Нещодавно у Кропивницькому з творчою програмою «Зірки з вікна потяга» виступав киянин, учасник багатьох і лауреат кількох міжнародних фестивалів авторської пісні Олександр Ворох. Він показав себе не тільки гарним композитором і автором-виконавцем, але й цікавим співбесідником.
– Перепрошую, Олександре, якось важко визначити: ви приїхали до нас з Одеси, а вважаєте себе киянином…
– Я народився у Києві, прожив там 24 роки. Потім зустрів свою майбутню дружину, яка є солісткою Одеського оперного театру. Після того почав жити між Києвом і Одесою. Живу в основному у Південній Пальмірі, а по роботі та до батьків їжджу до Києва. Отже, більшу частину часу проводжу у потягах та інших транспортних засобах. Але все одно вважаю себе киянином і прописку свою не змінював.
– Як ви познайомилися з дружиною? Це було кохання з першого погляду?
– Я з тих, хто вважає, що думка матеріальна. Якщо ви ставите перед собою якусь мету, треба взяти аркуш паперу і написати про цю мету все. І, коли ще не був одружений, я написав про свою обраницю, що зріст у неї має бути метр шістдесят п’ять – метр сімдесят, що ми з нею познайомимося на фестивалі, що вона має гарно грати на фортепіано і співати та ще багато деяких речей. Так і сталося. Дружина має зріст метр шістдесят вісім, ми познайомилися на фестивалі авторської пісні «Київська Русь» у 2007 році, вона має дві вищі музичні освіти – по класу фортепіано та оперного співу.
– Яка освіта у вас?
– Вищу освіту я здобув у Київському політехнічному інституті за спеціальністю «Телекомунікаційні системи та мережі». Якщо говорити про музичну освіту, то я закінчив музичну школу по класу гітари, багато років займався вокалом. Першим моїм педагогом була Валентина Ковтуненко, якій я дуже вдячний. Потім протягом року займався з київським автором-виконавцем Володимиром Новіковим. А коли зустрів свою дружину, впевнився, що вона не лише гарна співачка, але й чудовий педагог з вокалу. Вона мені теж відкрила багато професійних таємниць. Далі я вийшов на такий режим, коли сам розумію, що мені треба.
– Які завдання ви перед собою ставите? Можливо, у вас є мета стати професійним оперним співаком?
– Ні, такої мети я собі не ставлю. Я не співаю оперні арії. Свої здібності намагаюся застосувати суто у тому творчому напрямку, який обрав. Це пісні під гітару, які я створюю. Це пісні інших авторів-виконавців.
– А з чого почалося ваше захоплення?
– Треба сказати, що мій батько добре грає на гітарі та співає. Свого часу ми з братом брали з нього приклад. У дитсадку на кожному святі мене ставили щось співати. А у шість років батько віддав до музичної школи у клас гітари. Через рік-два я почав писати пісні, виконував не лише програму музичної школи, а й створював власні твори – і пісенні, й інструментальні.
– То що вас більше приваблює – пісня чи інструменталістика?
– Просто грати на гітарі мені не цікаво, просто співати – теж. Мене приваблює співати під гітару. Ось таке органічне поєднання. Гітара – це опора для мене. І без неї я почувався б незручно.
– Чию поезію ви використовуєте? Чи переспівували наново раніше відомі пісні інших авторів?
– Спочатку я писав пісні лише на власні вірші. Вони були в такому естрадному дусі. Згодом після відвідування творчих майстерень і фестивалів мій поетичний рівень став трохи зростати. Творчий прорив був у 2005 році. Потім я став виконувати пісні інших авторів, класиків цього жанру – Юрія Візбора, Євгена Клячкіна, Олександра Дольського, сучасних українських авторів – Ігоря Жука, В’ячеслава Климовича, Володимира Завгороднього, Олександра Короля та інших. Я тяжію більше до ліричної та філософської поезії. Залишаючись у жанрі авторської пісні, я вже сформував свої потреби. Вважаю, що найкраще джерело для збагачення авторів це саме класична музика.
