МАЙСТЕР ГОСТРОГО СЛОВА

Його мала батьківщина – село Вікнина. У XVIII – на початку ХХ століття воно було у складі Гайсинського повіту Подільської губернії. У 30-х роках минулого століття відійшло до Вінницької  області, а з 1965-го із зміною адміністративного поділу знаходиться  у Гайворонському районі.

Село лежить там, де сходяться межі трьох областей – Вінницької, Черкаської і Кіровоградської.

Жартома кажуть, що коли співають тут півні, то їх чують у трьох областях.

Саме у цьому селі у хаті під солом’яною стріхою наприкінці вересня 1893 року і з’явився на світ Божий хлопчик Микита. Дитя з розумними очима, він з притаманною йому кмітливістю і розважливістю виростав і пізнавав життя, бачив і аналізував відносини між людьми на великому зламі епох. По закінченні сільської церковнопарафіяльної школи, де показав відмінні знання, був рекомендований для навчання у Степашанській учительській школі. Саме там знайомиться із творами Т.Шевченка, байками Л.Глібова. Під враженнями від прочитаного пробує складати вірші.

Після здобуття фаху вчителює, служить в армії, переходить на журналістську роботу. Працює в редакціях газет і журналів Вінниці, Харкова, Києва. Не обминула його і кара сталінського тоталітарного режиму. У 1937 р. за безпідставними звинуваченнями був репресований і довгих для нього п’ять років провів на Колимі. У 1956-му був реабілітований і знову поринув у стихію творчості.

Помітним внеском у розвиток української байки стали його книжки «Незаможник»,  «Клим» (1927), «Байки» (1957), «Заяча математика» (1961), «Конвалія і лопухи» (1966), «Талановита Тріска» (1967). Письменник трудився над художнім освоєнням байки античних часів, епохи Відродження, творчої спадщини західноєвропейських майстрів цього жанру. Його праця увінчалась успіхом – виходом книга «Ріка мудрості. Байки за Езопом» (1964), «Веселий педант» (1965), «Байки зарубіжних байкарів у переспівах та перекладах Микити Годованця» (1973).

З-під пера талановитого майстра гострого слова вийшло понад тисячу творів, які вважаються справжнього рікою мудрості. У них велика людяність і глибока проникливість у внутрішній світ людини. Її витоки у фольклорі, казках, прислів’ях, у піснях і думках.

Микита Годованець не тільки плідно працював у свої творчі роки, але й уважно ставився до тих, хто робив перші кроки на поетичній ниві. Про це я дізнався із трьох листів, які байкар надіслав мені.

На початку сімдесятих років свою трудову діяльність я розпочав літературним працівником редакції гайсинської газети «Трибуна праці». Тоді Микита Павлович цікавився справами членів літературної студії при редакції, про них я йому й повідомляв.

«Рясні парости має ваша газета, – писав він. – Велике діло робите у справі виховання молодих літературних працівників. Тримайте з ними зв’язок найсердечніший. По собі знаю, як це корисно для тих, хто тягнеться в творчу лабораторію. Тепле слово, практична допомога – це велика сила».

Микита Павлович закликав ставитися до молодих паростів дуже ніжно. І уважно, бо важко взнати, що вийде з початкуючого автора. Письменник згадував, як він, будучи юним, писав спочатку лірику, до якої припліталася сатира. Байка прийшла потім, несподівано і на все життя. Вона стала його основним жанром.

Він любив прозу, а ще більше поезію – розумну, глибоку, велику. Байкар вважав, що головне в поезії – думка, забарвлена красивими, багатими словами рідної мови, закучерявлена народними різнобарвними образами, які допомагають впливати на читача, збуджують його розум і серце.

В листі, який я одержав узимку 1972 року на Далекому Сході, де проходив армійську службу, Микита Павлович скаржився на недуги, що літа і робота забирають сили, що «чогось і очі здають на старість, і хвороби гризуть  з усіх боків». Це був останній лист Микити Павловича. Його, як і два інших, я зберігаю в домашній бібліотеці, а також невелику збірочку байок «Конвалія і лопухи», яку автор надіслав мені з дарчим підписом.

Микита Годованець вважав, що для молоді головне – це добре вчитися і працювати з любов’ю. Тільки відродження нашої духовності  і невтомна праця можуть понести нас до кращих берегів життя. Що ж, правильно вважав письменник-байкар.

Заслуги байкаря визнані заснуванням літературної премії імені Микити Годованця. Його іменем названо Вікнинську загальноосвітню школу, відкрито музейні кімнати письменника у Кам’янці-Подільському і в селі, де народився.

Помер М.П.Годованець 27 серпня 1974 року. На пам’ятнику викарбувані написані ним слова із вірша.

Народу рідному – усе!

На жертовник святого діла

Нехай з нас кожен принесе

Вогонь душі і силу тіла!

Олексій ПАВЛИЧУК.

Фото М.Скорської, на знімку: М.П. Годованць, 1958 рік.

 

Напишіть відгук