Його називають лікарем останньої надії. Коли залишається лише крок до ампутації, а майбутнє в інвалідному візку стає фатальним вироком… Вже третій рік у Кропивницькому дає друге життя сотням пацієнтів Ахмед Баднауі. Лікар з Італії, який після повномасштабного вторгнення самовіддано рятував життя українців у Харкові, а нині не менш самовіддано працює у нас.
Ахмед Баднауі — лікар-ортопед, травматолог, вертебролог. З перших днів війни рятував людей у Харкові. Згодом переїхав до Кропивницького. Але цьому передували складні обставини та трагічні події. На момент 24 лютого лікар Бандауі працював в Інституті патології хребта і суглобів. Того дня у закладі скасували всі планові операції. Максимально виписували пацієнтів, які хотіли їхати додому. Та серед тих, хто залишався, було багато онкохворих, дітей, пацієнтів після операцій, людей із Донецької та Луганської областей, із тимчасово непідконтрольних територій. Їм потрібен був догляд, їхати вони не мали куди. Тож лікар займався ними і деякими пацієнтами колег. На весь 5-поверховий інститут залишилося 4-5 лікарів. Решта евакуювалася. Ахмеду Баднауі як громадянину Італії з посольства майже одразу сказали покинути Україну. Та він категорично відмовився. Навпаки – почав жити в інституті, дружину також довелося перевезти туди, адже їхня квартира знаходилась неподалік аеропорту, залишатись і ночувати там було небезпечно.
А далі почалася робота у військовому шпиталі: відкриті рани, кровотечі, наслідки здавлення плитами… Один з найяскравіших та найболючіших спогадів – нічне чергування, коли на місцеве танкове училище запустили ракети. Тоді у шпиталь доправили зо три десятка людей, яких треба було сортувати. Визначити, хто залишився живим, хто потребував негайної допомоги — інтубації, анестезіолога. Лікар Ахмед згадує: «Ми почали вивантажувати людей. Запах, який пішов звідти, я ніколи не забуду. Це була випалена земля, пил і порох — його ні з чим не можна порівняти».
Медики почали швидко надавати допомогу, оперувати постраждалих. Не зупинялися навіть тоді, коли шпиталь обстрілювали. Ризикуючи своїм життям і пацієнтами, жодного разу не спускалися в підвали. Заклеїли всі вікна, щоб не було видно світла. Відходили від них, коли стріляли. У разі потреби переводили пацієнта в передопераційну і там продовжували…
Коли в Харкові на дві доби запровадили комендантську годину, зі шпиталю телефонували, що терміново потрібна допомога. Того дня бомбили обласну адміністрацію.Тоді лікар Ахмед надягнув бронежилет, роздрукував червоний хрест, наклеїв його і просто пішов пішки під обстрілами від інституту до госпіталю. Між ним та ворогом – відстань з кілометр…
В один із днів медикам сказали, що очікують на провокацію, аби пішла чистка Харкова.Так Ахмед Баднауі опинився у Кропивницькому.
На запрошення редакції «НС» шановний лікар, незважаючи на вкрай напружений робочий графік, люб’язно погодився на щиру розмову.
– Чи важким був для вас цей крок – залишитись в країні, коли сюди прийшла велика війна? Як родина сприйняла таке ваше рішення?
– Для мене інших варіантів, як залишитися, не було – я вважав своїм обов’язком бути там, де зможу принести найбільше користі. Так, я розумів, що це може бути небезпечним для мого життя, але вчинив так без найменших вагань. Близькі мене не відмовляли, мама, яка знаходиться в Італії, постійно слідкує за усіма подіями в Україні та пишається мною.
– Перші часи після повномасштабного вторгнення стали для вас справжнім викликом. Чи мали ви раніше досвід роботи з травмами, пов’язаними зі зброєю та боєприпасами?
