ХАЩУВАТЕ ВІДОМЕ Й НЕВІДОМЕ

0
1294
views

Травневий GOODoK_FEST, здається, дійсно спричинив потужний сигнал із західних теренів нашої області. Тож – навіть попри непросте (поки що) транспортне сполучення – «НС» продовжує мандрувати тими місцями. Цього разу наша мета – Хащувате, село колишнього Гайворонського, а нині Голованівського району.

Втім, цей населений пункт можна, як і раніше, відносити й до Гайворонщини – адже він входить до складу утвореної Гайворонської територіальної громади (сім кілометрів від Гайворона) і є найстарішим селом на цих теренах. Назва села, ймовірно, походить від слова «хащі» – адже в долині Південного Бугу дійсно були колись непролазні хащі. Дослідники ведуть історію села від XIV століття, адже фортеця Хащувата згадується в литовських хроніках від 1362 року, а ще існування фортеці підтверджується валами та підземними ходами, розташованими між Хащуватим і Джулинкою, й датованими тим самим періодом. Пізніше фортеця зникла, але в ХVI столітті зруйноване поселення відновилось під назвою Качучинка, згодом трансформоване у Хащувате, яке знову зустрічається вже у XVIII столітті – тут був козацький зимівник.

Існує й легенда про створення цього села. Одного разу прийшли на берег мальовничого Бугу двоє молодих закоханих. Втекли вони від чужинців-загарбників, які знищили їхнє житло і родини. Зробивши кілька ковтків води, зрозуміли, що мають залишитися жити саме тут, серед цієї незвичайної краси, серед сотень качок, які вітали нових сусідів подарунками: кожен птах дарував із себе пір’їнку для тепла і перини. Молодята подякували щедрим господарям цього краю й одразу ж дали назву поселенню – Качучинка.

Так на березі Бугу з’явилась перша сім’я. Їм було так добре в Качучинці, так спокійно й весело, що вони хотіли цим почуттям поділитися з іншими людьми. Качкам до лапок прив’язали висушені очеретинки, на яких вишкрябали запрошення всім бажаючим завітати до них у гості. Звістка швидко розлетілась по світу. З різних країв до Качучинки почали сходитись люди зі своєю худобою, ужитками, з різними зернами, насінням, саджанцями. Завирувало й загуло життя над Бугом-рікою. Люди пили чарівну воду, працювали та веселились. Кожен хотів посадити дерево, аби прикрасити свій край. Дерев і кущів набралося дуже багато, як у хащах. І люди почали розчищати свою територію від них. Роботи було стільки, що потрібна була допомога. І вона прийшла аж зі Сходу. Чутки про райське містечко донеслися до євреїв, і вони забажали масово поселитись саме тут, на схилах Бугу. Люди з радості назвали спільне з євреями село Хащуватим.

Завдяки розвитку торгівлі та створенню вузькоколійної залізниці у ХІХ столітті Хащувате стало містечком – волосним центром Гайсинського повіту Подільської губернії, а у наступному, ХХ столітті (з 1923 по 1932 роки) – центром Хащуватського району. Нині відоме воно насамперед меморіалом загиблим від рук гітлерівців євреям.  Але мова піде не лише про це.

На жаль, безгосподарність та ніби економічна скрута призвели до демонтажу вузькоколійної ділянки Голованівськ-Гайворон, що проходила через Хащувате. До останнього на станції використовувались і вузькі, і широкі колії, нині – лише широкі. Перші обслуговували лише пасажирські перевезення, другі – вантажні (місцевий елеватор). З часів волосного центру у Хащуватому збереглися лише три будівлі волосної лікарні, які не є шедеврами архітектури, та будівля водонапірної вежі, розташована на лікарняному подвір’ї. Вежа невисока, збудована з граніту й цегли, в стилі неоготики та псевдофортифікації – подібні вежі на початку ХХ століття найчастіше зводили вельми оригінальними. Нині вона не виконує своїх функцій і поступово руйнується, як і головна будівля колишньої волосної лікарні.

Майже півстоліття військово-історичною родзинкою Хащуватого є музей 5-ї гвардійської танкової армії, створений місцевим краєзнавцем та дослідником Леонідом Солгутовським -фронтовиком, що пройшов з боями від Донбасу до Австрії, був тричі пораненим. Музей було відкрито 7 травня 1975 року, у 1992 році він отримав звання Народного. Нині музей нараховує понад шість тисяч експонатів та займає дві зали третього поверху Хащуватського ліцею.

Майже три з половиною тисячі цих експонатів є оригіналами – особистими речами бійців та командирів цього військового з’єднання, предметами побуту та спорядження бійців того часу, документами та матеріалами Павла Ротмістрова, який командував армією, спогадами ветеранів, періодичною пресою тих часів тощо. Експонати розміщені по розділах: «Воїни Світла», «Хоробрі Серця», «Бажаємо миру!», «Доля жінки під час війни», «Євреї Хащуватого», «Історія села»,  «Герої АТО», «Трипільські поселення на території села і краю», «Історія лікарні села», «Історія Хащуватської школи», «Герої  Чорнобиля», «Вчительська доля», «Наш давній біль – Афганістан», «Герої Майдану», «Солгутовський Л.І. – ветеран, учитель, громадянин», «День Перемоги – свято зі сльозами на очах», «Хоробрі серця», «Митці Прибужжя», «Хащуватська трагедія», «Голодомор для тіла і душі», «Наші славні хлібороби» тощо.

