«ВИ СВЯТИЙ? А ЧОМУ БЕЗ НІМБА?»

Кіровоградського журналіста, колишнього заступника головного редактора «Народного слова» Броніслава Куманського днями прийнято до Національної спілки письменників України. Вітаючи його з цією подією, пропонуємо читачам уривок з його повісті «Той і Отой», яка поки що існує лише у рукописному варіанті і чекає на свого видавця.

В ній розповідається, як новопредставлений чиновник на прізвисько Паламар разом із святим Петром мандрував Україною.

Апостол сидів у тіні  невеликої хмаринки, яка парасолькою захищала його від сонця. Святий читав Мільтона. Він любив класичну літературу, захопився нею, коли ще проповідував у Римі. Ці римляни, хоч і нехристи, але писати вміли і навчили інших, зокрема й цього англійця. За це апостол їх поважав, а самого Риму не любив. За що його любити? Що в ньому тебе розіп’яли, та ще й догори ногами? Там дійсно народилося Римське право, але ж і панувало жахливе беззаконня. Шанували Вергілія, однак відправили у вигнання Овідія. Римляни збудували Колізей, спорудили акведуки та, разом із тим,  прикрашали  оселі сороміцькими фресками та мозаїками. Вражали світ вишуканими афоризмами, водночас не соромлячись і таких, як Fortuna – non penis, in manus non recipe. А головне – молилися поганським богам і не визнавали Єдиного Бога. Коли б те залежало від апостола, він поставив би Святійший Престол не на Ватиканських пагорбах, а десь ближче до місць, які Христос сходив босими ногами. Але Йому видніше. Бо дійсно, «де була б ти сьогодні, Європа», коли б не об’єдналася навколо Христа? Правда, її не всі люблять. Однак слово «Європа» римується з п’ятою точкою лише в російській мові.

 «Втрачений рай» – улюблена книга святого.  Звичайно, ідеологічно не витримана, непослідовна, автор то засуджує головного героя, то викликає до нього симпатію. Але ж стиль! І потім – Біблія, звичайно, Книга книг, але у ній  усе так лаконічно, так  протокольно:  «Стало високим твоє серце через красу твою, ти занапастив свою мудрість через свою красу. Кинув Я тебе на землю, дав тебе перед царями, щоб дивились на тебе». І все. А хочеться чогось масштабнішого, з деталями і характерами, пристрастями і роздумами. Тим більше – така тема! Не сиділося отому на небі, гординя взяла гору, надумав із Ним зрівнятися. Пам’ятаючи заповідь «Не згадуй імені Господа твого даремно», святий, наскільки міг, уникав називати Його прямо, робив це рідко, натомість говорив «Він» або «Той», піднімаючи вказівного пальця догори. Диявола ж узагалі інакше не іменував,  як «отой», з  малої букви у думці, нехтуючи правилами граматики.

Читання перервала поява чергової душі.

– А, це ти, Паламар. Заходь.

Покійний розплющив очі, які зажмурив від яскравого світла, і побачив перед собою  чоловіка поважного віку, котрий йому когось нагадував, Устим Пилипович не міг пригадати, кого саме. Здогадався, що перед ним святий апостол Петро, непідкупний суддя душ людських по дорозі у вічність. Обличчя його прикрашала акуратна борідка, сиве волосся спадало на плечі, чорні, як тернини, очі дивились уважно і зацікавлено. Він зовсім не нагадував тих величних засмучених старців, яких зображували  Перуджино, Ель Греко. Караваджо, Рубенс, Леонардо, зрештою Мікельанжело, – їх він бачив в альбомах, котрих у нього було десятків зо два. Ні, не те. І німба немає.

– Е, чоловіче, то зайве, –  сказав апостол, прочитавши  думки покійного. – Німб – це так собі, форма, парадний  капелюх. А хто тепер носить капелюха? Цигани та ортодоксальні іудеї. Я, звичайно, традиції поважаю, в урочисті хвилини одягаю німб. А зазвичай це ні до чого. Носити потрібно те, що зручно. Ти ніколи не задумувався, навіщо Той придумав мозолі на ногах?

