У часи пандемії, коли може збиратися лише обмежена кількість відвідувачів, був створений проект «Відкриті сторінки душі», в ході якого відбуваються зустрічі з нашими друзями – людьми, причетними до літературного і краєзнавчого процесів краю, митцями, громадськими діячами. Попередні гості – Федір Шепель, Сергій Осадчий, Петро Мельник, Оксана Буянова розповідали про себе, свої захоплення, творчість. Днями відбулася чергова, шоста зустріч. Цього разу «відкривали» сторінки душі журналіста і літератора Валерія М’ятовича.
– Головний герой вашого роману “Номенклатурний декамерон” вважає себе щасливою людиною. Що можете сказати про себе?
– Якщо мати на увазі, що щастя – це стан цілковитого задоволення життям, то я, на відміну від Пантелійовича (головний герой роману. – Авт.), не можу ствердно відповісти на ваше запитання. Є чимало факторів, які мене засмучують, примушують постійно про них думати. Один з них – ситуація в країні: за тридцять років ми так і не спромоглися на реформи, які б поліпшили життя українців. Немає справжньої боротьби з корупцією, несплатою податків, забрудненням екології тощо, і не відомо, коли побачимо тут зрушення на краще.
– Але хтось чи щось все ж таки надихає вас на творчість?
– Звісно. Насамперед діти й онуки. Усім, що роблю й чого досяг у житті, завдячую їм. Я перед ними почуваюся, як на екзамені – постійно прагну заробити гарну оцінку.
– Колись Вільям Шекспір пояснив, чому завжди почувається щасливим – тому, що ні від кого нічого не очікує.
– Ну, якщо так, то я теж щасливий. І більшість українців щасливі, бо їх уже привчили нічого ні від кого не очікувати. Відомо ж: кожен коваль свого щастя.
– Чим вам найбільше запам’яталося дитинство?
– Мабуть, пізнанням світу. Мені було років зо три, коли ми переїхали жити до батькових батьків в Моргунівку (колишніх Хмелівського, а потім Новомиргородського районів). Ще й досі стоять перед очима невелика, вкрита соломою чепурненька, майже казкова хата посеред такого ж казкового саду, пасіка, город до берега, річка Мала Вись… Ось там я почав відкривати світ. Мене все цікавило, я міг, наприклад, годинами роздивлятися польові квіти, які стелилися неймовірної краси килимами на луках, на схилах ярів. До речі, відтоді вважаю, що кращих квітів, ніж польові, немає. А ще дуже любив, лежачи горілиць в траві, спостерігати за хмарами й мріяти. Якось із сусідським хлопцем, моїм однолітком, отак намріявшись, помандрували слідом за хмарами, нікому нічого не сказавши. Знайшлися пізно ввечері в сусідньому селі.
– Ніколи не хотілося написати про своє дитинство?
– Я мушу це зробити. І не лише тому, що мені тоді жилося, як у раю. Моє дитинство – це ще й неймовірні люди, за якими й досі сумую. Наприклад, мої дід Андрій і баба Параска. Дід – майстер на всі руки: робив колеса до возів, діжки, вулики, вікна, двері. А ще він посадив сад, рівного якому, мабуть, не було в найближчих селах. Баба відмінно куховарила. Її запрошували головною куховаркою на весіллях, хрестинах. Смак приготовлених нею ковбас, тушкованої квасолі з м’ясом, холодцю з в’юнів та навіть спечених у печі гарбузів і солодких буряків пам’ятаю й досі.
– А школа який слід залишила у вашому житті?
– Школа – це теж цікава сторінка життя, бо світ ще більше відкривав переді мною свої двері. Був дух змагальності в усьому – в навчанні, в занятті спортом. Дуже хотілося бути першим. Вчився непогано, що й підтвердилося при вступі до одного з найкращих на той час університетів – Одеського державного імені Іллі Мечникова.
– Ви закінчили юридичний факультет, а стали журналістом…
– Під час навчання в університеті в мене виявилися здібності до науки. Моя стаття посіла друге місце на всесоюзному конкурсі наукових студентських робіт, а потім я написав дипломну, яка дуже сподобалася викладачам. І декан, один з найкращих у тодішньому Союзі знавців цивільного права, один із розробників Цивільного кодексу УРСР, Юлій Червоний запропонував стати його аспірантом. Для мене це була велика честь. Але невдовзі з’ясувалося, що Юлія Семеновича примусили взяти аспірантом мого однокурсника – той одружився на одеситці, родичі якої виявилися впливовими в місті людьми. Почувши, що сталося, керівник кафедри права Одеського інституту народного господарства Іван Пахомов, колишній університетський викладач, покликав мене до себе. Я склав іспити, однак у міністерстві сказали: треба чекати наступного року. Я мав влаштуватися тимчасово на роботу. Коли ставав на військовий облік у Комінтерновому (30 кілометрів від Одеси), на очі потрапила вивіска редакції районної газети “Слава хлібороба”. В мене в середині аж тьохнуло: а якщо зайти? Був період, коли я мріяв про журналістику. Якось, ще в дев’ятому класі, послав до маловисківської райгазети “Будівник комунізму” замітку про ветерана війни, з яким грав у колгоспному духовому оркестрі, і її опублікували. Це так мене окрилило, що вирішив: буду журналістом… І ось я переступаю поріг “Слави хлібороба”, а невдовзі виходжу з першим редакційним завданням. Пропрацював там два з половиною роки. Потім були інші газети.