– Такого досвіду, на жаль, не було. Але ж є певні алгоритми, протоколи. Я протягом семи років був викладачем кафедри хірургії в Харківському національному університет імені Василя Каразіна, готував майбутніх лікарів за базовими пунктами та принципами: анатомія; ушкодження; порядок дій. Тобто – було розуміння, як діяти в подібних випадках, а схожі навички – доведені до автоматизму. Так, були моменти (скажімо, сортування поранених), де потрібна була підказка та допомога. Але ж я був не один, працював разом з лікарями військового шпиталю, які мають досвід ще з 14-го року.
– У Харкові ви свого часу мали успішну та стабільну роботу. Чи плануєте повернутись?
– Тоді у Харкові нам сказали, що ми, лікарі, вже зробили все, що могли, що від нас залежало. А далі кожен з нас сам має нести відповідальність за безпеку свою та своїх родин. Тому ті, хто хочуть виїхати, мають зробити це сьогодні. Звичайно, переїзд до Кропивницького не входив до моїх планів. Але добре не там, де нас немає, а там, де є наша родина, улюблена робота… Так, я хотів повернутись до Харкова, але потім зрозумів, що повертатись вже немає куди.
– Як вам ведеться зараз? Де ви працюєте нині?
– Перше, що я зробив після переїзду – звернувся до місцевого військового шпиталю та запропонував свої послуги, свою допомогу. Згодом перейшов до КНП “Обласний клінічний онкологічний центр Кіровоградської обласної ради”. Тут працюю вже більше року, оперую. Паралельно, по суботах, приймаю у приватній клініці, для військових роблю це безкоштовно – як консультації, так і потрібні маніпуляції – на мій погляд, це правильно, адже зараз не до заробітків, треба бути єдиними і разом йти до нашої Перемоги.
– Яка специфіка роботи з військовими – за вашим профілем?
– Вони – звичайні люди, і їхні проблеми зі здоров`ям – це не лише поранення. Адже великі навантаження (боєкомплекти, бронежилети) рано чи пізно мають вплив навіть на абсолютно здорову людину і призводять до остеохондрозів, кіл міжхребцевих дисків тощо. Єдине, що вони мають нагальну потребу швидко повертатись у стрій, але ж лікування та відновлення – процес тривалий. Тож нині я практикую малоінвазивні (з мінімальним хірургічним втручанням) операції, які дозволяють швидко встати на ноги. Наприклад, місяць тому оперував військового, він надійшов у понеділок, був прооперований, в день операції вже ходив, а у вівторок увечері вже був вдома. Такі варіанти можливі й при артроскопії суглобів, тоді, коли військові травмують меніски і стають непрацездатними… У більшості випадків якщо немає додаткових скарг, то необхідності у повторних візитах теж немає.
– Судячи з численних відгуків в Інтернеті, а також з листів нашої редакційної пошти, для вас як для лікаря неможливого немає. Погоджуєтесь?
– Грамотна консультація – це вже 40-60 відсотків успішного лікування. До мене звертаються, бо знають, що я витрачу багато часу, але все ж встановлю вірний діагноз та визначу, у якому напрямку рухатись далі у лікуванні.
Так, ми не боги, воду на вино не перетворюємо. Але я найбільше прагну сказати пацієнту: «Встань і йди!» Неможливого не існує, а пізно буває лише для небіжчиків. Треба просто брати і робити, головне – не нашкодити. Ось, наприклад, дуже приємний для мене епізод. Пацієнтка, яка оперувалась в іншому місті (хребет) і мала потім купу скарг, зверталася до інших закладів, але їй відмовляли: мовляв, хто робив, той хай і переробляє. Зрештою, звернулась до мене. А хіба ж я Бог, щоби вирішувати, кому бути здоровим, а кому – ні? Тому не відмовив. Увечері прооперував, а на ранок вона вже ходила. І розповіла, що вперше за дуже багато часу (навіть не пам’ятає, скільки) вона не відчула болю. Це найвища нагорода для лікаря – коли бачиш результати своєї роботи.
