«ЖІНОЧИЙ ДЕНЬ»: ДОЛАЄМО СТЕРЕОТИПИ

0
664
views

Україна відходить від викривленого розуміння 8 березня як «свята весни і краси». І хоч у цьому плані в Україні є чимало зрушень, але про досягнення рівних прав та можливостей чоловіків і жінок в соціумі говорити зарано: ще є певні проблеми в правозахисному полі, шкідливі стереотипи. Народословці опитали представників і представниць різних професій з різних міст України, щоб скомпонувати уявлення про сучасне суспільство та права жінок в ньому. Тож думки про роль жінок в сучасному українському суспільстві, про гендерні стереотипи та про те, як правильно відзначати 8 березня – в ексклюзиві «Народного слова».

Вікторія Талашкевич, координаторка «Прес-клубу реформ» (м. Кропивницький):

– Роль жінки у сучасному суспільстві – така ж сама, як і роль чоловіка: розвивати себе і покращувати світ навколо, дбати про рідних і підтримувати близьких, думати про майбутнє для рідного міста та країни і брати на себе відповідальність у досягненні цього майбутнього. Натомість ми всі з вами щодня стикаємося із середньовічними стереотипами на кшталт «ти ж чоловік, а чоловік має заробляти більше, аніж жінка», або «краща професія для жінки – це берегиня домашнього вогнища». Боротися з цим варто повсякденним власним прикладом і виправленням тих стереотипів, які чуєш від друзів та знайомих. Ще один спосіб – підвищення самооцінки у хлопчиків і дівчаток, щоб вони росли не слухняними, а самодостатніми особистостями. Чудова нагода це продемонструвати – взяти участь у заходах з нагоди Міжнародного дня боротьби за права жінок і міжнародний мир восьмого березня».

 Валентин Тарасов, телережисер, письменник, драматург, актор (м. Київ):

– Роль жінки взагалі в Україні була великою мірою визначальною. Недарма про голову і шию є народна мудрість. І про те, що жінка робить успіх чоловіка. І певною мірою лише в бажанні самих жінок розширити сфери своєї діяльності. Суспільство, мені здається, сприйме це нормально.

Якось сфера моєї діяльності не ставила перепон у діяльності жінок. А щодо стереотипів… Були певні обмеження пов’язані з певними професіями, та їх зняли вже. То я вважаю, якщо людина хоче чимось займатися, якоюсь сферою, то тут не повинно бути перепон.

Свята, хто хоче, хай святкує. На державному рівні, якщо суспільство буде готове відмовитися – тоді відміняти, або внести інший зміст, це мудріше буде. Поки, на мою думку, люди в більшості хочуть все ж це якось святкувати.

Ольга Мігель, письменниця (м. Кропивницький):

– Враження двоякі. З одного боку ми йдемо вперед: взяти той же нещодавній закон про кримінальну відповідальність за секс без обопільної згоди, який захищає в першу чергу саме жінок, що значно частіше за чоловіків стають жертвами сексуального насилля. А от з іншого – на жаль, пісня гурту «Казка» про фіалку, як показала її всенародна популярність, є актуальною для значної кількості жіночого населення України. Більшість жінок чомусь вважають, що це нормально – «плакати на кухні» через те, що перебуваєш в стосунках зі зразком типової токсичної маскулінності, з усіма наслідками. Нещодавно я, йдучи вулицею, чула як жінка по телефону абсолютно буденним тоном розказувала подружці, як чоловік за нею ганявся та бив, а вона від нього у ванній ховалася. І в такі моменти в мене лише одне питання: якого біса? Чому жінки терплять таке ставлення до себе? Чому розпочинають стосунки з чоловіками, яких треба ізолювати від суспільства, а потім терплять ставлення до себе як до речі? Натомість, зверніть увагу, безпечного для жінки чоловіка прийнято називати «підкаблучником», тим самим формуючи негативне ставлення про неагресивного чоловіка, який поважає свою жінку та прислухається до її думки. От це і є проблемою.

Гадаю, важко знайти в нашому суспільстві жінку, яка б не стикалася з гендерними стереотипами.  Адже гендерні стереотипи з самого дитинства диктують їм, як треба виглядати, поводитись, думати. Чого в житті прагнути. А найбільше дратує ця уявна необхідність проявляти так звану «жіночу мудрість», під якою фактично мається на увазі прикусити язика та вдавати дурненьку, щоб не зачіпати чоловіче его. Бо ж раптом чоловік, не витримавши вільної конкуренції, демотивується, «і ти, погана, будеш в цьому винна». Хоча особисто я не бачу причини, з якої нормальному чоловікові потрібні були б «поблажки для його статі». Розум, амбіції, моральні якості – все це не залежить від того, чоловік ти чи жінка.

