Людмила Павлівна Ніколаєвська… Вперше я зустрілася з цією миловидою елегантною жінкою на засіданні літоб’єднання «Степ» трохи більше двох років тому. Завжди зі смаком одягнена, з мінімумом макіяжу та прикрас. Говорить тихо, виважено, без поспіху. І вже тоді мені захотілося познайомитися з її творчістю, а тепер, коли днями їй виповнилось 80 років та вийшла її нова книга “Жизнь – неоконченная повесть”, – познайомити з нею читачів.
Писати нелегко, щоб, не дай Боже, якоюсь необачністю не сполохати чистоту та ніжність її поезії. Адже за зовнішньою легкістю та простотою кожного слова криється глибока думка, особисті почуття, безмежна віра в торжество сучасного і майбутнього. У її віршах немає гучності, немає закликів, зрідка зустрічаються знаки оклику. Частіше – три крапки в кінці речення. Поетеса ніби підкреслює, що наштовхує читача на думку, а вже він сам нехай довершує її в потрібному для нього руслі, як цього потребує його душа. Я і сьогодні уявляю собі, як вулицями міста поспішає на роботу до обласного телерадіокомітету ця стрімка, легка, надзвичайної краси, мініатюрна молода жінка.
Телеглядачі ще й дотепер пам’ятають авторську програму Людмили Ніколаєвської «Камертон душі». Скільки людей розповідало їй про свої надії, мрії, сподівання! Це була справжня взаємна довіра. А поряд були рідні й друзі, молодість і кохання, вулиці й парки рідного міста, його історія… Усе це й стало поезією Людмили Павлівни Ніколаєвської. Днями вийшла з друку шоста збірка її творів «Життя – незакінчена повість». Це результат творчого доробку як минулих років, так і періоду співпраці з Ольгою Полевіною та Олександром Архангельським у літоб’єднанні «Степ».
Із джерела дитинства п’ю,
Із джерела дитинства й віри.
І хоч роки летять у вирій –
На тім стою! На тім стою!
Із джерела любові п’ю,
Печалі, пристрасті й розпуки…
Допоки сонцем повні луки –
На тім стою! На тім стою!
Із джерела натхнення п’ю,
Із невичерпного, п’янкого,
І захисту прошу у Бога.
На тім стою! На тім стою!
Про свій край, звідки почався життєвий шлях, авторка пише ніжно і трепетно. Усе те відкривається перед нами живою картиною.
Травинкою зростала я в степах.
І об стерню колола босі ноги.
До вікон прихилявся битий шлях,
Від нього, наче ріки, йшли дороги.
Я слухала, як піч палахкотить,
Так вабила чомусь пітьма горища.
А погляд піднімавсь все вище й вище
Туди, де жайвір у полях бринить.
Тут все мені дитинством промовля,
Тут журавель старий журливо скрипне.
Косарики рясніють край села.
А в серці, в серці – бабина молитва.
А далі ця картина перегукується з Шевченковим «Садок вишневий коло хати…».
А ввечері посходились жінки,
На призьбі посідали, попід тином,
Неспішно потяглися балачки –
Все про врожай, худобу та родину.
Хтось вишиває, хтось кудель пряде,
А хтось втомився і відпочиває.
Згорає свічкою спекотний день,
І місяць-молодик встає над гаєм.
……………………………………………..
А пісня полетіла над селом,
А потім загубилася у полі,
Щоб вранці відродитись джерелом,
Що миттю оживляє все довкола.
Роки – мов повінь. Час не зупинить…
Та як почую, в грудях стане тісно.
І серце переповниться на мить
Причастям світлим маминої пісні.
Через усі роки з пам’яті не стираються ті картини безкінечного шляху до рідного села, яким ступають круторогі воли, а на візку причаїлося у вінку з ранніх польових квітів дитинство авторки, яке поспішає назустріч домівці, сільській церкві…
По ній я згадую завжди
Гніздечко рідне – Кричунове.
Кричунове – то мала батьківщина Людмили Павлівни. Про нього спогади, воно в снах, йому і любов усього серця.
І скільки б років не пройшло,
Для мене то найкраще свято:
Моє замріяне село
Любистком серця привітати.