З РЕДАКЦІЙНОЇ ПОШТИ:
Я вдруге побувала на операційному столі ортопеда-травматолога Ахмеда Абдурахімовича Бандауі, щоб він так, як раніше у лівому стегні, допоміг відновити безболісний рух у правому. Нині болі зникли.
Я глибоко вдячна неперевершеному фахівцю своєї справи за повернену радість життя.
Подальших успіхів Вам, здоров’я, доброї долі, пане лікарю.
Валентина Зіновіївна Алефанова, м. Нова Прага. 16.08.2024 року.
– Скільки годин у вашій добі?
– До пацієнта в палату можу прийти навіть опівночі. Бо він має надію, і її треба виправдовувати. Мій графік абсолютно ненормований – працюю по 14-16 годин на добу, у вихідні – також.
– Як ви відновлюєтесь в умовах постійної напруги?
– Я дуже люблю контакт із природою. Мені на це достатньо півгодини. При цьому щоразу думаю: а військовим як?! Як вони там, в окопах, відновлюються?! Ми маємо можливість хоч якось поповнювати ресурс, тому соромно скаржитись на надмірні навантаження та на купу роботи.
– Чим доводиться жертвувати за такого шаленого графіку?
– Найдорожче – це час. Його не вистачає, на жаль – на те, аби проводити час із дружиною, займатися спортом, зустрічатись із друзями, які, мабуть, вже втомились на мене за це ображатись. Але головне – зробити все, що треба, а потім вже все інше. Недарма кажуть: сonsumor aliis inserviendo (світячи іншим, згораю сам). Це моя робота, я сам її обрав. І найкраще відновлююсь, коли бачу її результат.
– Вас називають лікарем останньої надії, коли ампутації, здається, вже не уникнути… Це дійсно так?
– Часто мене питають – мовляв, чому ти так довго оперуєш… Так, я сумую за простими випадками, в мене такі рідко трапляються. Адже пацієнти спочатку йдуть туди, куди їх направляють сімейні лікарі. Тож до мене потрапляють вже з найскладнішими ситуаціями. Доводиться витрачати багато часу, аби переробляти чиїсь помилки. Скажу більше: під час повномасштабного вторгнення мені довелось кілька разів створювати все з нуля, від найменшої голки. Та пишаюсь, що усі мої складні випадки (передусім з ендопротезування) мають успішний результат.
З РЕДАКЦІЙНОЇ ПОШТИ:
Вельмишановний Ахмеде Абдурахімовичу! Прийміть найсердечніші слова вдячності за те, що Ви злічили мій біль і я повернулася від Вас додому, а на очах був не біль і сльози, а – радість і усмішка. Кланяюсь Вам низько до матінки–землі.
Хай береже Вас і Вашу родину Господь, а здоров’я ніколи не полишає Вас.
Хай вдячність пацієнтів окрилює Вас на результативну працю.
Дякую за милосердя.
З повагою, Віра Логвиненко. м. Новоукраїнка. 03.08.2024 року.
– Чи може, по-вашому, досвід української медицини часів російсько-української війни бути зразком для використання у світовій медицині?
– Зараз, на моє переконання, у частині лікування бойових травм український досвід є найбільш актуальним. Але є суттєвий нюанс. Оцінка лікаря, його досвіду, здійснюється за принципом індексованості, індекса цитування (так званий індекс Гірша), а не з огляду на його заслуги чи посаду. Тебе бачать за науковометричним індексом. Я, працюючи в Інституті патологій хребта та суглобів імені професора Ситенка, розумію: поки немає опублікованої наукової новизни, патенту, то у науковому світі досвід та практика не оцінюються. Український досвід має бути опублікованим, зокрема, у журналах “Скопуса” (Scopus — бібліографічна і реферативна база даних та інструмент для відстеження цитованості статей, опублікованих у наукових виданнях – ред.). Є доказова медицина, а те, що лікар вважає особисто – не аргумент. Важлива думка спеціаліста, який має публікації у журналах 1-2 квартилів (квартиль наукового журналу — міра «значущості» наукового журналу всередині наукометричної бази – ред.), це і визначає рівень доказовості. Тому робота українських медиків, їхній досвід мають бути належно оформлені та опубліковані, аби ними могли користуватись у медичному світі.
