Навіть наближення кінця світу, яке нині несе в собі воєнна доктрина РФ, не похитнуло, не налякало український театр. Це засвідчив 52-й сезон Всеукраїнського фестивалю театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти», що за традицією відбувся у Кропивницькому. Цього разу – з відомих причин – до закінчення кількаденного фестивалю потрібно було зберігати інформаційну тишу, аби уникнути небезпечної ворожої уваги. Тож лише зараз маємо можливість відкрити завісу та розповісти читачам про усі особливості та родзинки потужного дійства.
Якось геніальний Лесь Курбас зазначив: «Початком мистецтва світу є театр». Він є джерелом і виразником духу народу у найскрутніші часи. Наш український театр пройшов через багато випробувань. Про виклики нинішнього часу, про те, як живе мистецтво в умовах війни, можна було безпосередньо почути від тих, хто навіть під обстрілами продовжує вірно служити Мельпомені. Адже на фестиваль до Кропивницького приїхали театри з територій, які найбільш постраждали від окупантів.
У цьогорічному фестивалі взяли участь колективи Донецького академічного обласного драматичного театру (м. Маріуполь), Київського академічного драматичного театру на Подолі, Харківського державного академічного українського драматичного театру, Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка та Кіровоградського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. М.Л. Кропивницького.
Попри військовий стан, як сказав на відкритті фестивалю голова обласної військової адміністрації Андрій Райкович: «Ми однозначно вирішили його проводити. Назло війні! Тому й гасло “Музи не мовчать!”».
Так, справжні музи нині стали на захист українського мистецтва. Серед них нинішня художня керівниця Донецького академічного обласного драматичного театру у місті Маріуполі Людмила Колосович. Коли 16 березня російські агресори скинули надпотужну бомбу на приміщення театру, вона заявила: «Чуєте!!! Я вас, “брати”, ніколи не пробачу, ніколи! Орки – ви не зможете вбити нашу українську культуру, навіть якщо зруйнуєте приміщення театру, навіть якщо вбиватимете акторів! Ми маємо генетичну пам’ять, ми маємо глибоке коріння! І ми відродимося, ми проростемо знову і знову на нашій українській землі, якби ви, падлюки, не намагалися нас знищити! Ми обов’язково переможемо! Слава українському Театру! Слава Україні!».
І вона стримала слово – цей театр відродився. Щоправда, з колективу, в якому було понад двохсот осіб, до Ужгорода переїхали лише тринадцять. Страшним, повним смертельних випробувань, був шлях деяких з них. На пресконференції Людмила Колосович розповіла: «Це було настільки важливо зібратися, відновити роботу театру. Це стало прикладом незламності України, української культури. Я думала, що вже не працюю у театрі. Але потім керівництво нашої області почало нас потихеньку збирати. Це було дуже важко, тому що люди боялися… Але знайшли в собі сили приїхати, повірити один одному, почати працювати. Ми дуже багато працюємо. Бачите, яка маленька трупа, але ми випустили вже дві прем’єри. Вони асоціюються з тими днями, прожитими в підвалі театру, у жахливих умовах, на грані життя і смерті».
Так само, на цій межі, була ними зіграна на сцені театру корифеїв п’єса «Крик нації». Припускаю, на такому «нерві» грати неймовірно важко. Але дух акторів-маріупольців, загартований вогнем війни, можна навіть порівняти з незламним духом захисників «Азовсталі». Певно, так само і багатьох «азовців» надихали слова Василя Стуса: «Терпи, терпи – терпець тебе шліфує, сталить твій дух – тож і терпи, терпи. Ніхто тебе з недолі не врятує, ніхто не зіб’є з власної тропи».
«Крик нації» – п’єса, народжена у творчій лабораторії театру одразу після возз’єднання в Ужгороді. Вона написана в процесі спільних пошуків Людмили Колосович та акторів Олени Білої, Дмитра Муранцева і Максима Філіппова як власна версія життя і долі Василя Стуса. В її основі – вірші, щоденники і листи відомого поета-шістдесятника, публіциста і правозахисника. А зіграна вона на рівні античної трагедії. Ця постановка відкриває для нас іншого Стуса. Успіхом своїм маріупольці завдячують і колегам із Закарпатського обласного академічного музично-драматичного театру імені братів Шерегіїв, де вони знайшли підтримку і прихисток.
Другий фестивальний день подарував кропивничанам і гостям міста зустріч з мистецтвом Київського академічного драматичного театру на Подолі. Це театр з особливим стилем режисури, театр з власним обличчям. Вже невдовзі після створення (1987 року) знавці стали називати його театром Віталія Малахова. За ім’ям організатора, художнього керівника і директора. Трупа Віталія Малахова з успіхом презентувала театральне мистецтво України у США, Великій Британії, Італії, Мексиці, Коста-Риці, Фінляндії, Німеччині, Греції, Туреччині та в інших країнах.
Хоча Віталій Юхимович, на жаль, пішов з життя минулого року, в акторському середовищі на практиці зберігають його настанову: «Головна навичка актора – органіка й особистість». Це добре розуміє і новий керівник – виконуючий обов’язки директора театру на Подолі Євген Свинов. Як виявилося, наше місто йому не чуже: тут навчався його батько та його старший брат, за прикладом котрих Євген теж обрав собі дружину саме у Кропивницькому. «Моя основна місія – зберегти театр для нового художнього керівника, який прийде і буде просувати мистецтво Театру на Подолі далі», – наголосив Євген Свинов на пресконференції.