Але чомусь в уяві суспільства жінка всім щось винна. Поступатися думкою, манекенно посміхатися, виступати в ролі емоційної обслуги для чоловіків, не ображатись, коли її думку знецінюють заявами на кшталт: «у тебе що, ПМС/менструація?». А головне – бути «хранителькою домашнього вогнища», що фактично означає – прибиральницею, куховаркою, нянькою та мамою якнайбільшої кількості дітей, а решта їй «не потрібно».

Один з найпопулярніших стереотипів – це ставлення до жінки виключно як до «репродуктивного центру». Особисто я першу дитину народила у 29, це було наше з чоловіком усвідомлене рішення, яке стосувалось лише нашої родини. Проте чогось дуже багато людей щиро вважають, що мають право вказувати іншим, коли їм дитину заводити! Навіть мовчу про 100500 родичів, які роками не давали спокою абсолютно безтактним запитанням: «Ну а коли ж діточки-то?». Бо найсильніше враження «якого біса?» в мене виникло, коли мене в першому триместрі послали на консультацію до кардіолога і він, розглядаючи мою абсолютно нормальну кардіограму, несподівано почав бурчати на тему: а чого ж це я лише у 29 вперше вагітна? Як так? Як посміла? Треба ж було ще багато років тому почати!

І от звідки це настирливе «небайдуже ставлення» до розмноження інших людей? Чому суспільство буквально примушує жінку «народжувати з 18-19 і по дитинці кожен рік-два»? Суспільство просто не дає жінці «пожити для себе», нормально здобути освіту, зрозуміти, чого вона в цьому житті хоче, досягти тих чи інших цілей і т.д. Бо ж дитина – це не іграшка, а велика відповідальність. І коли тобі вже більше 25, коли ти трохи розібралась зі своїм життям, то можеш брати на себе цю відповідальність, водночас вплітаючи її у свій «план» на те, чого хочеш досягти. Натомість у нас буквально вбивають в голови, що ніяких цілей, крім «народити дитинку та все життя обслуговувати чоловіка», в жінки бути не повинно.

Восьме березня – це день боротьби жінок за права та емансипацію. Що в нашому суспільстві є дуже актуальним. Однак формат цього свята і совкові «традиції» однозначно треба міняти! Люди повинні розуміти, що це – не день, коли жінкам дарують «конхвети, духи, тюльпанчік та гель для душу», випускають на 24 години з кухні, везуть на шашлик і «в чєсть празніка» по морді не дають. А щойно настане 9 березня – то знову «на кухню плакати, щоб фіалка розцвіла».

Тож я виступаю за свого роду «реформування» цього свята, як було з Днем Перемоги. Як-то кажуть, «не даруйте мені квіти, подаруйте мені рівні права». Цього дня треба нагадувати про проблеми токсичної маскулінності, домашнього насилля, «скляні стелі» для жінок у кар’єрі, стереотипізацію жінок або як «красивого аксесуару», або як «безкоштовної обслуги», проблеми фізичної безпеки жінки тощо.

Наталія Соловйова, архітекторка, художниця (Кропивницький-Київ):

– На мою думку, в Україні, як і у всьому цивілізованому світі, зараз відбувається черговий етап гендерної трансформації суспільства. Традиційний образ жінки-берегині, домогосподарки, яка сидить вдома з дітьми і надихає свого чоловіка на звершення – не відповідає викликам 21 сторіччя. Сучасна українка прагне бути гармонійною особистістю, чекає на рівноправне партнерство, шукає шляхи для самореалізації.

 Особисто я стикалася з гендерними стереотипами багато разів. Наприклад, досі пам’ятаю, як коли ще навчалася в університеті, викладач філософії неохоче читав лекції: група складалася переважно з дівчат, тому «все одно заміж повиходите, дітей народите, нащо вам ці складні матерії»(с) Також через мою професію (архітектор-проектувальник): на будівництві працюють переважно чоловіки, а жінок сприймають з недовірою, особливо в технічних питаннях. Тому новий проект починається з того, що я маю швидко довести свою професійність.

