ДУША, ОКРИЛЕНА ЛЮБОВ’Ю, АБО УНІКАЛЬНЕ ЖИТТЯ МИКОЛИ БАРАБУЛІ. Ч.2.

0
137
views

Продовження бесіди з відомим кропивничанином – артистом, козаком, життєлюбом, філософом – Миколою Барабулею.

О.Б.: – Я знаю, що після одруження ви декілька років жили в Ленінграді. Розкажіть про цей період, будь ласка.

М.Б.: – Люда тоді вже закінчила педінститут, факультет російської філології, а я вступив на перший курс Всесоюзної Вищої школи профспілок в Ленінграді. На стаціонар. Тому ми переїхали жити в місто на Неві. Коли дружина завагітніла, лікарі порадили народжувати в Україні. Ми дослухались до цієї поради, адже і самі розуміли, що клімат для новонародженої дитини там дуже несприятливий. Болота. Тож вона поїхала, а я продовжив навчання. Я дуже вдячний своїй дружині за розуміння, мудрість, любов, терпіння. Саме вона наполягла, щоб я навчався далі, інша, можливо б, не погодилась залишити на чотири роки чоловіка самого у великому місті, де стільки спокус. Для неї і для мене це рішення було виваженим, та дуже важкими були роки очікувань і листування на відстані за тисячу кілометрів один від одного. Вона з малятком жила в Кіровограді, а я навчався у ВШП і працював, де тільки можна. Треба було підтримувати родину матеріально. Ми дуже сумували один за одним, мені до сліз хотілося бачити, як зростає син. Це зараз Антон вже доросла, самодостатня людина, професіонал своєї справи. Тепер він моя найголовніша надія і опора, а тоді було навпаки. Добре, що в ті часи можна було скористатися послугами Аерофлоту, адже потягом дорога була довга і виснажлива – з пересадкою у Москві. Часто не наїздишся. Але нам вдалося зберегти почуття, зберегти сім’ю. Левова частина в цьому належить Людмилі. Зараз мене тішить згадка про ті роки. Я там подорослішав, багато чому навчився і в життєвому, і в професійному сенсі. Під час навчання ким я тільки не працював – і двірником,  і вахтером у БДТ, розводив мости та навіть влаштувався головним пожежником, коли знімали документальний фільм про Алісу Фрейндліх. Завдяки цій  випадковості я мав можливість передивитися майже весь репертуар того періоду в театрі Ленінського комсомолу. А що стосується БДТ, то як співробітник (вахтер) я мав можливість під час своїх чергувань протягом декількох років безкоштовно відвідувати всі вистави, що йшли в театрі. Під час студіювання ми також багато ставили, влаштовували капусники, я виходив навіть в опереті. В гуртожитку організували досить пристойну дискотеку. Дивно, зараз так швидко пробігає день, а тоді день був – рік. Стільки встигав зробити!

О.Б.: – Розкажіть про якийсь кумедний випадок зі студентського життя.

М.Б.: – Добре. (На хвилину замислюється)

Це був мій перший вихід на сцену в театральному училищі. Дипломна режисерська робота однієї старшокурсниці. Ставили «Чужу кров» за Шолоховим. Події вистави відбуваються в роки громадянської війни. У головного героя діда Гаврила червоні вбили єдиного сина Петра. Я грав бойового товариша Петра, який сповіщає батькові про смерть сина. Мій герой, за задумом режисера – вже немолодий, досвідчений «стріляний» козак. Мені на ту пору всього років шістнадцять – нещодавно закінчив восьмий клас. В епізоді  я захожу в хату до батьків Петра (діда Гаврила також грав новоспечений актор) і кажу їм, що Петра вбили. Але на репетиціях виявилось, що це не так просто. Незважаючи на те, що ми з товаришем добре вивчили текст, нам ніяк не вдавалося вжитися в ролі. «Не вірю! Не вірю» – волала режисерка за методом Станіславського, а ми сходили потом, сотню разів повторюючи одні й ті самі репліки. Згодом щось вийшло, але не зовсім так, як хотілося дівчині. Час прем’єри настав. На кону – її оцінка за «диплом» і наше акторське реноме. Погодьтесь, відповідальність неабияка.

