Спогад про вчителя, краєзнавця, письменника Миколу Стояна.
Наведені у заголовку щирі зізнання свого батька, педагога від Бога, згадав мій незабутній однокурсник його старший син Григорій. А мені пригадалася наразі притча про пташку, яка сидить на дереві і не боїться зламаної гілки, бо довіряє своїм крилам.
Такими широкими крилами для Миколи Олександровича було рідне село Панчеве на Кіровоградщині, де він ніколи не почувався самотнім. Бо жив для людей, дітей, ніколи не зраджував основній професії – наставника юного покоління.
Для колишніх учнів він увійшов у їхнє життя з першим шкільним дзвінком, щоб повести за собою – до часу зміцнення крил для злету. А ще залишив по собі в їхніх юних душах добро і шляхетність, повагу і любов до рідного степового краю, милозвучної української мови та високохудожнього поетичного слова, непереборну любов до життя – частку свого чулого серця, квіт щедрого засіву, світлу задумливість.
– Я ще раз за мудрість Шевченка «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь. Тому – за знання рідної мови, тому й мітлою треба вимітати слова-покручі, як малу дитину берегти рідну мову. Не вбережемо її – не буде й Вкраїни, – згадував неодноразово слова сільського педагога кіровоградський журналіст і письменник Віктор Погрібний після виступу Миколи Стояна в обласному театрі М.Л. Кропивницького на перших зборах української інтелігенції. І подумалося про те, шо в ці страшні дні російсько-української війни, коли підступний ворог хоче знищити українську мову як ознаку нації, кожному треба дбати про її захист.
Пригадується, як після закінчення студентської конференції з розподілу на педагогічну практику в 1976 році ледь стримувала сльози завжди весела Ніна Вільхова. Адже студентці так хотілося працювати у рідному Маловисківському районі або у Новомиргороді – все ж таки районний центр. А натомість – село Панчеве, до якого й добиратися, мабуть, доведеться двома автобусами. Її заспокоювали однокурсниці Наталка Гонитель та Людмила Нех. Не мали змоги, не могли зізнатися подрузі у тому, що назву села, розташованого від райцентру за двадцять кілометрів, зустріли вперше на мапі області.
Під час відрядження до Панчівської школи як тодішнього методиста кафедри української літератури Кіровоградського педінституту вже й сам подумав: як зустрінуть у ній студенток-практиканток? Але швидко відкинув геть власні сумніви – через запевнення незабутнього однокурсника Григорія Стояна у тому, що його батько працює шкільним вчителем української мови та літератури, тому опікуватиметься студентками, як своїми доньками. Так і сталося. Приїхавши в село, із задоволенням слухав захоплені розповіді студенток про учнів та вчителів, їхнє влаштування в пришкільному інтернаті, де кімната – одна на трьох, проте так їм добре ведеться, весело, хоч і прохолодно.
Аж ось і Микола Олександрович став переді мною зі своєю лагідною й доброю посмішкою.
– А дівчата на вас автра чекали… – подивувався гостеві.
– А я ось сьогодні звалився, мов сніг на голову, без попередження, – віджартувався.
– Ну, не скажіть, – аж образилися тодішні студентки. – Ходімо до нас на уроки хоч зараз.
Того дня разом із Миколою Олександровичем відвідав уроки майбутніх вчителів Людмили Григорівни Нех, Наталії Леонідівни Гонитель та Ніни Григорівни Вільхової. Залишилися задоволеними, бо побачили прагнення дівчат працювати з дітьми, їхнє вміння спілкуватися, вести дискусію прищеплювати любов до мови і літератури, працювати з творчо обдарованими дітьми. Пощастило наступного дня відвідати й майстер-клас досвідченого педагога, який на уроці вчергове відкривав перед дітьми світ гармонії і прекрасного.
Кілька разів був я на гостинах у родині Стоянів. Господар – знаний на Новомиргородщині мисливець і рибалка – пригощав мене свіженькими карасями у сметані, смачнючою зайчатиною з картопелькою та холодцем зі щуки, з любов’ю розповідав про свої мандрівки рідною Кіровоградщиною.
– Ви навіть уявити не можете, як нам цікаво працювати з дітьми – ділилися радістю четвертокурсниці. – Ми вдячні Миколі Олександровичу, адже ще раз переконалися у правильності обраного педагогічного шляху.
Народився наш земляк у лютому 1919 року в селянській родині. Ще перед війною, у 1937 році, став студентом філологічного факультету Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка, навчання у якому довелося перервати через початок Другої світової війни. 1942 року разом зі своїми ровесниками був вивезений до Німеччини (Берлін – Феркензейн) і став остарбайтером (робочою силою). Саме там, у неволі, зустрів свою любов, якою стала харків’янка Олександра.
З нею повернувся у рідне село переможного сорок п’ятого року, одружився. Вчителював у місцевій школі з одночасним продовженням навчання в столичному університеті, яке завершив 1947 року і до 1985 року працював у Канізькій та Панчевській школах, поєднуючи багаторічну вчительську діяльність із написанням дописів на педагогічні та соціальні теми, створював і оповідання, і гуморески до обласних газет «Кіровоградська правда» та «Молодий комунар» новомиргородської районної газети «Червона зірка». Він – автор чималої кількості замальовок, есе, нарисів та оповідань, які друкувалися в республіканській та обласній пресі. Був незмінним членом місцевого літературного осередку «Вись» та обласного літературного об’єднання «Степ».