Дехто вважає, що 8 березня – це радянське свято і його треба заборонити. Але що натомість? Моя думка: треба сіяти добро та думати про людей, для яких цей день завжди був святковим. Спочатку запровадити нові традиції, щоб вони вкоренилися, а вже потім забороняти все старе. Наразі вважаю, що вже зараз 8 березня, як і багато інших свят, можна святкувати скромніше, а проявляти увагу до оточуючих (і не тільки жінок) можна весь рік, а не лише один день.

Ярослава Литвин, письменниця (м. Біла Церква):

– Саме поняття «ролі жінки» вважаю несправедливим, воно обмежує не тільки в рухах, але і думках. Сучасна жінка, на щастя, може обирати собі як професію, так і партнера по життю. Але разом з тим вона має багато обов’язків – і новочасних, і традиційних. І це все накладає безліч обмежень. Ми часто чуємо про те, якою має бути жінка – ніжною та сильною, перспективною та уважною, хазяйновитою та сексуальною. Цей список можна продовжувати і продовжувати. Відповідати всім цим стандартам нереально. Це перегони зі світом, в яких ти ніколи не переможеш. Я мрію про той день, коли жінка не буде чути про свої ролі в сім’ї та суспільстві. Їй ніхто не казатиме, як робити кар’єру, в якій сфері розвиватися, як виховувати дітей, виглядати та почуватися. Єдине, що вона почує на свою адресу – це порада бути собою і любити себе.

З гендерними стереотипами мала справу, зокрема як письменниця. Скажімо, чула таку думку, що жінка-письменниця може бути або талановитою, або вродливою. Або – або! Поєднати ці якості ніби то неможливо. Але це ж смішно! Стереотипи для того й існують, аби їх долати, правда ж? 🙂

Я до свят взагалі ставлюся нейтрально. Вважаю, що кожна людина має право на дні, які дають можливість випірнути з буденності, з проблем, озирнутися, зустрітися з близькими, сміятися та обійматися. Якщо когось робить щасливою 8 березня, то чому ні?

Микола Ябченко, фемініст, менеджер комунікацій Українського жіночого фонду (м. Київ):

– Жінки це 50% не лише населення України, а й потенціалу країни. Жінки успішно працюють в усіх сферах і на всіх рівнях – успішно проводять реформи, воюють зі зброєю в руках, творять витвори мистецтва чи виховують дітей. Всі ці справи жінкам підвладні, в цьому сенсі чоловіки трохи не встигають за жінками, хоча узагальнювати не можна – є чоловіки, які не лише біологічно тати, а й свідомо.

З яким гендерним стереотипом ви стикалися особисто та як з ним боролися? Який гендерний стереотип щодо жінок ви вважає в нашому суспільстві треба долати в першу чергу і як?

Особисто я стикався зі стереотипом, що тато з маленькою дитиною на руках неспроможний. Коли я був на вулиці з маленьким сином і син починав плакати, я помічав несхвальні погляди і чув коментарі, що, мовляв, ви мабуть гадки не маєте, чого дитина плаче і що з цим потрібно робити. Доводилось ввічливо пояснювати, що я в курсі справ і займаюсь вирішенням проблеми, яка нервує дитину.

Одним з найшкідливіших стереотипів щодо жінки я вважаю те, що жінку навіть не питаючи, оточують увагою і турботою і не відправляють на відповідальні посади, де можна було би найкраще себе проявити і отримати гідне визнання у вигляді підвищення, а примушують скніти в паперовій роботі в очікуванні вагітності. Таке ставлення до жінки – виключно як до репродуктивної машини – дуже образливе. Тим більше, що жінки цілком вдало поєднують професійний розвиток з сімейними планами – встигають і народити, і кандидатську захистити, і нові філії у компаніях відкривати.

Для того, щоб таке подолати, жінок потрібно 1) не обмежувати, 2) заохочувати. Всім нам буває складно прийняти рішення, але чоловіків заохочують до нових професійних висот, а жінок патерналістські утримують – «оберігають», роблячи тим самим ведмежу послугу.

Це день, коли у школах потрібно не вірші про «свято весни і краси» читати, а пояснювати, що відносно недавно жінки не мали всієї повноти прав – наприклад, українки отримали можливість голосувати у 1919 році. До речі, в цьому році виповнюється 100 років – ювілей. Це не свято, а тематична дата спеціально введена для того, щоб була нагода нагадати про важливе. І тепер, коли з правами жінок в Україні більш-менш, час зайнятися забезпеченням можливостей, щоб кожна жінка мала таку можливість свої права реалізувати. А з цим у нас поки що не дуже добре.