І не раз наяву і в снах зринають різнокольорові мальви під вікнами рідної хати, купальські пісні й дівочий сміх на вигоні, молодецькі змагання у свята, вінки на тихих плесах річки…
То чому ж на душі так щемно?
Чом дитинство приходить в сни?
Я обожнюю рідну землю
За обряди її й пісні.
За широкі й розлогі ниви,
За зелені, мов шовк, спориші.
Тільки б людям жилось щасливо!
Звідки щем отой на душі?..
Ті картини рідного села переростають у цілісну панораму всієї країни.
Гомоніли стиха
мальви попід тином
Про красу і велич
неньки України,
Про лани широкі
і про тихі води,
Про козацьку вдачу
і дівочу вроду.
У серці поетеси незримо і назавжди присутні розлогі степи Причорномор’я, куди не раз робили свої набіги козацькі загони. Про них залишилися там легенди, розповіді, пісні, думи.
Вчарована правічним зблиском,
Стою і слухаю віки.
Вони ось-ось, близенько-близько –
Всього на відстані руки…
І слава Хортиці велична
Для мене знову ожива:
Я бачу схилені обличчя,
Я чую збуджені слова…
Гармати згуки понад зрубом,
Іржання коней вороних…
І погляд гострий з-попід чуба
Козацьких прадідів моїх…
Любов до рідного краю, почуття гордості за свою країну властиве майже кожній людині. Та серед усіх почуттів є те, що і робить людину людиною – це кохання. Тільки кожен з нас може сказати: щасливе воно чи ні, взаємне чи принесло біль самотності, на все життя чи спалахне яскравою зіркою на одну-єдину мить. І це лише про себе. До чужого кохання не можна доторкатися руками, бо це – кришталь. Один непевний рух – і розіб’єш… Пише про це прекрасне почуття і поетеса Ніколаєвська. Якщо ви узнаєте в тих словах себе, – радійте. То подарунок вам.
Далі кілька творів без коментарів.
***
Подаруй мені проліски,
ніжні і чисті.
Холоднечу зими
і кохання іскристе.
Як колись, принеси,
так схвильовано, щиро.
І тоді заспіва
мовчазна моя ліра,
І тоді, наче вперше,
відкрию для себе
Голубінь і безмежність
весняного неба,
І мінливу барвистість
земної краси,
Тільки первістків сонця
мені принеси…
***
Намалюй мене
з моїми тривогами,
Намалюй мене
з моїми печалями.
Із моїми шляхами
розлогими,
Із моїми сумними
причалами.
Намалюй мене
в сонячній повені
Нетривкою, як дим
світання.
І в очах моїх,
болем сповнених,
Прокричи про моє
кохання.
***
Весна довкола… Я чомусь
Пригадую намети талі.
І дотик рук, і усміх уст
На захололому вокзалі.
І гомін сходжених стежин,
Які не стерти й не зігріти…
І на пероні – ти один…
А на снігу – гарячі квіти…
У повсякденному житті поетеса – звичайна людина, а не небожителька. І несе своїми стежками-дорогами свої радощі і болі, переживання і тривоги, здобутки і втрати, як і кожен з нас. Вона теж потребує захисту, теплого слова, поради. У такі миті найближчою, зазвичай, стає мама чи навіть пам’ять про неї.
А на пероні синій спомин
Б’є стиха зламаним крилом…
Дай, мамо, стомлені долоні –
Я припаду до них чолом,
Як у дитинстві… Загорнуся
У зморшки рідного тепла…
Розраду дай мені, матусю,
Щоб я добро в життя несла.
Наступний розділ збірки під заголовком «Живу стихами, как заветом» містить в собі вірші російською мовою, якою авторка теж досконало володіє. Перегортаємо сторінку і читаємо прекрасний вірш-молитву, вірш-клятву на вірність Поезії, Слову і собі, як Людині.
Живу стихами, как заветом,
Перед Поэзией в долгу.
Пред мудростью ее сонетов
Я не предам и не солгу.
Как перед смотром собираю
Своих солдат капризный строй.
Смотрю в них строго и не знаю,
Который первым примет бой.
Но искренность тому порукой:
Мне каждый день и каждый час
Размер – стихия, строчка – мука,
Поэзия – иконостас…
Лише для справжнього поета СЛОВО – його БОГ, а поезія – іконостас. До нього звернені думки, надії, мрії, усі явні й потаємні почуття та сподівання. Поезія – це саме життя поета, завжди переповнене муками творчості.
