Українська земля подарувала світові багато талановитих байкарів, сатириків і гумористів. Серед них – і наш земляк Микола Микитович Сарахан з Чемерполя, що на Голованівщині.
Важко говорити про людину в минулому, але 25 січня 2021 року на сімдесят дев’ятому році життя перестало битися його серце. Він був поет воістину народний, адже вийшов із народу, працював й творив для людей, здобув широке визнання в українській літературі. Увесь його життєвий і мистецький шлях – то довга, нелегка й інколи радісна дорога до свого читача, його сутності, його справжності. Розквіт творчості митця як поета-гумориста припадає на період Незалежності України. Його слово виплекане на кращих зразках української літератури, традиції яких наслідував і продовжував, в ім’я добра, супроти зла. Його злободенні, гостросюжетні гуморески упродовж десятиліть не сходять зі шпальт газет, журналів, а книжки поета подорожують далеко за межами України. В доробку автора – 11 поетичних сатирично – гумористичних збірок. Навіть назви книжок досить чітко характеризують їх зміст: «Тимчасова секретарка», «Чемерпільська відьма», «Золота підкова», «Жертва акули», «Байки», «Цап і чарівна Лисичка», «Репортаж із пекла», «Лише для Вас!», «Подвійний сюрприз». За книжку «Чемерпільська відьма» удостоєний всеукраїнської премії імені Степана Руданського. Микола Микитович постійно прогресував й домігся закономірного успіху. Був членом Національної спілки журналістів України та Вінницького куреня гумористів імені Степана Руданського. Збірка «Байки» отримала Диплом переможця конкурсу в номінації «Гумор та сатира» ІХ Всеукраїнського фестивалю української книги «Феодосія-2009».
І хоча він багато років проживав далеко від Чемерполя, доволі часто спілкувався із земляками, які підтримували з ним та його родиною дружні стосунки, були, так би мовити, першослухачами деяких його творів. Він був одним із тих, що при першій же зустрічі викликають почуття захоплення: саме на цю людину ти давно чекав. Безумовно, так сприйматися може тільки особистість, яка наділена головним природним даром – любов’ю до людей.
Він народився 15 вересня 1941 року. Життя, особливо дитинство, було надзвичайно складне і важке. Довелося пізнати післявоєнний голод, неймовірні злидні. Але він ніколи не падав духом. Чого варті тільки спогади про дитинство:
«Вранці біля школи дітям видавали черпак юшки з гороху з гіркуватим присмаком. І шматочок житнього кислуватого хліба завбільшки з дитячу долоню. Тої баланди і самому хотілося з’їсти, і матері залишити. Найважчою була зима 1947-го. Мати топила хмизом і соломою. В хаті було сиро. Вікна маленькі, стіни вкриті памороззю. До стіни прибитий портрет Сталіна, вирізаний із газети. Дивився на нього й думав: коли ж отримаю цукерки – мама казала, що він привезе їх із Москви. У лютому закінчились олія, крупа, борошно, картопля. Цукрові буряки мати запікала в печі. Снігу випало по самі вікна. 20 градусів морозу. Батько лежав з опухлими ногами, а потім піднявся й кудись пішов. Повернувся надвечір. Свої хромові чоботи виміняв на п’ять склянок ячменю. Мати взялася молоти на жорнах. Коли вийшла по солому, я встав. Крупа виявилася така добра – більше половини з’їв. Мати як повернулася, заплакала. Мене не били. Хоч батько був запальний, тільки махнув рукою. У березні люди масово вмирали. Коли на Південному Бузі став танути лід, річка вийшла з берегів. Бігали по рибу з відрами, кошиками, мішками, торбами. Ловили верховодок, кобликів, щук і линів. Мій дід Григор зробив із верби човна. Плавав поміж крижин і закидав сітки. Рибу варили, бо смажити не було на чому. Батько підказав матері помастити сковорідку солідолом, яким колеса від воза змащують. Страва вийшла гіркувата. Та я мовчав, щоб тато не забрав. Коли проросла трава, різали лободу. Перемішували з вареними мідіями, які ловили в Бузі. Мати робила котлети. То вже вважалося хорошою стравою…»
Але, не дивлячись на це, хлопчина мав нестримний потяг до знань, любов до слова, бажання оволодіти законами прекрасного виявилися у хлопця ще в ранньому дитинстві. Він міг до ранку слухати розповіді старших людей, захоплювався фольклором, легендами, обрядами. Мальовничі краєвиди, сільський багатий колорит, чудернацькі народні назви і вирази, які відлунюють сивою давниною, що сягає аж ген до козацьких часів, наклали відбиток на його розвиток, сповнювали вразливу дитячу душу фантазіями, творчістю і бажанням осягнути мало не все. Почуте, пізнане згодом стане бездонним джерелом, яке упродовж всього життя живило його творчість. Він багато і натхненно читав, а інтереси були різнобічні і ґрунтовні. Тонка і вразлива дитяча уява насичувалася вабливим світом образів, заохочувала до фантазій. Скоро, під враженням прочитаного та почутого, підліток починає писати і сам.