Ірен Роздобудько, письменниця (м. Київ):

– Мені подобається, коли жінки займають активну позицію у всіх галузях нашого життя і було б добре аби їх було більше. І бажано – розумних.  У нас такі жінки є.

Мені здається, що якраз жінок-політологів, науковців, суспільних діячок менше запрошують на якісь публічні виступи, ніж чоловіків.  І цю ситуація варто змінити.

8 березня – не найгірший привід для чоловіків, котрі зберігають традицію, подарувати жінкам і цей день квіти і добрі слова. У нас в родині такої традиції немає – є інші, не гірші. Головне – не пересваритися ще й через це. В країні і без цього багато інших проблем.

Мирослава Сидор, актриса (м. Львів):

– Роль жінки у суспільстві – незмінна у первинному значенні: дружина, мати. Якщо з усім цим справляється бездоганно – може і кар’єру будувати. Або – будує кар’єру без створення сім’ї. Має право вибору.

З гендерними стереотипами стикалася. Долала добросовісною працею. Чесно скажу – не переймалася.

Гадаю, що 8 березня це не є свято державного рівня, а швидше – приватного. Хто хоче – хай святкує… Але день має бути робочим.  А люблячий чоловік може подарувати жінці квіти і без спеціальної причини.

Наталія Шевчук, кінопродюсерка (м. Київ):

– Роль жінки –  гармонізація. Гармонізація відносин у родині чи робочому колективі, гармонізація навколишнього простору і оточення. Іншими словами, налаштування на позитивні зміни. Жінка гармонізує, надихає, вказує напрямок руху до щасливого буття.

Подолати гендерні стереотипи можливо лише одним способом. Не боротися із ними, а спокійно робити те, у що віриш і що любиш. Справи скажуть самі за себе і подолають упереджене ставлення до жінок.

8 березня має бути робочим днем (щоб чоловіки мали змогу вшанувати своїх жінок-колег), але скороченим за робочим часом (щоб чоловіки могли приділити увагу своїм жінкам, дружинам, матерям). В цілому, мабуть десь так і відбувається в нашому суспільстві

Наталія Половинка, актриса, співачка, педагогиня, лауреатка Національної премії ім. Т. Шевченка (м. Львів):

– Чоловік в Україні все йшов на війну, боронити Дух (Волю), а жінка завжди тримала землю – дім, дітей, поле. У всіх піснях живе цей український міф. Так і нині.

Зіткнулася в своєму власному житті з тим, що мені, як і кожній жінці в сучасному світі, треба заново вчитися «жіночому смиренню», як не популярно це не звучить. Життя перевернуло відкриття, що щастя жінки не в тому, який чоловік поруч, а в тому, що ти НЕ МОЖЕШ не любити. Знімаєш всі вимоги, просто любиш – і щаслива.

Щодо 8 березня – не знаю, штучне якесь свято.

Олексій Хмара, консультант з ефективності (м. Кропивницький):

– Ще років із двадцять тому експерти ООН домовились, що світ не можна оцінювати за одними універсальними мірками. Бо різні суспільства на планеті Земля в один і той самий момент живуть на різних швидкостях розвитку. І тому те, що вважається диким, скажімо, в Північній Америці, є нормою, або й навіть ознакою прогресу десь у Південному Судані. Аналогічно і з сучасним українським суспільством. Воно дуже і дуже строкате. В межах одної країни різні соціальні групи живуть дуже по різному, часто зовсім не перетинаючись одна з одною. Скажімо, хтось не вилазить з окопів, а хтось – із нічних клубів. Когось тішить новий айфон, а когось – нова книга улюбленого письменника. Для когось, жінка – це домогосподарка навколо трьох К, а для когось – порадниця та колега у найскладніших життєвих питаннях. Тому особисто я не можу сказати, яким воно є сучасне українське суспільство. Проте точно можу сказати, що якщо жінка хоче бути успішною в Україні, вона має бути різною. Тобто вміти виконувати різні ролі. Навіть ті, що традиційно належать, скажімо, чоловікам.