О.Б.: – Так… і що трапилось?

М.Б.: – Піднялася завіса. Я заходжу в хату до діда Гаврила, вітаюсь. Він завчено каже: «Проходь, сідай». Я обтрушую вдаваний сніг з чобіт, знімаю шапку і кажу: «Снігу намело, не пройдеш». Сідаю…

О.Б.: – І..?

М.Б.: – Дід Гаврило повинен був мені відповісти: «Так, сніги нині рано випали. Як же там мій Петро»? Але товариш забув текст, розгубився і сидить, як вареником удавився, очі «по п’ять копійок», мовчить. Я також мовчу, адже моя наступна репліка – це відповідь на його запитання. Я повинен відповісти: «Вбили вашого Петра». Він же не питає, тому і я мовчу. Дивимось один на одного, аж сльози на очах повиступали. Потім йому повертається пам’ять і він тремтячим  голосом, так невпевнено, ніби вже здогадався про щось непоправне, страшне, але не хоче в це повірити, промовляє до мене: «А як же там мій Петро»? Натомість я так наче з полегшенням, немов радіючи, що скоро все скінчиться, зім’яв шапку і відповів одним видихом: «Вбили вашого Петра!».

Все. Завіса.

Ми з товаришем вискочили зі сцени, не знаємо куди бігти, куди очі діти! Ми ж розуміємо, що завалили виставу. А навкруги шквал аплодисментів, глядачі і комісія всі в сльозах, режисерка кидається нам на шию! Ми не одразу зрозуміли, що відбувається. Вже потім дійшло. У підсумку – дівчина отримує п’ятірку за «диплом», а ми з товаришем стаємо відомими. А згодом до мене прийшло усвідомлення, що іноді пауза буває красномовнішою за будь-які  слова.

О.Б.: – Саме так. Згадується роман Сомерсета Моема «Театр». «Вмійте тримати паузу. Чим  довша пауза, тим видатніший актор», – стверджувала головна героїня роману, неперевершена Джулія Ламберт.

М.Б.: –  Дуже глибокий роман. Там не тільки про театр, там про життя взагалі. Про  порозуміння між людьми, про акторську долю, про родинні цінності. Дуже природньо і яскраво виписані образи героїв. Джулія Ламберт в романі дійсно неперевершена і як актриса, і як жінка.

О.Б.: – Які риси в жінках вас приваблюють?

М.Б.: – Мудрість і такт. Також врівноваженість, доброта, порядність. Почуття гумору. Без нього – ну ніяк. Ну і, звичайно, вміння тримати паузу. Саме такою була моя дружина. Як би не складались обставини, вона ніколи «не рубала з плеча», завжди давала зрозуміти, що саме я головний в родині і моє рішення є вирішальним. Хоча, і це я зрозумів лише після її смерті, що і головою, і душею нашої родини була саме вона.

О.Б.: – А які риси вам не подобаються в жінках?

М.Б.: – Підступність, зрадливість, ненавиджу п’яну жінку, але обожнюю «під шофе. (Сміється)

О.Б.: – Миколо Івановичу, а що для вас – любити жінку?

М.Б.: –  Цінувати її як особистість, не зациклюватись на дріб’язках, намагатись зрозуміти, прощати і бути щедрим.

О.Б.: – Тобто, однією зі складових любові чоловіка до жінки ви вважаєте вміння прощати. А чи є щось таке, що ви так і не пробачили своїй дружині?

М.Б.: – Є. Не можу пробачити їй те, що вона ніколи не перевіряла мої кишені перед пранням. Стільки цінних паперів і документів зіпсовано! (Сміється)

О.Б.: – Вдалий жарт. А тепер перейдемо до іншої теми, козацької. Миколо Івановичу, я знаю, що протягом багатьох років ви немало робили для відновлення козацьких традицій на Кіровоградщині, розкажіть про це.