Він поглянув на ноги покійного, потім провадив далі:

– Щоб люди втямили те, що я тобі кажу зараз. Вони не розуміють, скільки живуть на світі, дуріють від одягу і взуття. Тратять шалені гроші, аби нажити мозолі й нарости, набряки, варикоз, целюліт і ще багато чого, про що й не здогадуються. Бо ж хочеться перед кимось похизуватися, серед когось виділитися. Кутюр’є, бренди, карати…  І все це для того, щоб показати Каті Осадчій туфлі зі страусової шкіри на кривих ногах чи ексклюзивне кольє на порожніх грудях. Сміх, та й годі. Найзручніший і найкращий одяг – народний.

 –  Рєпін говорив, що найкраще одягаються українки і француженки.

– Франція вже втратила своє. А от ви щось таки зберегли. Ваша вишиванка цілком вписується у сьогоднішній день. Бо це не просто оздоблення, орнамент…

Покійний над цим ніколи не задумувався. Сам вишиванки не мав, у ході вишиванок участі не брав, хоч вони його й не дратували як декого. Просто йому було байдуже. Пам’ятав, що колись у вишиванці ходив директор школи, в  якій навчався. Тоді чесучеві костюми і вишивані сорочки носило все містечкове начальство. Казали, що так одягається сам Микита Сергійович.

– Зняли Хрущова –  познімали вишиванки, –  впіймавши думку Устима, зауважив святий. –  Якби наступний генсек почав ходити в шортах, ви б і штани поскидали. Хоч ракові байдуже, в якому горщику його зварять, – від зміни форми штанів державний лад не міняється.

«До чого це він? – подумав Паламар і несподівано зауважив: – Та ж він гарно говорить українською!».

У відповідь почув:

– А як би я міг говорити з різними душами, знаючи лише іврит і латинь? До мене вони  злітаються з усього світу. Нам, апостолам, Він дарував знання усіх мов.  Я тобі більше скажу. Тоді нам було дано говорити не тільки мовами різних народів, а й на сленгах, які були, є і будуть. Тут перед тобою до мене прибився юнак. Захистив дівчину і отримав ножа в серце. Знайома історія. Запитує: «Як я прожив, отче?» – «Кльово, – відповідаю йому. – Весело і чесно. Гоцав, тусувався, не впадав у депресняк і зістрибнув як людина»  – «А ти просунутий, старина. Молоток!» – весело сказав хлопець і подався до раю.

– А мені куди?

– Тобі?

Святий глянув на терези, на яких зважуються праведні і грішні дії небіжчиків. Їхні шальки стояли на місці.

– Тобі… – вже не запитуючи, а роздумуючи мовив святий. – Слухай, рабе Божий. Ти ж з України?

– Еге.

– Це ж про вас кажуть, що Той дав вам найкращу землю та не найкращих сусідів? Знаєш чим ви, українці, мені подобаєтеся? Вашим ставленням до Сил небесних. Ви бачите їх не так, як ваші сусіди на сході і заході. Не боїтеся. Поважаєте, сприймаєте як батьків, слухаєтеся як діти, хоч і  не завжди, часом можете схитрувати, а то й пожартувати над ними. Та головне – вірите їм. Мабуть, це і є справжнє, живе, а не святенницьке  християнство. Ви ж – люди, і ніщо людське вам не чуже,  – підсумував апостол і несподівано запропонував:

– А що, як ми з тобою подамося на землю? На твою Україну. Знаю я, що у світі робиться, однак із чужих уст. А хочеться і самому щось побачити. Та й про тебе на землі більше дізнатися. Ти запитуєш, куди потрапиш? Не відаю. Шальки  терезів не ворушаться.  Щось тут є: або ж у тебе гріхів і добрих справ порівну, або ти взагалі нічого не робив на білому світі…

За якусь мить вони опинилися перед капличкою на цвинтарі, з якого Устим Бараболя на прізвисько Паламар відправився на небо.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ

Напишіть відгук