Стереотипів було і є купа. Спробуй-но заплакати на перегляді фільму у кінозалі. Як мінімум скажуть, що ти не мужик. Спробуй сказати десь на роботі, що завтра не прийдеш, бо маєш посидіти вдома з дитиною. Тут же заробиш в’їдливий коментар, а нащо ж тобі дружина. Більшість стереотипів навколо нас існують лише через те, що люди аж надто переймаються думкою оточуючих про себе. А ще тим, як виглядатимуть в очах цих самих оточуючих. І тільки якщо внутрішнього змісту достатньо аби рівно сприймати посмішки, шпильки та в’їдливі коментарі інших, швидко так розумієш, що насправді усім байдуже. І саме тоді починаєш робити так, як ти хочеш, а не так, як заведено було ще бог зна ким та коли. Власне, я не борюся із стереотипами, а скоріше, створюю власні моделі поведінки. Якими керуюся сам та які передаю власним дітям. З часом ці моделі стають рольовими у середовищах, де я обертаюсь.

Про гендерні стереотипи щодо жінок. Існує стереотип, що жінка завжди готова: нагодувати, втішити, допомогти, задовольнити, а потім прибрати, наготувати і задовольнити знов. Через цей стереотип жінка завжди має демонструвати якусь планку, у якій постійно стоїть та до якої ж і тягнеться. Думаю, це дуже втомлює. І от коли жінка не може (а не можемо ми усі) відповідати чиїмось очікуванням, вона починає маніпулювати поняттям слабкої статі. Як результат, уся комунікація перетворюється на суцільну маніпуляцію. У випадку, якщо ми маємо відповідати (російською – «соответствовать»), ми поступово перестаємо бути собою і все частіше вживаємося у якусь, часто безглузду, роль. Тож я за те, аби жінці перестати боятися не відповідати. А як це зробити? Просто показувати, що світ різний. І що все не крутиться лише навколо пілону.

В Україні гарненько так вклався стереотип про жінку-весну, якій природа та соціум подарували незабутньо яскравий день – 8 березня. Я не вважаю, що ми маємо влаштовувати феміністичні акції в день захисту права жінки бути людиною. Та так само і не вважаю, що маємо перетворювати цей день на свято еротизму й потягу до життя та розмноження. Не тому, що не потребуємо маршів чи еротизму. А тому, що ми забуваємо про суть події, започаткованої ще 110 років тому. На жаль з того часу жінка так і не стала рівною у праві на гідну оплату праці, на вираження себе в соціумі як вільна та рівноправна людина, на право бути такою, як вона хоче, а не як це нав’язує глянець чи телевізор. І тому я би волів, аби в цей як і в інші дні року ми чесно говорили про всі ці моменти в житті жінки, допомагали їй усвідомлювати себе та свою силу, а також підтримували жінок у тому, що робить їх щасливими та цікавими самим собі.

Я на 8 березня влаштовую з усіма своїми дівчатами сімейну пригоду. Будемо трохи гуляти, багато сміятись, напружувати тіло та розум. Одним словом, відзначати День Вільних Духом Жінок.

Надія Частакова, письменниця, педагогиня (м. Кропивницький):

– Роль жінки в сучасній Україні, на мій погляд, передусім, у тому, щоб у гонитві за гендерною рівністю не втратити себе саме як жінку. Це непросто. Проте, лише усвідомивши, якою мірою важливо це, можна стати успішною в усіх галузях життя. Сьогодні є чимало крутих бізнес-вумен,чимало неймовірно мудрих і яскравих представниць прекрасної статі в політиці… Але насправді жінка може значно більше. Від природи їй дано собою надихнути, сповнити силою, снагою, впевненістю, рішучістю чоловіка, який поруч. Навіщо? Тому що лише така жінка може пробудити в чоловікові чоловіка – не інфантильного й інертного, а впевненого й мужнього. Тоді такий чоловік гори зверне. Як на мене, в сучасній Україні якраз дуже серйозна проблема із чоловіками… Мало лицарів, бо немає тих, заради котрих тягне на подвиги. Нормальних чоловіків не вистачає в політиці, в бізнесі, в родинах… Тому роль жінки сьогодні надзвичайно виняткова й складна: лишитися передусім жінкою і надихнути чоловіка стати чоловіком у повному сенсі слова.

