Цей неймовірно харизматичний життєлюб, переконаний оптиміст та невиправний жартівник грав – аж вісім років – у нашій «Зірці», а ще – у донецькому «Шахтарі», заробляв у Швеції та Китаї, спробував чимало занять – хоч стати краболовом, хоч адміністратором парку розваг. Нині 31-річний кропивничанин Святослав «Санто» Потьомкін захищає Батьківщину у складі 121-ї бригади ТРО. А після війни планує не просто залишитись у Кропивницькому, але й разом з однодумцями працювати на те, аби рідне місто, яке він зараз захищає від ворога, розвивалося, процвітало та ставало більш комфортним для життя.
– Святославе, чи була можливість не йти воювати, а залишитись у Європі? Чи це був свідомий вибір – стати на захист України?
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, я був у Європі та якраз планував поїхати працювати у Норвегію. Тоді мені запропонували непогану роботу на краболовному судні, з зарплатнею 10 тисяч євро на місяць. Я, звичайно, погодився і поїхав до України – робити морський паспорт. До ТЦК прийшов вже на четвертий день після початку великої війни, та мені сказали: мовляв, йди, хлопче, додому, в нас тут черга. Щоправда, уточнили, чи володію я стрілецькою зброєю, чи, може, на полювання ходив. Відповів, що ні, а через місяць прийшов знову. Цього разу повідомили, що беруть у резерв, і знову відправили додому. Планував піти втретє, а в цей час влаштувався на роботу – адміністратором у дендропарк, бо іншої не знайшов. Та якось зустрів знайомого, який вже був у 121-шій бригаді, у теробороні. Він запропонував мені йти до них, пообіцяв оформити відношення. Взагалі то, я хотів у 3-й полк, де вже служили чимало моїх знайомих по футболу, навіть документи подавав. Але вони без навичок навіть не розглядали. Так я опинився в теробороні на посаді стрільця, ми тоді на Херсонському напрямку були.
– Військова кар’єра пішла вгору?
– Майже півроку я прослужив солдатом. Але оскільки мав вищу освіту, мені запропонували стати командиром взводу, поїхати до Одеси, там в академії вивчитись на офіцера. Я спочатку вагався. А потім подумав: я ж досвід маю, брав учать у боях, та й статути знаю. А найголовніше – не боюся брати на себе відповідальність. Вважаю, що все вірно вирішив. Зараз я на двох посадах – командир взводу та офіцер служби РЕБ. Справляюся, командир задоволений.
– А от багато твоїх ровесників, друзів, знайомих прийняли для себе зовсім інше рішення. Яке ставлення до них? Чи спілкуєтесь?
– Життя в Європі навчило мене толерантності. Та й кожен випадок – окрема історія. До прикладу, мій друг – дитячий тренер з футболу, має більше сотні вихованців. Ну піде він на війну, а діти тоді залишаться без тренера… До речі, деякі навіть не розуміють, що насправді можуть воювати. Буває, що отой, спійманий на вулиці, стає цілком нормальним бійцем і «тушить» дрони не гірше від того, хто вже три роки воює. І взагалі, хто мав піти до війська, той вже там.
– А до тих, хто з дивану запитує у військових, «коли це все закінчиться», теж толерантне ставлення?
– Насправді так. Адже ми всі втомилися, війна вже набридла, та й без цього між нами, українцями, вистачає, вибачте, срачів. Тож дійсно хочеться, щоби бої якщо не закінчились, то аби хоч трохи припинився вогонь і почалися реальні перемовини. Так, я розумію, що з тими свинособаками ні про що не можна домовлятися. Але хоча би щоб «шахеди» мирні міста не тероризували.
– Але ж ті, хто чекає від військових перемоги над ворогом, розраховують, що вони переможуть і місцевих, скажімо так, нехороших діячів. Це саме те сакраментальне «Хлопці прийдуть – порядок наведуть». Тобто – і вдома треба буде воювати?
– В жодному разі, якщо маються на увазі якісь насильницькі методи чи силові сценарії. Проти своїх, які б вони не були, ніякої зброї чи будь-яких незаконних дій. Не вистачало нам після війни з кацапнею ще всередині країни громадянську війну влаштувати! Не кажучи вже про військовий заколот. Все має бути цивілізовано, законно, але, безумовно, справедливо.
– Чи хочеться при цьому втілити у нас побачене в Європі чи Китаї? Що саме?
– У Швеції є таке поняття, навіть більше – філософія, стиль життя: «лагом». Якщо коротко, то це «Не потрібно більше, ніж треба». Або «Не багато, не мало, а якраз стільки, скільки треба, помірно». А що у нас? Жага до грошей, заздрість, тотальна корупція… Щодо Китаю, то ми такі ж працьовиті та старанні, як і вони. Треба лише, щоби було справедливе оцінювання тієї праці, а не так, коли депутат чи чиновник отримує більше, ніж лікар чи вчитель.
– Здається, простіше буде виїхати після війни туди, аніж втілити ці порядки тут…
– Хтось, може, саме так і вважає, та не я. Бо хочеться досягти добробуту та працювати на розвиток саме своєї країни, свого краю. Адже саме за це ми зараз і воюємо, щоби потім разом будувати справедливе та комфортне життя. Я дуже люблю Кропивницький і хочу після війни залишитись саме тут.
– І, мабуть, не просто для того, аби насолоджуватись мирним життям…
– Так, звичайно. Адже треба покращувати та розбудовувати те, що захищали. І це стосується передусім не будинків чи вулиць, а порядку, законів, устрою життя. Влада має бути справедливою та прозорою, а мешканці – отримувати усі ті послуги чи винагороди, на які вони мають законне право. Для цього потрібно брати участь в управлінні, діяльності органів державної влади чи місцевого самоврядування. І обов’язково – контролювати усі процеси (політичні, економічні, соціальні), які відбуваються у громаді. І ми вже почали цей шлях – разом із однодумцями об’єднались у громадську організацію «Пліч-о-пліч», де є не лише військові, а й інші небайдужі до долі нашого міста люди. І коли ми дійсно збудуємо таку спільноту, у якій комфортно буде усім, тоді, я вважаю, це і буде справжньою Перемогою, яку ми зараз виборюємо зі зброєю. Адже якщо ми змогли захистити свій край, то навести у нашому спільному домі лад теж зможемо.
Спілкувалась Оксана ГУЦАЛЮК