Ось що писав про земляка Олексій Чорноіван в добірці «Незабутні новомиргордці», надрукованій у першому номері 2017 року журналу «Степ» обласного літоб’єднання: «Письменницька школа Миколи Олександровича полягала в тому, що він сповідував значимість на землі простої людини. Це – божа заповідь. Бо все письменство шукає героїв особливих: царів, ковбоїв, графинь. Значимих, неординарних, шокуючих вчинків і карколомних поворотів долі, щоби захопити ними читача. Микола Олександрович дивився на це так, як би нам дивитися усім. Від цього світ подобрішав би – ось живе людина. Ось добра в неї натура. Робить вона добро, любить дітей і квіти, свіжезорану ріллю і пшеничне поле і творить сама це все, і не любить брехню, і ліньки не любить».
Почав роботу шкільний вчитель зі створення драматичного гуртка в якості режисера-постановника та актора в ролі матроса Гайдая в п’єсі Олександра Корнійчука «Загибель ескадри»». Перший виступ аматорів у приміщенні Панчевського сільського будинку культури на сто місць сподобався мешканцям села, а на зароблені грою дітей на сцені, за спогадами у нашій розмові Миколи Стояна, школа придбала більярд.
Можна лише по-доброму позаздрити потужному потенціалу сільського вчителя, який успішно поєднував плідну педагогічну діяльність з творчою. У 1958 році друком виходить його перша книжка оповідань з назвою «Мої маленькі друзі», яку «заселили» герої п’ятьох оповідань: «Яблуко», «Заплутане діло», «Мої маленькі друзі», «Два листи», «Шовковиця» – з розповідями про школу та її учнів, із якими знайомляться сьогоднішні школярі під час проведення уроків з розділу «Література рідного краю». Пізніше побачили світ інші художні книжки нашого земляка. Вони легко читаються і запам’ятовуються цікавими темами та оригінальними сюжетами, бо творчий почерк Миколи Олександровича був неповторним. А ще можна згадати низку його нарисів та кореспонденцій про людей села, плідну діяльність як позаштатного кореспондента обласних газет «Кіровоградська правда « і «Молодий комунар». Нерідко він виступав з цікавими публікаціями в новомиргородській районній газеті «Червона зірка»
Готуючи матеріал до друку, автор статті познайомився зі змістом нарису Миколи Стояна «Три брати», надрукованому в «районці» 1 квітня 1972 року. У ньому йдеться про династію механізаторів – земляків Василя, Сашка та Бориса, які йдуть назустріч вітрам на втіху для їхніх матерів, на користь усім людям: «Три брати – богатирі, славна династія механізаторів, господарів землі, що сіють не зерно, а щастя на землі». А ще автор нарису газетним рядком прославляє тодішніх молодих трудівників колгоспу імені Куйбишева, зокрема, Івана Щербаня, Віктора Мицулу, Миколу Дикусара, Василя Михненка.
Не можу не згадати зміст оповідання «Срібний годинник», надрукованого в обласній газеті «Молодий комунар» у липні 1974 року, про учня четвертого року відмінника навчання Вітька, мама якого надоювала від кожної корови по три тисячі літрів молока. За отриману премію вона купила синові годинник, який перевернув його життя. Хлопець став більше уваги приділяти секундній стрілці, яка відволікала його на уроках. А потім дав клятву матері, що більше не братиме годинника до школи, бо в коридорі є електронний годинник, тому подарований не потрібний А ось на змаганнях він йому як судді знадобиться. Так і вирішили. З того часу Вітько став краще вчитися в школі на радість матері. А як не згадати повість Стояна в обласній газеті «Молодий комунар» з назвою «Кіровоградська соната «Сівалки для Глодосів»?
Мені завжди приємно було спілкуватися з віртуозом словесної культури Миколою Стояном – молодшим товаришем мого батька журналіста-фронтовика, слухати його мисливські бувальщини, розповіді про дружбу з відомим поліглотом–перекладачем Миколою Лукашем, поетом Андрієм Малишком, Олесем Гончаром і подарований роман «Циклон « із дарчим написом письменника.
У нашій розмові Микола Олександрович не оминув увагою і роман Гончара «Прапороносці», окремі сторінки якого декламував ледь не на пам’ять, своє давне захоплення краєзнавчою тематикою, розповіді про проблеми розвитку мистецтва і літератури, роздуми про творчість поетів -земляків.
Вже перебуваючи на заслуженому відпочинку, він частенько навідувався до рідної школи, читав змістовні лекції на краєзнавчу тематику, давав корисні поради щодо створення куточків краєзнавства в Панчевській та Канізькій школах.
У Панчевому пам’ятають відомого земляка, про якого письменник Віктор Погрібний писав: «Так любити землю і все живе на ній навряд чи вже хто буде».
У музейній кімнаті зберігаються прозові твори, а також зразки літературної творчості його учнів, книга спогадів «Микола Олександрович Стоян. Людина. Учитель. Письменник», видана друком у Києві після його смерті у 2005 році. І дивиться він своїми уважними й ласкавими очима на своїх колег та учнів з меморіальної дошки, встановленої на будівлі школи, щоразу ніби вітаючи їх з початком трудового дня.
Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ,
член обласного літературного об’єднання
«Степ» імені Віктора Погрібного, відмінник
освіти України
Фото з музейної кімнати Панчевського ліцею
Новомиргородської міської ради