– Вважається, що лікарі, зцілюючи інших, самі мають бути зразком здорового способу життя. Це про вас?
– Я намагаюсь вести саме такий спосіб життя, але, повторюсь, катастрофічно не вистачає часу ані на спорт, ані на прогулянки, ані на регулярне харчування. Зараз в мене інший клопіт, є перспективний задум, тож попереду – дуже багато роботи.
– Анекдотів на медичну тему – безліч, та й самі лікарі не цураються гумору, нерідко – «чорного». Маєте що тут розповісти?
– Якраз вчора трапився кумедний випадок. Спочатку дещо поясню: тверда оболонка спинного мозку називається дуральний мішок, латиною – dura. Тож ми оперуємо, робимо декомпресію. Збоку сидить анестезіолог та бригада, яка безпосередньо в операції не задіяна, особливо у процес не вникаючи. Я тут кажу асистентці: обережно, дура. А вони аж отетеріли – мовляв, за що так колегу ображають?! Довелося пояснювати, що це не образливе звернення, а медичний термін… І таких випадків чимало. На щастя, у нашій професії гумор часто допомагає – у тому числі й знайти спільну мову з пацієнтом.
– Ви – забобонна людина? Маєте якісь персональні перестороги чи ритуали?
– По перше, перед відповідальними моментами слухаю Radio ROKS, причому саме хардові композиції, це надає енергії. По-друге, промовляю “Отче наш” перед кожною операцією. Віриш ти в Бога чи ні, але є моменти, коли хочеться думати, що хтось керує твоїм розумом, скеровує твою руку.
– Чи є, на вашу думку, повністю здорові люди? І яке здоров`я важливіше – фізичне чи ментальне?
– Здорових людей немає, є недообстежені. Ми лікуємо тих, хто до нас звертається з певними скаргами Це не означає, що якщо людина не звертається, то вона здорова. Здоров`я передусім – ментальне. Якщо людина у балансі, у гармонії, в рівновазі, то у такого пацієнта все добре. Але на це я як лікар впливати не можу. Я завжди кажу пацієнту: “Моя робота – це 60 відсотків, а 40 – це ваше бажання відновитись та бути здоровим”. Якщо пацієнт налаштований на позитив – все в нього буде добре, якщо ні – результат навіть найякіснішого лікування може бути гіршим.
З РЕДАКЦІЙНОЇ ПОШТИ:
Хочу через вашу газету висловити вдячність травматологу Ахмеду Абдурахімовичу, який у лікарні обласного центру злічив мені колінний суглоб правої ноги. Я відчула відразу полегшення. Прагну обезболити суглоб лівої ноги, а в подальшому замінити його саме в операційній цього лікаря, адже про нього люди відзиваються, як про висококваліфікованого самовідданого спеціаліста, прекрасну особистість. Вірю, що він поверне мені можливість ходити.
Із вдячністю і побажаннями успіхів у праці – Суржко Галина Іванівна, смт. Єлизаветградка Олександрівського (нині Кропивнцького – ред.) району Кіровоградської області. Серпень 2024 року
– Парадоксальне запитання: що треба робити, аби до вас…не потрапити?
– Парадоксальна і відповідь: аби не міняти суглоби чи не оперувати хребет, треба раз на рік… показувати їх мені. А найголовніше – треба себе берегти. Бо ті, хто страждає на захворювання опорно-рухового апарату, завжди перевантажені – як фізично, так і ментально. Руйнують його і тютюн з алкоголем. Зрештою, наш організм – це як автівка: якщо вчасно проходити техогляд на СТО, то машина служитиме довго та без поломок.
Оксана ГУЦАЛЮК (РИБЧЕНКОВА)