Благослови меня, Творец,
На все страданья и сомненья,
Дай мне надежду, дай терпенье
Нести терновый свой венец.
Благослови меня, мой Бог,
Дай силы, мужества и веры,
Чтоб выжить в злобе мне безмерной,
Не затеряться меж дорог.
Благослови меня, мой Бог,
На святость праведных деяний,
И мерой горькой испытаний
Измерь мой быстротечный срок.
А в кого з поетів ще зустрічались такі яскраві рядки про сам процес творчості, про його злет, про радість від досягнутої мети, яка робить душу творця чистішою, величнішою, людянішою?
Высокую ноту с налёта не взять.
И выстрадать нужно её, и принять.
Звучит на пределе возможности, сил.
Осилил? А значит, не зря возносил!
Ей надобна ширь и ей надобен свет.
Высокая нота – вот средство от бед!
От зависти подлой, от мелких страстей.
И выше, и чище становишься с ней.
И так будет вечно, поётся пока.
Высокая нота – она на века!
Особливе місце у своїй поезії Людмила Павлівна відводить місту, у якому весь час живе. Для неї воно стало невід’ємною частиною особистого життя. У рядках її віршів ми йдемо центральною площею, вулицею Двірцевою, парками і скверами, милуємося величними храмами та пам’ятками архітектури.
Городок под солнцем рыжим
В хороводе тополей
Звался «Маленьким Парижем»
Средь стозвонности церквей.
…………………………………………….
В двадцать первый век шагнул он.
Меж столетних тополей
Над седым, как лунь, Ингулом –
Город юности моей.
А в кого з нас, міських жителів, не викличуть ностальгії ось ці рядки?
Узкие улочки старого города,
Что с ними связано, свято и дорого?
Тропки крутые у сонной реки,
Как вы бесценны и как далеки!..
Здесь мы росли. На свидания бегали.
Здесь окрылялись мечтами, надеждами.
Скверик, в котором царила трава,
Вмиг превратился в цветущий бульвар.
А переулки с цветущей акацией?
Всё это было. Всё это утрачено.
Звичайно, щоденні турботи, поспіх, часом – невлаштованість відбирають багато сил. Та буває так, що один малопомітний штрих серед картин міста, серед його буденності раптом зупинить тебе зненацька і подарує життєдайну краплину натхнення, радості, принаймні – настрою. Чи ж не про це говорить поетеса?
Нам не хватает доброты.
Тепла нам тоже не хватает.
А время тихо увядает,
Как будто лики у святых.
Нам не хватает доброты,
Нам не хватает дней и сроков…
Порой так грустно, одиноко
Среди толпы и суеты…
Но вдруг, как громом поразит!..
Нет, отчего ж? Сильнее грома –
Каштан, расцветший возле дома,
Такой обыденный на вид…
Роки йдуть, потім біжать, згодом – летять… Змінюємося ми, змінюється місто. Та інколи просто серед потоку людей зупинить тебе вигляд будинку, дерева, чийсь сміх, якась невловима мить. І зринуть спогади… Здається, що юність ніколи не полишала тебе, вона тут, з тобою поряд, у тобі…
Нет, не могу я, не могу
Тебе, весна, сопротивляться!
Проталин рыжих на снегу
Не замечать, не удивляться,
Навстречу солнцу я бегу,
Как будто мне и вправду двадцать…
У серці поетеси назавжди поселився гіркий біль і пам’ять про тих, хто загинув на полях минулої війни, хто гине сьогодні, про тих журналістів, які працювали з нею поряд, а сьогодні пішли за обрій. Їхні імена закарбовані навічно в пам’яті, де живе віра у справжність, неповторність і святість самого життя.
Верую. Свято верую
В тайну рассветов ранних,
Сердцем, душою верною
В правильность мирозданья.
Верую в цель конечную,
В алость степних закатов.
Верую в боль извечную
Рифм, на кресте распятых.
Гласу добра внимающим
Я доверяю свято.
В разум, оберегающий
Землю от супостата,
Верую. Свято верую.
Тетяна МИКИТАСЬ