М.Б.: – Для всіх народів світу козацтво – це символ волелюбства та незламності національного духу українців. Ідеї, цінності козацтва становлять серцевину нашої історичної пам’яті, і я твердо стою на тому, що з роками їх не можна втрачати. До речі, я сам також нащадок прадавніх козаків, що жили в Причорномор’ї. Моє прізвище Барабуля – козацьке за походженням, це задокументований факт. В перекладі з латини «barbus» – означає борода. Дослідники вважають, що прізвище походить від невеличкої рибки  султанки (барабульки), яка мешкає в Чорному морі і має досить специфічну «зовнішність», якщо можна так сказати про рибу. У неї велика голова у порівнянні з тулубом, з круто зрізаною під тупим кутом голівкою і довгими вусами, що вільно спадають з обох боків. Це робить її дуже схожою на козака-запорожця. Риба барабуля згадується в легендах, оспівана в баладах кобзарів. Вона золотавого кольору, може бути шляхетного рожевого відтінку, по-риб’ячи кмітлива, спритна і дуже ніжна на смак. Напевно, наш пращур за гарні довгі вуса, вправність і кмітливість й набув прізвисько Барабуля, яке потім стало прізвищем нашого роду.

О.Б.: – А я скажу, що барабулька  –  рибка не проста, а можна сказати – чарівна. Причому з історією. Я знаю одну з давніх балад про взяття Константинополя і барабулю (1453рік від Р.Х.). «Один монах на кухні смажив барабулю. Аж раптом голос пролунав з небес: біжи мерщій, ховайся! У місті скоро будуть турки, вони вже біля мурів! – Воістину,- сказав монах, – лиш я тоді у те повірю, що в місто наше славнеє зайдуть невірні турки, коли засмажені султанки, подібно вільним пташкам поринуть в небо ловко. В ту ж мить живими стали риби і здійнялись з пательні прямо в небо. І увірвались в місто злії турки, і пав Константинополь»…

М.Б.: – Прекрасна балада. Можливо, є інше пояснення походження мого прізвища, але що би  там не було, я пишаюсь своїм козацьким походженням. В моїх судинах і судинах мого сина тече кров давнього козацького роду, тому ідея відновлення козацьких традицій і спадкоємності поколінь виникла у мене органічно, як поклик серця. Я погодив свої плани з отаманом нашого козацького полку і, отримавши його схвальний відгук, звернувся до депутатського корпусу та мера міста зі своєю пропозицією про  створення в нашому місті спортивно-виховного комплексу «Козацький зимівник».

О.Б.: – Коли це було?

М.Б.: – Ще на початку двохтисячних років. Ідея була така: на території колишнього дитячого табору «Зірочка», який розташований на березі річки Сугоклея, я планував збудувати аутентичне козацьке поселення, зі справжніми козацькими куренями, будинком ремесел, спортивним комплексом, конюшнею з кіньми, церквою і навіть корчмою. Планував посадити  сад, поставити пасіку, розвести домашніх тварин, щоби все було по-справжньому, без бутафорії. Це був би прекрасний спортивний і одночасно навчально-виховний комплекс для дітей і молоді, місце корисного проведення дозвілля, місце усвідомлення своєї аутентичної унікальності. Мені хотілось, щоби під керівництвом фахівців діти і молодь навчались козацьким бойовим мистецтвам, забутим ремеслам, верховій їзді, вивчали і наслідували традиції своїх славетних пращурів. В адміністрації було чимало прихильників цієї ідеї, мене підтримали депутати міської ради і тодішній міський голова Володимир Тихонович Пузаков. Виділили під «Козацький зимівник» три з половиною гектари землі, гроші на створення проєкту і, здавалось, процес пішов, але… Переобрали мера і тільки-но розпочата добра справа вмить накрилась «мокрим рядном». Щоправда, як альтернативу мені вдалось організувати за допомогою ректора «льотки» Сергія Миколайовича Неділька козацький полк на базі Льотної академії. Зі студентами ми ходили в багатоденні походи по місцях козацької слави, розбивали літні  табори серед живої природи, вивчали народні традиції та історію рідного краю. Такі заходи пробуджували в молоді генетичну пам’ять, вчили патріотизму, виховували душу. На жаль, нині така робота не проводиться з цілого ряду об’єктивних та суб’єктивних причин.