– Який період своєї журналістики вважаєте найцікавішим?
– Мені завжди було цікаво працювати в газетах, та все ж таки, якщо обирати найцікавіший період, то це, безперечно, – “Народне слово”. Україна стала на шлях незалежності, й ми, журналісти новоствореної газети, вбачали свій обов’язок у підтримці демократичних процесів. Інколи нам було дуже важко. Мабуть, ви пам’ятає, ми навіть вдалися одного разу до голодування. На нас чинили шалений тиск як представники старої системи, так і засновники газети, однак мета – вільна, процвітаюча Україна – визначала нашу позицію й поведінку. Ми вірили в щасливе майбутнє України й до того “знахабніли”, що одного разу через газету звернулися до голови обласної державної адміністрації, аби той пішов у відставку. Це було в листопаді 2004 року. Тодішній “губернатор” на виборах президента України забезпечив перемогу в області Януковичу, хоч переміг Ющенко. Ми вдалися до такого кроку навіть попри те, що обласна державна адміністрація була одним із засновників газети.
– Вас підтримували демократичні сили на чолі з відомим науковцем, членом українського парламенту першого скликання і – незважаючи на молодість – справжнім моральним авторитетом Володимиром Панченком…
– Скажу так: не було б їхньої підтримки, можливо, не було б і газети, адже дехто з “учорашніх” постійно виношував план про її закриття.
– Вам як головному редактору погрожували?
– Так. Я навіть змушений був звернутися із заявою до обласної прокуратури, з якої через місяць відповіли: погроза не була явною чи щось в цьому ж дусі. Нам не змогли подарувати того, як ми скубли прокурора області і той, бідолашний, змушений був тікати аж до Росії. Скубли, зазначу, не безпідставно, бо якби було навпаки, нас би потягнули до суду. Я й сьогодні дивуюся, як не побоялися опублікувати лист підприємця до прокурора області про намагання його партнерів і одного з керівників міського відділу міліції забрати його частку в бізнесі. Коли підприємець зник (його й досі не знайдено), мати принесла в редакцію лист – друзі сина змогли знайти його в комп’ютері. Лист ми одразу опублікували із зазначенням прізвищ, а наступного дня до мене в кабінет зайшли два агресивно налаштовані партнери зниклого підприємця. Вимагали спростування. Я запропонував їм написати, що саме в листі не відповідає дійсності. Погодилися, але більше в редакції не з’являлися. Ми сподівалися, що прокуратура негайно почне перевірку наведених у листі підприємця фактів, але марно. Потім, нібито, все ж таки якесь слідство велося. Але заступника начальника міського відділу міліції притягли до карної відповідальності, коли він брав участь у викраденні світловодського підприємця в обмін на сто тисяч доларів.
– Сучасна журналістика вам подобається?
– А вона є? Ще десять років тому я навіть подумати не міг, що класична журналістика, зокрема, газетна стане непотрібною й почне зникати. Причина в тому, що немає суспільного запиту на якісну інформацію, аналітику, розслідування. Більшість із нас задовольняється інформацією, читаючи стрічки новин у соціальних мережах, не здогадуючись, що нас орієнтують на політсилу, за яку ми маємо віддати голос на чергових виборах. Це однак не означає, що нині немає класних журналістів. Вони ще є, в тому числі в нашій області.
– Отже, ми маємо назавжди попрощатися з тим розмаїттям жанрів, що було майже в кожній газеті? Наприклад, я давно вже не натрапляла в пресі на справжній нарис…
– До речі, про нарис. Дехто з журналістів помилково вважав, що написати нарис легко, треба тільки зібрати якнайбільше фактів із життя героя, пересипати їх діалогами. Насправді це складний жанр, він вимагає від автора неабиякого літературного хисту. Не випадково нариси відомих авторів читалися як оповідання чи повісті, їх видавали окремими збірками. Скажу навіть більше: нарис – це перепустка в літературу, з них починали багато відомих письменників. А тепер цей жанр відходить у минуле, як і фейлетон, памфлет і навіть інформація, як це не дивно, бо матеріали, що подаються сьогодні на інформаційних сайтах, не що інше як набір фактів. Автори не заморочують себе вибудовуванням інформації так, щоб читачеві було легше її зрозуміти, щоб головне не губилося серед другорядного.
