Сьогодні художньому керівнику Сучасного Театру Сатири (м. Кропивницький) Роману Бутовському виповнилося 35 років.
– Романе, про що думаєте у ці дні? Можливо, є відчуття піку популярності, піку натхнення чи взагалі життєвого успіху?
– Я б сказав, почуваюсь на певній сходинці. До піку ще дуже далеко, оскільки для цього працювати треба дуже багато. Але оптимізму у мене вистачить на всю планету.
– Виходячи з цього, які ви завдання ставите перед собою?
– У мене є в житті єдине завдання – розвиватися, удосконалюватися. А у досконалості, як відомо, немає меж. Я не люблю говорити про якісь конкретні плани чи задуми. Знаєте, є такий вислів: “Хто хоче розсмішити Бога, розповідає про свої плани”. Єдине, що можу сказати, є бажання працювати. Працювати на благо Вітчизни, на благо народу, на благо мистецтва, як би це пафосно не звучало. Прийде час – люди це зрозуміють і оцінять.
– Якщо конкретизувати, то можливо – створювати культурне середовище і оживити потяг до театру, до високого мистецтва саме у нашому місті?
– Звісно. Недарма воно вважається театральною Меккою. І треба це поважне й почесне звання підкріплювати не словом, а ділом. Тому ми так і працюємо. На превеликий мій жаль, у Кропивницькому не так вже й багато театрів. Хотілося б, щоб їх було більше. Оскільки театри класифікуються за жанрами, за напрямками. Ми, наприклад, займаємо свою нішу, нішу комедійного сатиричного театру. Театр корифеїв – музично-драматичний. Є театри пластики, є театри слова. Все це треба розвивати і підтримувати.
– Нагадайте, будь ласка, про ваші здобутки за останній час.
– За два з половиною роки існування СТС ми поставили сім вистав. Проте мали би зробити більше. Корективи вніс локдаун. Попри все, ми маємо постійну жагу до творчості, до роботи з новими п’єсами. Для нас не питання зробити постановку. Звісно, над нею треба працювати, чим, власне, я й продовжую займатись. За цей карантинний період я прочитав багато драматургічної літератури.
– Романе, днями ви повернулися зі Львова. Що вас туди привело, що там цікавого відбувалося?
– Взагалі-то я буваю там часто. Львів – моє улюблене місто в Україні. Улюблене не лише завдяки старовинній архітектурі, але й завдяки тим людям, які на мене там завжди чекають і радо приймають. Це актори академічного духовного театру “Воскресіння”. Цього разу я мав честь бути запрошеним на святкування ювілею заслуженого артиста України, мого великого друга Володимира Губанова. Зустріч з ним для мене завжди радісна подія, оскільки у цьому місті я надихаюся для подальшої роботи і відчуваю певне піднесення.
– Знаю, що у програмі святкування відбувся і закритий показ нової вистави. На що саме вас надихнула ця вистава? Можливо, на застосування якихось нових форм і засобів сценічного дійства?
– Взагалі вистави театру “Воскресіння” надихають мене вводити нові прийоми в нашу роботу. Такі, що дозволять краще розуміти твори, які ми ставимо. У наступній прем’єрі, яку ми плануємо зробити до 30-ї річниці незалежності України, буде вже не зовсім класичне рішення постановки, а більш осучаснене, модернове. Це буде те, що кропивницький глядач не так часто має змогу бачити.
– Тобто поки що не бажаєте розкрити хоча б один секрет?
– Все стане відомо, коли вже почнеться активна робота і я буду впевнений, що ця вистава відбудеться. Єдине, що можу позначити, ця п’єса написана, по-перше, за мотивами одного з найвідоміших творів української класики, по-друге, написана вона відомою в Кропивницькому персоною – Петром Наточієм під моїм пильним керівництвом.
– Ваші погляди на сучасний театр?
– Вважаю, що театр має диктувати глядачу, що дивитись, а не навпаки. Вважаю, що треба виховувати глядача, прищеплювати йому високі духовні цінності.
– Зрозуміло, для нинішніх часів це неприбуткова справа. Але все ж таки є театри, які можуть виконувати і духовну роботу, і заробляти на цьому певні кошти. Як це поєднати?
– У театрі мають бути дві рушійні сили. Перша: художній керівник або режисер-постановник, який очолює творчий процес. Друга: директор театру, адміністратор, який безпосередньо займається продажем результатів цієї творчості. У нашому театрі обидві функції я беру на себе. Доводиться, бо у нас немає спеціаліста з менеджменту. Можливо, невдовзі така людина з’явиться. Але у мене є мрія…
– Ось з цього моменту, будь ласка, детальніше і відвертіше.
– Мрію, аби наш театр з приватного з часом перетворився на державний. Він має потенціал і може стати основою подальшого розвитку комедійного жанру, комедійного театру. Такі приклади вже є в Україні. Візьмемо нинішній Львівський театр “Воскресіння”. Він починався як приватний. Завдячуючи харизмі Ярослава Васильовича Федоришина, його величезній наполегливості театр став державним академічним, отримав приміщення й фінансування. Нині він є одним з лідерів театральної справи, провідним у жанрі вуличного театру. Це грандіозне видовище, яке не залишає нікого байдужим. Кропивничани мали змогу у цьому переконатися під час Кропфесту і “Вересневих самоцвітів”.
Я також вже декілька років виношую ідею започаткувати у Кропивницькому фестиваль комедії. Причому за участі й недержавних театрів. Це у своїй більшості театральні формації, театральні платформи, експериментальні театри, аматорські колективи. Їх дуже багато в Україні загалом і в нашій області, зокрема. Для порівняння: у Львові, наприклад, є 11 державних театрів і 36 недержавних. В Україні загалом понад 350 недержавних театрів. Найголовніше: на них є попит. Уявляєте, який потік любителів театру, туристів може полинути у театральну Мекку? Сподіваюся, мене почують у кабінетах влади. Маю надію, що мої мрії та проєкти перейдуть у площину реальних відносин з державою і отримають не лише моральну підтримку.
– Кому ви найбільше завдячуєте своїм талантом?
– Я дуже вдячний своїй мамі Клавдії Вікторівні. Найбільше за те, що вона – мій найоб’єктивніший поціновувач. У неї дуже гарний художній смак. Від неї, власне, він передався мені. Отже, коли мама переглядає наші вистави, то завжди чітко і обґрунтовано визначає, що їй сподобалося, а що ні. Якимось дивним чином вона вгадує, яка з вистав буде більш затребуваною. Її думка для мене дуже важлива.
– Що ви можете сказати про колектив Сучасного Театру Сатири?
– Це талановиті люди, які мають колосальне бажання створювати театр. Вони ним живуть. Це люди, які повірили в мене як у засновника, ідейного натхненника. Нас нині вже дев’ятеро – вісім дорослих і одна дитина шести років. Я побоювався, що не зможу працювати з такою “молоддю”. Але практика показує, що й цьому можна навчитися. Трупа театру – це мої крила. Крила, які несуть мене разом з цим театром до вершин мистецтва.
– Що ви найбільше цінуєте в людях?
– Порядність, працездатність і бажання розвиватись. Бажання робити дещо нове, працювати на сцені не з меркантильною метою. А не люблю я найбільше дурість. Бо переважна більшість смертних гріхів, поганих вчинків від неї.
Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ, фото Олексія КАПРИЦІ