О.Б.: – А тепер ці студенти захищають Батьківщину від рашистської навали…

М.Б.: – Я також в перші дні війни пішов у військкомат записатися добровольцем. Кажу військовим: «Я в армії був гранатометником спецназу. Візьміть хоч картоплю хлопцям чистити». Не взяли. Кажуть, немає на вас бронежилетів. І без варіантів. Так я написав патріотичний вірш, зробив за свої гроші плакат і розвісив його по військкоматах та інших пунктах відповідного значення:

 Вас сурми кличуть у похід, у путь-дорогу

До вас звертається весь рід – крокуйте в ногу.

Стіною станьте за народ, за Батьківщину

Не гніть у розпачі плечей в лиху годину.

Коли ви разом – то стіна, незламна сила.

Хай вас Господь оберіга і Україна.

О.Б.: –  Миколо Івановичу, ви майже двадцять років головний режисер клубу «Авіатор», душею вболіваєте за свою справу. Про який з недавніх ваших проєктів ви би хотіли розповісти читачам?

М.Б.: – Незважаючи на непрості часи, ми проводимо багато культурно-виховних заходів, але святкування сімдесятирічного ювілею Академії в 2021році – це справді грандіозне дійство, яке не можна забути. Підготовка до святкування потребувала багато часу й зусиль, але студенти і викладачі були сповнені ентузіазму та творчого запалу. Ми підготували і провели унікальне театралізоване дійство. Було створено музей під відкритим небом «Кіровоградщина авіаційна». Історію авіації та історію ЛНАУ розповіли наживо, немовби запросили присутніх здійснити подорож із сьогодення в минуле. На святі були продемонстровані копії і літаки різних епох, студенти, одягнуті у форму авіаторів, відповідно до часу, коли був створений літак, розповідали від першої особи окремо про кожну модель, історію її створення, технічні характеристики, наводили цікаві історичні факти. Особливе зацікавлення в гостей свята викликала копія літака Блеріо-11 і його історія. Цей літак вперше піднявся в небо над тодішнім Єлисаветградом  111 років тому під пілотуванням авіатора Федорова. А потім той самий літак підняла в небо дружина Федорова. Це був справжній рекорд. Вона вважається першою жінкою-пілотом. І цей  рекорд – історична подія. Він  був зареєстрований в нашому місті. А Блеріо-11 бажаючі можуть подивитися при нагоді. Його копія знаходиться на Алеї слави ЛНАУ.

О.Б.: – Наше місто не випадково називають театральним, адже воно є колискою першого в Україні професійного театру.  Марко Кропивницький і його трупа починали як аматори, але досягли в своєму мистецтві такої недосяжної висоти й майстерності, що в усьому світі визнані як корифеї. Ромко Бутовський також починав як аматор, але завдяки таланту, наполегливості, впертості (в позитивному сенсі цього слова), постійному самовдосконаленню і неабияким організаторським здатностям зміг створити те, що не кожному професіоналу до снаги. За такими, як він – майбутнє українського театру. Незважаючи на досвід, я багато чому вчусь у Романа і вважаю його своїм наставником. Нам є чим пишатися. Театр сатири, не маючи свого приміщення, необхідного обладнання та відповідного реквізиту, збирає повні зали. Коли вистава – завжди аншлаг! В аматорську трупу приходять грати актори з Театру корифеїв. Напевно, сам Марко Лукич веде Ромка Бутовського до театрального Олімпу.

 О.Б.: – А що особисто для вас Театр сатири?