Після закінчення середньої школи в сусідньому селі Сабатинівка пішов працювати в чемерпільський колгосп обліковцем тракторної бригади, адже на той час середня освіта цінилася високо. Молодь села, помітивши його лідерські здібності, обрала секретарем комсомольської організації. Маючи надзвичайну працездатність, емоційний і палкий ватажок як людина дужого інтелекту завжди йшов попереду. Після трудового дня юнаки й дівчата у сільському клубі влаштовували концерти, літературні вечори, на яких завжди виступав Микола. Починав майбутній поет із дописів до районної газети. За першою публікацією вишикувалася низка репортажів, інтерв’ю, інформацій. Йому вдалося мати і удосконалювати власний почерк і це, звичайно, позначається на подальших газетних матеріалах.
«В армії я був старшим санінструктором. – згадував Микола Микитович. – Наш полк стояв на околиці естонського міста Кохтла-Ярве. В 1966 році на полігоні в Калінінградській області брав участь у випробуванні отрут нервово-паралітичної дії. На другому році служби розміновували територію під містом Нарва, де врятував важкохвору місцеву естонську 14-річну дівчинку Мільвіль. Двічі намагався вступити на факультет журналістики Київського університету. Перші гроші заробив на птахофабриці в столиці. За 87 рублів купив костюм, сорочку. Дізнався, що в медичному училищі недобір. Пішов туди. У студентській їдальні чай, хліб і гірчицю давали безкоштовно. Мав 12 рублів стипендії. В автобусі часто їздив «зайцем». Навідувався на птахофабрику. Там хлопці час від часу мені півня рубали. Напихали в пазуху яєць. Умудрявся за раз узяти 40 штук».
Після закінчення Київського медичного училища його направили на роботу у село Лісову Лисіївку Калинівського району Вінницької області завідуючим фельдшерсько – акушерським пунктом. Однак творча натура Миколи Микитовича взяла гору, і він вирішив кинути медицину заради журналістики. На початку 70-х років минулого століття почав працювати у штаті редакції Калинівської районної газети «Прапор перемоги». Його цікаві кореспонденції, замальовки, нариси, здебільшого про людей праці, друкувались не тільки в районці, а й в обласних та республіканських газетах. У 30 років здійснив свою мрію – закінчив факультет журналістики Одеської вищої партійної школи. Більше тридцяти років пропрацював на посадах відповідального секретаря, заступника редактора, завідувача відділу. Останні роки – спецкором Вінницької обласної газети «13 округ». Проте з часом взяла гору сатирично-гумористична лінія, тож готував до видання збірку байок і гуморесок.
За висловлюваннями поціновувачів таланту Миколи Микитовича, його гумору і класичній формі байки притаманні народність і тяжіння до фольклору, виразність художніх образів і мовно – стилістична простота. У своїх поезіях він виставляє на посміховисько одвічні суспільні біди, висвітлюючи болючі проблеми доби, зображуючи гострі соціальні протистояння суспільства, надаючи їм українського забарвлення, висміює людей з нечистою совістю, засуджує їх негативні вчинки та дії, радить боротися зі злом. Однією з питомих рис творчого стилю є його тонкий гумор, а сміх і сатира зумовлені життєвими конфліктами й ніколи не мали на меті образу гідності людини, а навпаки, вселяють надію на краще життя, несуть радість, щастя, створюють гарний настрій читачам вже багато років, а в позитивних персонажах утверджується чесність, принциповість простих людей, їх доброта, позитивне ставлення до громадських обов’язків. Байки Миколи Сарахана наштовхують читачів на сміливі роздуми щодо вирішення різних проблем сьогодення.
Свого часу відомий земляк і меценат, заслужений працівник промисловості Леонід Гавриш ділився враженнями: «Книги Миколи Сарахана йдуть до читачів. В них є все те, що створює чесним людям добрий настрій, а деяких зцілює від небезпечних хвороб – бездушності, зажерливості, самодурства, нахабства, лицемірства та інших шкідливих звичок і вчинків, що не сумісні з нашою етикою і мораллю».
– Байки часто народжуються тоді, коли стає неможливо говорити правду, – в одній з розмов сумно зробив висновок Микола Микитович. – Тварини в байках – це люди! В житті, на жаль, – інколи навпаки. І коли байкар в клітці, звірі гуляють на волі. Але ніхто не знає, як важко говорити від імені інших, адже можна втратити своє. Та, якщо закриватимемо очі на сьогоднішні негаразди, наші проблеми ніколи не закінчаться. Смішного боятися – правди не любити. Справді, не все у нас і кепсько, якщо з нами наш вічний, невмирущий український сміх. Зло, як і добро, повинно мати своїх героїв.