– Розкажіть, будь ласка, про якийсь надзвичайний чи кумедний випадок на тих фестивалях, де ви брали участь?
– Свого часу я був директором київського фестивалю авторської пісні та поезії «Острів» імені Довлета Кєлова. І приїхав до нас з Рівного Валерій Марченко, це дуже яскравий талановитий автор, рекомендую вам запросити його у Кропивницький. Так- от, усіх гостей, членів оргкомітету фестивалю, ми розмістили у двоповерховому будинку. А сталося таке: на ранок усі кудись поїхали і думали, що Валерій теж поїхав гуляти Києвом. Однак ніхто не помітив, що він залишився спати. А коли Валерій прокинувся, побачив, що нікого немає і будинок замкнений. Він не знав, що там є охоронна система, яка одразу спрацювала, як тільки він відчинив вікно. За п’ять хвилин приїхала бригада охоронців і вже хотіла його затримати. Щоб довести, що він «свій», йому довелося взяти гітару і дати з вікна невеличкий концерт. Інцидент було залагоджено.
– Ще раз повернемося до тієї атмосфери, в якій ви росли. Яким ви були у дитинстві?
– Жили ми на Березняках. У дитинстві ми дуже багато бігали, ходили то на Дніпро, то на озеро, билися на імпровізованих шаблях, грали у козаки-розбійники, стріляли з водяних пістолетів. Пам’ятаю, як каталися на санчатах, на лижах. Часто чули, як батько співав. У дитсадку… якщо діти граються у машинки, щось будують, то я стояв і довго так щось наспівував. Коли навчався у школі, був хлопчиком сором’язливим, трохи замкненим. Але мій авторитет завжди піднімала гітара. З іншого боку, я був майже зразковим учнем, відмінником, тому мав авторитет і серед вчителів. Коли ми їздили відпочивати у табори, наприклад, у Карпати, усі хлопці ховали свої петарди у мій рюкзак, тому що на мене ніхто не подумає. А ще наш класний керівник залучила нас до походів на байдарках. Після цього я навіть сам організовував і проводив такі походи для друзів по Ворсклі, Десні, Росі, Пселу. На Бескиді опанував також гірські лижі. Було страшнувато, але дуже цікаво. Кілька разів спускався з Драгобрата.
До речі, у 1999 році я почав моржувати.
– Ось про це можна детальніше.
– Моржувати я почав системно. З літа у будь-який день ходив пірнати, привчаючи себе спочатку до прохолодної, а потім і дуже холодної води. Це мені дуже допомагало. Навчання у фізико-математичному ліцеї було досить стресовим. Двічі я зустрічав новий рік в ополонці. Це було на Сонячному озері, тоді воно було ще чистим. Я розумію тих, хто занурюється на Водохреще, але вважаю, що моржувати треба системно, починаючи з теплої пори, поступово, а не влаштовувати стрес для організму раз на рік і не завдавати зайвої роботи лікарям.
– А чи вірите ви у те, що саме на Водохреще змінюється структура води і вона стає святою?
– Вірю. Та передусім важливе ось що. Коли ви заходите у воду по пояс, вам просто холодно. Коли заходите по груди, тобто серце ваше під водою, ви відчуваєте певний шок. В хорошому сенсі. Це шок першого рівня. Коли занурюєтесь у воду з головою, ви виринаєте зовсім іншою людиною. Тобто світ змінюється повністю. І тут, можливо, варто говорите не про структуру води, а про вплив саме холодної води на організм. Скажу більше: у момент занурення з головою ви знаходитесь на грані втрати свідомості. А цей стан – за власним досвідом знаю – може бути приємний.
– Можливо, у цей момент ваш організм себе «переосмислює», переформатовує?