– Може, причина в швидкоплинності нашого часу? Адже, маючи Інтернет, мобільні телефони, швидкісні автомобілі, ми все одно не встигаємо…
– Я би погодився з таким аргументом, якби не характерне для нас намагання обирати легший шлях, нехтувати усталеними нормами, “підганяти” під себе загальновизнані речі тощо. І це стосується не лише подачі інформації. Скажімо, ми маємо “свою” демократію, яка лише є імітацією справжньої демократії. У нас занепадають друковані ЗМІ, тоді як у розвинених країнах поява соціальних мереж не загрожує існуванню газет, і так далі. У зв’язку з цим, знаєте, що мене ще насторожує?
– ?
– Що ми позбавляємо прийдешні покоління епістоляріїв наших видатних сучасників. Обмін листами в соціальних мережах не гарантує їхнього збереження. Це втрата великого масиву думок, коментарів, оцінок нашого складного, але й цікавого часу. 2019 року у видавництві “Дух і літера” вийшов тритомник – понад 2000 сторінок! – листування літературознавця, есеїста, одного з лідерів Руху Опору 1960-х, багаторічного політичного в’язня радянської системи Євгена Сверстюка з його дружиною Валерією Андрієвською, психолінгвісткою, співробітницею Інститут психології імені Г. С. Костюка, за яким можна вивчати справжню суспільну атмосферу періоду “розвиненого” соціалізму, в тому числі в Києві. А якби ці двоє обмінювалися електронними листами?
– Зізнаюсь, мене захоплювало “Народне слово” насамперед тим, що воно за будь-якої політичної ситуації не забувало про літературу. На його шпальтах публікувалися літературознавчі розвідки вже згаданого Володимира Панченка, а також Леоніда Куценка, Григорія Клочека, Світлани Барабаш, рецензії Василя Марка й багатьох інших. Знаходилося місце для добірок поезій, короткої прози. Ви навіть заснували щорічну літературну премії імені письменника й державного діяча, уродженця нашого міста Володимира Винниченка. Що спонукало вас приділяти літературі, літературному процесу стільки уваги?
– Дружба газети з переліченими вами особистостями. Вони відкрили нам той літературний огром, що так старанно приховувався радянською системою. Було цікаво самим дізнаватися про навмисне викинутих з української літератури видатних майстрів красного слова й повідомляти про них читацькій аудиторії. Ви згадали про засновану газетою літературну премію імені Володимира Винниченка, а мені хочеться згадати ще й про те, що “Народне слово” мало за честь приймати видатних українських письменників, котрі підтримали ідею незалежності України, – Дмитра Павличка, Павла Мовчана, Володимира Яворівського, блискучого публіциста і державного діяча В’ячеслава Чорновола. Частими гостями були й наші, місцеві, літератори. Я тішуся, що на сторінках очолюваної мною газети побачили світ оповідання Василя Бондаря (Кропивницький), Миколи Петрова (Знам’янка), Федора Непоменка (Кропивницький) та інших. Підтримуючи літературу, літературний процес, ми сприяли культурному й духовному відродженню України. Можливо, звучить зараз занадто пишномовно, але так було насправді.
– Ось ми з вами й підійшли до того моменту, коли я можу запитати: чи не журналістика підштовхнула вас до написання роману “Номенклатурний декамерон”?
– І журналістика також. Працюючи в газетах, був свідком багатьох подій, які видавалися за щось надзвичайно важливе для країни, для народу, а насправді ж свідчили про крах партійного управління економікою. Про те, щоб написати про це художній твір, не йшлося. З’явилася така ідея, коли після чергової зустрічі з представником “старої гвардії” я ледь не викрикнув уголос: “Ось про кого треба написати!” Він мав усе, щоб стати головним героєм.
– Чому для опису житія колишнього номенклатурного працівника ви обрали іронічний, гумористичний ключ, адже в романі йдеться про серйозну річ – розвал, як здавалось, наймогутнішої в світі імперії?
– А як іще можна було розповідати про того, хто, залишаючись вірним старій системі, всіляко її захищаючи, перевагу віддавав полюванню за жіночими серцями? Все життя скакав у гречку, й на заваді йому не ставали ні членство в партії, ні відповідальні посади, які обіймав, ні мораль.
