райдужні. Але я люблю як стримані ахроматичні тони, так і спектральні. Тобто у вуличному мистецтві все вирішується щоразу ситуативно.
– Як формувалися ваші естетичні орієнтири?
– Відомо, що такі смаки зароджуються ще у дитинстві. Виділити, що впливає на це, мені важко. На художній смак впливає все: середовище, події, явища, друзі, батьки, вулиця. Не можна сказати, що його виховує лише освіта, якийсь елітарний інститут чи університет. Прекрасне можна побачити і відчути де завгодно. Колись я працювала на кіностудії у Харкові, і мене мали перевести у художній департамент з підвищенням зарплати. Коли я сказала про це режисеру, вона запитала, де я навчалася, а потім каже: «А ось Танєчка вчилася в Оксфорді! Куди вам підвищувати зарплату?». Потім мене звільнили. Це було печально, але сенс не в цьому. Навіть найдорожчий навчальний заклад не зробить вашу власну естетику. Він може дати лише основу. Решта – ваш власний пошук і зростання.
– Кого з художників сучасності та класиків минулого ви рекомендували б взяти за взірець?
– Ой, не знаю… Я люблю Леонардо, люблю Далі. Я не сильна в історії мистецтв. І не дуже активно цікавлюся сучасними художниками. Треба у цьому ще розібратися… З майстрів стрітарту мені подобається Бенксі. Це круто, це надихає.
– Як ви розумієте моральні цінності?
– Дуже необхідно вирощувати морально нове покоління на власному прикладі. Адже все починається з дітей. Коли дитині погано, з неї відповідно виростає така ж особистість. Наше завдання, батьків – зробити дитину щасливою, доброю. На жаль, деякі батьки не знають, як це робиться, не знають психологічних важелів, не створюють умов для позитивного виховання. Я теж мама. Часом теж не знаю відповідей на деякі запитання сина. Але в цьому плані теж росту. Я слідкую за собою і намагаюся подавати йому приклад бути гідним членом суспільства. Дітей виховувати не обов’язково, вони самі розвинуться…
– Перепрошую, тобто не обов’язково пояснювати дітям, що таке честь, справедливість, людська гідність?
– Потрібно. Але коли дитина вже це розуміє та уміє аналізувати. Просто моєму синові ще тільки шість років. Насправді вони навіть у цьому віці усе відчувають, усе помічають. І якщо у тебе все це є, діти все це всотують.
– Скажіть, а ваш син, коли бачить ваші роботи, наслідує вас чи у нього вже є власне бачення?
– Він взагалі інший. У нього є свій погляд, своє бачення. Його багато що надихає. Але коли хтось із знайомих запитує, Данилко, а ти любиш малювати, він відповідає негативно. Думаю, що це просто реакція на зайві запитання. До речі, тут на виставці є кілька його робіт. І коли я одну з них повісила випадково догори ногами, він обурився: «Мама, як? Це ж качка!». Він своєрідний хлопчик. Взагалі нове покоління зовсім інакше і не вкладається у звичні рамки. Їх треба вивчати і відчувати серцем. Аби не нашкодити.
– Окрім муралів, картин і малюнків ви нічого не пишете, маю на увазі літературу?
– Я писала вірші. Чи намагалася писати. Колись давно. У нас навіть був гурт, який співав пісні на мої вірші. Але, гадаю, те все було якось по-дилетантськи, а мені завжди хочеться все робити ідеально. Хоча мені дуже приємно, що друзі це якось оцінили.
Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ
Фото Ігоря ДЕМЧУКА