Леонід Солгутовський є автором більше трьох сотень статей та чотирьох книг з історії рідного краю та фронтових спогадів. В одній з них – «Нариси з історії Гайворонського краю» – Леонід Ізрайлович, учасник параду Перемоги 1945 року, зокрема, писав: «З історії нічого не можна викреслювати, історію не можна переписувати на свій лад, історію треба просто пам’ятати, знати, бо безпам’ятство – це трагедія для людства, це позбавлення історичної перспективи будь-якого народу та будь-якої держави. Мені здається, історію не можна й проклинати, засуджувати, її можна лише вивчати та робити з неї висновки». Шкода лише, що значна частина українців і досі живуть міфами радянської пропаганди, що спотворила українську історію від давнини й до сьогодення.

В Хащуватській трагедії, що забрала життя близько тисячі євреїв, дивом вціліли двоє дітей – Ісаак Крис та Ріва Ташлицька. Зокрема,Ташлицька, якій на той час було 11 років, залишила спогади про ту криваву подію, а після війни неодноразово надавала свідчення проти поліцаїв, яких звинувачували у масовому розстрілі. Нині Ріва Ташлицька мешкає у США та підтримує зв’язок з рідним селом завдяки зусиллям місцевих краєзнавців. Ісаак Крис, на жаль, вже пішов з життя.

Перший меморіал було споруджено одразу після війни, але вельми скромний. Лише після оголошення у квітні 2013 року місця масової загибелі євреїв пам’яткою культурної спадщини місцевого значення із занесенням до відповідного реєстру було ініційовано будівництво більш величного меморіального комплексу. На це було витрачено більше мільйона гривень, і 9 травня 2014 року комплекс було відкрито. Нині він є одним з найбільших у Європі.

Сьогоднішнє Хащувате відоме ще як цікавий об’єкт гастрономічного і ремісничого туризму. Про гастроцікавинки і місцевих ремісників розповіли вчителі місцевого ліцею Ольга та Сергій Муржаки. Зокрема, своєрідною рекламою є заклад « У К.А.Т.І.», названий так за іменами власниць-засновниць Катерини Паршегуби, Альони та Тетяни Колесник та Ірини Каневської. Родзинкою меню є козацька каша, що готується з пшона, капусти, молока та смаженого сала. Іншою цікавинкою є бігос – страва з тушкованої кислої капусти з грибами та м’ясом.

У «Хащеватских рассказах» Хаїма Меламуда згадується фарширована риба як одна з улюблених єврейських страв. Саме вона є візитівкою іншого закладу – «Смак», господиня якого Оксана Мельник відновлює давні традиції. І хоча євреї обожнювали марену, яка нині червонокнижна, південнобузький короп і виглядає, і смакує не гірше. Як і «бугівські карасі», на які (саме так це вимовляється в тій місцевості) заходять як місцеві гурмани, так і приїжджі.

Але не смакотою єдиною славиться сучасне Хащувате. Одним з найдавніших ремесел місцевого населення було ковальство, яке досить цікаво описане в згаданому вище творі Хаїма Меламуда. Гідним спадкоємцем давніх ковалів вважається Віктор Бевзенко, вироби якого прикрашають багато сільських садиб і майже ніколи не повторюються.

Інший майстер – Сергій Плаксієнко – обрав для творчості деревину, і теж дивує цікавими витворами, серед яких як елементи зовнішнього оздоблення будинків, так і різноманітні меблі.

Цікавинками зі звичайного кукурудзяного листя можуть похизуватись місцеві майстрині Любов Костюк та Раїса Янковська. Листя заготовляється восени, в суху погоду, і обирається насамперед те, що поблизу качана – як найтонше. Зібране листя кладеться на тканину, просушується та збирається у пучечки. А взимку розгортається творчий сезон, результатом якого є кошики для рукоділля, паперів, квітів, біжутерії, кондитерських виробів та фруктів, іграшки, хлібниці та навіть капелюшки.

Не лишилось осторонь і мистецтво вишиванки, яким з односельцями та гостями раді поділитись Валентина Бадіон та Людмила Перевознюк. За словами майстринь, для шедеврів потрібні лише нитки, тканина, п’яльці та вільний вечір. І згодом унікальні рушники, серветки, скатертини, жіночі й чоловічі сорочки матимуть своїх власників.

Хащувате пишається й своїм композитором, гітаристом, звукорежисером та аранжувальником Юрієм Притуляком, доробок якого складає з півсотні пісень, півтора десятки інструментальних п’єс та декілька відеокліпів.

Тож не полінуйтесь при нагоді завітати до Хащуватого – покласти квіти безневинно загиблим, поцікавитись творчістю місцевих майстрів і скуштувати хащуватських делікатесів. Кожен знайде для себе щось цікаве на згадку, а ми мандруємо далі. Адже шляхів вистачить на всіх.

Максим ГУЦАЛЮК, фото автора та з мережі Інтернет

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here