Ще одним сюрпризом стало знайомство місцевої публіки з біографією артиста театру на Подолі Сергія Сипливого. Так, ми бачили його приголомшливо зіграні ролі (загалом сто тридцять дві!) в театрі та в кіно. Але не всі знали, що він народився Олександрії. Там же закінчив середню школу. А оскільки батько юного Сергія, за його словами, був актором, працював у свій час у приміщенні Олександрійського театру і викладав режисуру в Олександрійському училищі культури, він теж пішов його стопами. А нині вже і син Максим продовжив цю справу. Всі вони – вихованці Київського національного університету театру, кіно і ТБ ім. І. К. Карпенка-Карого.
Для Сергія Сипливого виступати на сцені театру корифеїв висока честь. Його Бонавентура у п’єсі «Сто тисяч» в міру комічний, більше романтичний, ніж корисливий, часом розсудливий і добрий.
До речі, глядачі фестивалю цього разу подивились вже інший варіант вистави, відмінний від тих «Ста тисяч», що бачили п’ять років тому. Головну роль в ній виконує народний артист України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Богдан Бенюк. «Калитка вийшов на сцену таким собі господарем, філософом-землевласником і навіть своєрідним романтиком, який не розучився бачити зорі над головою. Актор не засуджує і не вихваляє свого героя, запрошуючи глядача зробити свої висновки щодо його моральності чи аморальності», – зазначив ще після прем’єри один з театральних оглядачів Єгор Бахарєв. А за словами Богдана Бенюка, «це єдина рушійна сила на цьому тлі персонажі, який прагне розкрутити економічно все довкола». З одного боку актор намагається захистити свого героя психологічно точно вибудованою грою, з іншого – показує важкий для нього момент спокуси і переступу моральності, коли він пристав на пропозиції, які його і згубили.
Інтер’єр вистави, створений художницею Марією Погребняк, символічно передавав космос українського села початку ХХ століття.
На пресконференції Богдан Бенюк на адресу організаторів фестивалю сказав: «Те, що “Самоцвіти” є, що відбуваються за традицією у вересні, що сюди приїжджають колективи, то це для них, для артистів ви робите колосальну штуку. Честь і хвала вашій землі, на яку черговий раз наша нога ступила. Те, що ви зробили в черговий раз фестиваль, дуже важливо. Це ті точки, які живлять Україну».
Наступний фестивальний день був важким і для глядачів і для акторів Харківського академічного українського драматичного театру імені Тараса Шевченка. Виставу за п’єсою Сергія Жадана «Хлібне перемир’я» тричі переривали сигнали тривоги. Хоча і пізно, але вистава завершилася аплодисментами вдячної публіки. Щоправда, не всі витримали її відверту лексику, емоційне напруження і пересування тематичних «пазлів». Одним з перших зі словами «я на це дивитись не можу» залу залишив художній керівник муніципального театру сатири Роман Бутовський. Можливо, його вразила густина брутальних слів, що лунали зі сцени. Або не сподобалась акторська робота – і таке буває.
Попри все завліт Харківського театру Маргарита Корнющенко вважає цей твір геніальним. Зокрема наведемо такі її слова: «Одна з ознак геніальності – пророчість. Жадан у цьому творі переконливий. І зараз пророчість цього твору накриває всю країну. Цей текст починає по-новому розкриватися, і сенси інші, нові, починають з нього виходити».
Окрім названих у фестивалі «Вересневі самоцвіти» взяли участь колективи Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка («Приборкання норовливого» за мотивами п’єси Я. Стельмаха «Кохання у стилі бароко»), Кропивницького академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Кропивницького («Ціна життя» за п’єсою К. Чапека «Мати»), а також хореографічний ансамбль «Світанок» разом з кропивницьким театром тіней Visorium (вистава-реквієм «Тінь весни»).
Перебіг фестивалю спростував тезу «Коли гармати говорять, музи мовчать». Так театри зі зруйнованих міст презентували сучасні прем’єри вистав, створені під час війни та про війну.
Директорка департаменту культури і туризму Кіровоградської ОДА Уляна Соколенко підсумувала: «Колективи театрів були у приємному шоці, коли ми запропонували взяти участь у “Вересневих самоцвітах”. Деякі актори навіть назвали це героїчним вчинком, бо навіть під час війни ми не зупинили нашу традицію проводити щоосені театральний фестиваль, і до того ж, дали можливість виступити колективам, які втратили навіть будівлі своїх театрів. Я думаю, що цьогорічні “Вересневі самоцвіти” увійдуть в історію, тому що залишаються чи не єдиним театральним фестивалем, проведеним з глядачами, живим спілкуванням з колективами театрів під час війни в Україні».
І на завершення знов хочеться нагадати слова Леся Курбаса: «Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первісної форми – форми релігійного акту. Воно… в суті своїй – акт релігійний. Воно – могутній засіб перетворення грубого в тонке, підйому у вищі сфери, перетворення матерії. Тоді дійсно театр – храм, і мусить бути чистим і тихим, хоч і всякі молитви будуть у ньому. Коли ми принижуємо наші вимоги до того, що ми можемо в наших обставинах, то це не дасть ніякого прогресу».
Роман ЛЮБАРСЬКИЙ