– 2019 року “Літературна Україна” опублікувала ваше оповідання “Реформатор з Боголюбівки”. Несподіваний поворот від великого за обсягом роману до короткого твору. Що цього разу послужило таким собі каталізатором?
– Ви не повірите: профанація реформ в нашій країні. Як кожна людина, я маю своє бачення змін, а те, що часто пропонується владою, не лізе, як мовиться, в жодні ворота. Наприклад, один з чинних міністрів сказав: щоб вичистити суди від корупції, треба в один день позбутися всіх (восьми тисяч!) суддів й на їх місце набрати нових. Але ж уже за місяць нові судді поводитимуться, як їхні попередники! Треба міняти систему, встановлювати якісь запобіжники. І ось мій герой пропонує механізм, не позбавлений здорового глузду. Він запитує: чому, коли футболіст за друге грубе порушення отримує другу жовту картку й залишає поле, а суддя, рішення якого майже постійно відміняються вищою інстанцією, залишається “штампувати” нові рішення? Чому його після другого скасованого рішення теж не видаляти з поля, тобто із суду? Ще як панацея від корупції виставляється владою електронна система державних закупівель. Хоч насправді претенденти на освоєння бюджетних коштів давно знайшли способи, як її обійти. Мій герой знає, що треба зробити, аби не розкрадалися кошти. Має він і інші, варті уваги рецепти реформування, тому, мабуть, редакція газети “Літературна Україна” й не тримала довго оповідання в своєму портфелі.
– Запитання цілком для вас передбачуване: над чим працюєте? Коли зможемо отримати вашу нову книжку?
– Запитання й справді передбачуване, але для мене болюче. Я вже якось казав, що задумок багато, деякі навіть почав реалізовувати, однак все надто затягнулося. Я пишу не дуже швидко, трапляється, довго шукаю лінію поведінки для того чи іншого героя, аби вона не видавалася штучною, нереальною тощо. Ще стримують якісь побутові речі. І все ж, гадаю, восени, друга книжка буде. Літредактор уже прочитав дві частини й вимагає третю, заключну, бо йому цікаво дізнатися, чим же все скінчиться.
– Хто герої нової книжки?
– Журналісти, але не лише вони, є там і інші представники суспільства. В книзі не йтиметься про сенсаційні розслідування, викриття й тому подібне, що користується нині значним попитом у читачів. Мене зацікавив погляд фотокореспондента обласної газети, скромної й через те важкої долі людини, на конкретні події нашого недалекого минулого, на їх учасників.
– Хтось із реальних людей упізнає себе у ваших героях?
– Я би цього не хотів. Хоча, якщо все закручується навколо тисяч фотоплівок, що протягом десятиліть зібралися вдома у фотокореспондента, то певну аналогію можна буде провести. Але тільки певну.
– Нещодавно дізналася: в Україні 27 відсотків людей читають книжки більше, ніж раз на тиждень, а щодня – лише 8 відсотків. Вас не тривожить, що це занадто мало?
– Чому не тривожить? Тривожить. І не лише тому, що люди не використовують книги як джерело знань. Доведено, що недостатнє читання шкодить здоров’ю людини – вона зарано втрачає пам’ять, в неї розвиваються психічні хвороби. І в зв’язку з цим нашій державі слід би було подумати, як здешевити вартість книговидання. Сьогодні хоч не заходь до книгарні – обов’язково розчаруєшся: очі розбігаються від розмаїття книжок, які хочеться прочитати, але ціна кусається.
– І останнє. У вас є улюблені книги, ті, до яких ви час від часу повертаєтеся?
– Звісно, є. І їх чимало. Насамперед це книги, після прочитання яких ти ще довго ходиш під їх враженням. Так було зі мною, коли прочитав ранні оповідання Володимира Винниченка, романи “Майстер корабля” Юрія Яновського, “Місто” Валерія Підмогильного, “Без грунту” та “Доктор Серафікус” Віктора Петрова (Домонтовича), “Життя і доля” Василя Гроссмана та інші. Я справді час від часу до них повертаюся, бо в них те, що примушує замислюватися над багатьма речами, врівноважує, додає натхнення. Особливо люблю українську прозу періоду 20 – 30-х років минулого століття. Стільки тоді було талановитих авторів і як вони писали!.. Нині я маю план читання. Наштовхнув на нього незабутній Володимир Панченко. Наприкінці своєї книги “Літературний ландшафт України. ХХ століття” він навів список 100 кращих, на його думку, творів української літератури минулого століття. Сподіваюсь, за кілька років осилю.
– Тоді успіхів вам.
– Дякую.
Розмову вела Антоніна КОРІНЬ,
науковиця літературно-меморіального
музею І.К. Карпенка-Карого
міста Кропивницького