 М.Б.: – Для мене Театр сатири це  – колодязь з живою водою. Він дає мені сили, наповнює життям і наснагою. Рома створив навіть не колектив, а справжню родину. Між нами немає недовіри, заздрості, «каменюки за пазухою». Спілкування відверте і щире. Не приховуємо один від одного правду, навіть якщо вона й  гірка, але намагаємося не ображати один одного, і не ображатись. Однак актори є актори. Кожен, як дитина – треба щоби похвалили, визнали. Потрібні аплодисменти. Квіти. В трупі багато молоді. Вони для мене, як діти, онуки. Я намагаюсь на репетицію принести їм щось смачненьке. Ось у неділю думаю напекти млинців. Вони ж їсти хочуть постійно.

О.Б.: – Ви давно граєте в Театрі сатири?

М.Б.: – Майже два роки. За цей період я виходив на сцену у чотирьох виставах — О.Володарський «Селфі зі склерозом» – Єсафов, М. Кропивницький «По ревізії» – Герасим, О.Володарський «Мазальтов! Хай вам таки щастить!» – тато Додік, М. Макківер «Ще та сімейка» — Стендфорд.

У цих виставах я граю чоловіків поважного віку – батьків та дідусів… Трішки сумно, що мій фізичний вік не дає мені можливості розкритися в інших образах.

О.Б.: – Гамлет?

М.Б.: – Ні, Ромео (сміється).

О.Б.: –  Миколо Івановичу, розкажіть про свою п’єсу, над постановкою якої ви нині працюєте.

М.Б.: – Після смерті дружини моє життя немовби зупинилось, а потім на якийсь час дало зворотній хід. Це був період особистого переосмислення життя і свого міста в ньому. Виявилось, що я був професіоналом тільки на роботі, а в звичайному житті я – дилетант. Багато простих побутових питань не міг вирішити самостійно. Раніше не знав навіть про їх існування, адже Люда мене не напружувала побутом, та і не тільки ним. Без неї я пізнав гіркоту і нестерпність самотності, але заборонив собі впадати у відчай. Вона би цього не схвалила. Тому згодом я розпочав вже інше, нове своє життя. В цей час у мене виникла ідея написати про свою дружину, про її надзвичайність, і про мою любов до неї. Я відчував, що це повинна бути п’єса. Правду кажучи, робота над нею мені давалась не легко. Головна героїня за характером дуже схожа на мою Людмилу. Але сама п’єса не суто автобіографічна. Рома мені допомагає у постановці і навіть почав власноручно виготовляти крила янгола, вони потрібні за сюжетом. П’єса називається «Подих любові».

О.Б.: – Тобто – про любов?

М.Б.: – Так. Про людські цінності, про взаємодопомогу, про любов. І… про те (зітхає), що «мабуть, шкода, що без пригоди минула молодість моя».

О.Б.: – Тарас Шевченко… Краще ніж ви, його ніхто не читає в Кропивницькому, та впевнена, що не тільки в Кропивницькому. Ви – лауреат багатьох престижних конкурсів читців, автор і виконавець моновистав за творами Тараса Григоровича. Палке слово Кобзаря ви багато років промовляєте з такою щирістю, з таким розумінням, що начебто він сам говорить вашими вустами. Дякую вам за це.

М.Б.: – Так, я з юності захоплений творчістю Тараса Шевченка, захоплююсь його генієм і по тепер. Багато віршів та поем великого Кобзаря знаю напам’ять і сам отримую велику насолоду, коли їх декламую, а радше, катарсис, очищення. Читати Шевченка, нести його слово, його душу в маси – це величезна відповідальність. Я намагаюсь бути гідним і хочу передати свій досвід, своє особисте розуміння величі й глибини творів Тараса Шевченка – молоді.

О.Б.: – І, за традицією, останнє питання: ваша мрія? Чого ви бажаєте найбільше?

М.Б.: – Щоб якнайшвидше Україна перемогла, щоб пожити в мирі. Хочу поїхати в Канаду, почитати землякам  Шевченка. Хочу, щоб все було Україна!

Олена БАРАНОВА, письменниця

 

 

 

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here