– Так, це допомагає справлятися з великою кількістю проблем, стресів. Єдине, чого б я не радив, – купатися взимку щодня. Я раджу моржам купатися двічі-тричі на тиждень. Чому? Тому що моржування залучає певні енергетичні ресурси. Отже, одна справа, коли вам немає куди подіти свою енергію і ви ідете і занурюєтесь. Інша, якщо ви завантажені, ведете активний спосіб життя, а до того ще й моржуєте. Кілька років це проходить нормально, а потім настає момент, коли вам цього вже не хочеться. Тому що ви використали свій ресурс. І я раджу робити це з перервами.
– «Ніч в Італії», що це? Мрія про нездійснене?
– Коли зустрів свою дружину, я занурився у світ класичної оперної музики. Похід до оперного театру чи до філармонії став нормою. Ця музика змінила мою філософію в жанрі авторської пісні. Вважаю, що у пісні мають бути і гарні вірші, і гарна музика. Між ними має бути гармонія, така, аби вірші не губилися в музиці і навпаки. Плюс виконавська майстерність, душа і щирість.
Щодо «Ночі в Італії», то постійний контакт з оркестровою класичною музикою не міг на мене не вплинути і я почав писати твори для симфонічного оркестру. Першим був концерт для фортепіано з оркестром «Україна», де я висловив у музиці своє ставлення до подій, що відбувалися у 2013-14 роках. Остаточно я довів його до ладу у 2015 році й відправив на міжнародний конкурс композиторів імені Моріса Равеля, що проходив в Італії. Він потрапив до півфіналу. Потім сталося ось таке. Одного разу перед черговою поїздкою з Києва до Одеси я написав у Фейсбуці: «За два дні створю струнний квартет не менш ніж на дві хвилини, запишу і вам продемонструю». І ось їду улюбленим 148-м потягом до Одеси і під час поїздки ловлю за хвіст мелодію. Звичайно, одразу зрозумів, що це буде не струнний квартет, а симфонічний твір. І не за два дні – за чотири місяці написав «Зірки з вікна потяга, або Ніч в Італії». Те, що я написав, у мене асоціювалося з Італією. Я ніколи не бував у цій країні, але дружина буде виступати там найближчим часом. Цей твір також пролунав в Італії, на тому ж конкурсі. І перший, і другий твір грали там живим симфонічним оркестром.
– Нині ви вже виступаєте в ролі організатора і члена журі кількох фестивалів авторської пісні. Яку мету, які критерії ви ставите перед учасниками?
– Мета в жанрі авторської пісні – наближення її за музичними параметрами до класичної музики при збереженні високих поетичних традицій, які були давно закладені. Коли я проводив фестиваль, то у репертуарі кожного автора находив пісні, які відповідають цим вимогам високої поезії, високої музики, гарного виконання. І уявіть собі концерт, що складається лише з таких пісень. Там немає місця трьом акордам. Там є місце багатій мелодії і художнім образам. Там усі дуже гарно співають.
– У вас є власний проект «Тут і зараз», який ви реалізовуєте у Києві. Розкажіть про це, будь ласка.
– В його рамках я періодично влаштовую концерти різних авторів-виконавців. В них виступали Володимир Завгородній, Ігор Жук, Володимир Каденко, Анна Киящук, театр поетичної пісні «Ля шансон», Руслана Туріянська, Олександр Бальменко та Сергій Грязнов, багато-багато цікавих авторів. Деякі з них, наприклад, Наталка Щерба і Олександра Джафарі, вперше свої сольні концерти співали саме у нас. Отже, хотілося б, щоб талановиті люди, які, можливо, ще сидять на кухні, виходили на світло. Мені дуже хочеться, щоб у цьому жанрі був помітний рух і розвиток, щоб автори-виконавці мали постійний контакт із слухачами. Гадаю, що кожен з нас має працювати не тільки на себе, а ще й інших надихати.
– Певен, усі вони вдячні вам за такий проект. Ці автори несуть світло гарної поезії, майстерного виконання і водночас формують саме такий клас пісень.
Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ
Фото Ігоря Демчука