Відомий кіровоградський журналіст і краєзнавець Валентин Сандул писав: «…У поезіях Миколи Сарахана немає ні галасу, ні метушні, а є зворушливий спокій і мудра розважливість. Поет уміє знайти потрібне слово та образи, щоб точно висловити свою думку. І водночас його поезія глибоко емоційна, піднесена. Читати вірші і відчувати, як мелодійно бринить усіма барвами літо, ніби чуєш, як виграють на скрипках коники у траві, як гомонить листя на деревах, як шерехтить сніг під зимовим вітром, як видзвонюють весняні струмки. Творчість майстра сповнена багатогранністю образного світорозуміння і світобачення. Засобами гумору він сміливо атакує бюрократизм, зазнайство, безгосподарність, некомпетентність, чиновників, корупціонерів. Микола – природжений гуморист. Гострий, об’ємний, парадоксальний, який не боїться різних фарб, гіпербол. Він відчуває себе незалежним, вільним думками, адже межа в літературі, особливо у поезії, між штучною декоративністю і самозреченням, самоспаленням – тонка і незрима. Слово Миколи Сарахана позначено витонченістю думки, філософською заглибленістю в явища людського буття. Дотепні, соціально гострі вірші, мініатюри на традиційні морально – етичні теми густо засіваються у гумористичних збірках».
Особливо пишаються ним земляки, згадуючи, як кожен його приїзд на малу батьківщину ставав святом в усій окрузі. Адже він обов’язково відвідував Гайворон, Чемерпіль, Сабатинівку, інші села, був частим гостем і надійним партнером шкіл, бібліотек, закладів культури і з кожним приїздом ділився результатами своєї творчої діяльності, прищеплював любов слухачам до рідного краю, робив їх своїми однодумцями. Прекрасний декламатор, він надзвичайно задушевно, з великою майстерністю і ніжністю читав ліричні поезії. Найбільше враження справили на наших односельців вірші про рідний Чемерпіль, тихоплинний Буг, острів Кохання, поетичне «Послання до земляків». Чисті, глибокі слова надихали, зумовили по-іншому поглянути на своє село. Неодноразово його виступи супроводжував вінницький ансамбль «Щедрик», що гармонійно поєднувало гумор і лірику. Однією з особливих нагород для учнів – відмінників нашої школи були подаровані ним книги. В знак поваги і вдячності в навчальному закладі створено великий стенд, де на десятках фотографій можна прослідкувати основні етапи життя Миколи Микитовича.
Частим гостем він був на батьківщині Микити Годованця у Вікнині. Вважаючи себе його учнем, завжди з радістю відгукувався на запрошення відвідати музейну кімнату знаменитого земляка у Вікнинській школі та з кожним приїздом дарував нові збірки. У музеї Микити Годованця створена експозиція творів Миколи Сарахана з автографами автора.
– Смерть Миколи Микитовича стала для мене великою несподіванкою, – з болем наголосила відома в Україні співачка Наталя Загоруйко, – адже він неодноразово бував у нашому селі, брав активну участь в проведенні свят сатири і гумору. Я тоді працювала директором сільського Будинку культури, і в нас зав’язалась міцна творча дружба. Крім того, ми часто зустрічались з ним в різних куточках України, під час культурних заходів. Особливо запам’яталась зустріч на батьківщині Степана Руданського. Микола Микитович радо зустрів нас з Віктором Трижичинським, подякував за приїзд і виступ у концертній програмі, посприяв у знайомстві з нашим дуетом «Два крила» телеглядачів Вінничини.
Крім літературної і журналістської діяльності вів активну громадську діяльність, обирався депутатом Лісоволисіївької сільської ради. Любив ходити пішки. Щоденно підтягувався на турніку. На дачі тримав кролів і гусей. Мав коня. Із дружиною Лідією Власівною виховали дітей – Ігоря й Тетяну. Піклувалися про онуків Дмитра та Дарину.
– Він любив своїх рідних, піклувався про них. Оберігав від суєти, від невиправданих, на його погляд, тривог, умів і хотів дарувати радість. Це щастя – мати такого батька, який надзвичайно дорожив благополуччям своєї родини. Людина слова, він завжди вважав конкретні справи найголовнішою характеристикою людини. А їх, добрих справ, після нього залишилося багато. Сьогодні я відчуваю невимовний сум від того, що його немає з нами. – згадує донька Тетяна Цуркановська (також журналістка) – Батько випадково взнав про свою невиліковну хворобу напередодні Нового року і пожалів, що таке коротке життя, адже ще мав багато планів і задумів, в тім числі збирав матеріали, щоб написати роман. «Моя свічка догорає» – сказав своїм рідним і пішов тихо-тихо…
Хочеться вірити, що наші спогади про нього будуть світлими, а літературна спадщина Миколи Микитовича завжди буде в золотому фонді літературної України. Особливо сьогодні. Адже світило не перестає бути світилом, навіть коли настає затемнення.
Цьогоріч у Всесвітній день поезії, який відзначали днями, у нашому селі було вшановано відомого поета, не тільки діти, а й дорослі декламували його найкращі твори, проглядали світлини, де Микола Микитович – веселий та життєрадісний в оточенні шанувальників його таланту.
Валерій РУБІЖЕВИЧ,
член національних спілок
журналістів і краєзнавців України.
с. Чемерпіль