Я феміністка. Але я підтримую гендерну рівність в межах розумного. Вважаю, що треба боротись не за рівність прав, а за те, щоб люди відкидали стереотипи і мислили вільно. Коли я тільки планувала вступати до аспірантури, один викладач відверто сказав, що це не жіноча справа, бо жінки виходять заміж, народжують дітей і не дописують дисертації… Було неприємно. Нині стикаюсь із гендерними стереотипами здебільшого на рівні побуту. Оскільки я є мамою двох маленьких дітей, то чимало знайомих не зовсім однозначно сприймають мою громадську активність, а також те, що я наважуюсь позиціонувати себе як поетеса, як критик, як викладачка. На думку більшості своїх сусідів, родичів, колег, я маю сидіти вдома, прати пелюшки і варити борщі. Точніше вони вважають, що така моя активність заважає робити ці речі достатньо добре. До речі, коли ці ж люди бачать, як мій чоловік у вільний від роботи час замість того, щоб піти до спортзали чи з друзями на рибалку, гуляє з нашими дітьми, веде їх до парку, до лікаря, в театр, – то вони також співчутливо хитають головами. Якщо чесно, це все не засмучує, а дає привід для усмішки. У більш розвинених країнах нормою вважається перебування чоловіка у декретній відпустці. Більше того, є період, який чоловік обов’язково має провести саме в декретній відпустці. Наприклад, як розповідав наш родич, що проживає у Словаччині, у них такий мінімальний термін становить 3 місяці. Люди до цього ставляться нормально. Більше того, трохи зневажливо дивляться на тих, хто неохоче йде у тримісячну відпустку.

Нашому суспільству ще треба йти до думки, що немає жіночої або чоловічої роботи. Будь-яку роботу повинен виконувати той, у кого виходить краще на цей час. В усьому.

Як відзначати 8 Березня? Мабуть, здивую або ж обурю своєю відповіддю. Я вважаю, що жінка повинна відчувати себе жінкою не раз на рік, а постійно. Тому акцент на тому, що 8 березня – це жіночий день, для мене образливо. Це примітивно, коли тобі дарують квіти раз на рік, вихідний роблять на роботі, бо ти ж жінка. Та жінку як берегиню, як весну, що в усій своїй красі сповнює весь світ енергією, потрібно шанувати завжди. Так само як і чоловіків, які є чоловіками завжди, а не ситуативно. Ще гірше від того, що наступного дня Україна має відзначати день народження Тараса Шевченка. І якщо 8-го Березня завжди був вихідний день, то от чомусь про Шевченкове свято, свято свідомої національної інтелігенції, тривалий час навіть ніхто не говорив як про державне свято. Мені це завжди було прикро. Моя позиція не звучить так, що не потрібно вітати представниць прекрасної статі з весною. Треба. І робити це варто завжди.

Марина Павленко, письменниця (м. Умань):

– Скажу елементарну річ, хоч для багатьох у нашому суспільстві це ще й сьогодні може видатись чимось несусвітнім. Роль жінки – та, яку вона вибирає собі сама. Хоче тільки вийти заміж і дбати про сім’ю – на здоров’я. Має тягу до науки чи бізнесу – ніхто не повинен вказувати їй «місце на кухні» або на «минущість її дітородного віку».

Гендерні стереотипи оточують нас повсюди. Причому, дискримінуються як жінки, так і чоловіки. Наприклад, жінка в нас часто сприймаються як обслуга, чоловік — як тяглова сила. Жінки стереотипно звуться «прекрасною половиною» (в той час як вродливих чоловіків кругом нас ніяк не менше, більше того: чоловіча краса натуральніша, бо не ховається за декором). Чоловіки – «сильною статтю»: а хто сказав, що жінка не може бути сильною? Чоловік теж може втомитися на роботі, але чомусь усе одно повинен звільнити жінці місце в транспорті. Ніби він винен, що вона взула десятисантиметрові «шпильки», в яких важко не те що стояти, а й лежати.

Неодружена жінка сприймається як неповноцінна (ой, а розлучена, та ще й з дітьми – то взагалі дно!). Але хіба ми не принижуємо чоловіка, якщо раптом той сам виховує дитину, словами: «Бідненький, як він справиться?!»

Хіба не принижує чоловік сам себе, коли безпомічно чекає дружину, аби нарізала йому хліба й зігріла обід чи знайшла його загублену шкарпетку? Навіть у найневиннішій фразі на зразок «я не можу перебивати жінку» криється підступ: а що, чоловіка перебивати можна?

«Добрі наміри» взагалі часто «мостять шлях до пекла». Чого варті бодай «компліменти» на кшталт: «Навіщо жінці бути ще й розумною: їй достатньо просто прикрашати цей світ!», «Вона така гарненька – навіщо їй ще й щось писати, аби стати письменницею?»

Як це долати? Складне питання! На підколку «доброзичливців»: «Коли ж тебе вже хтось нарешті візьме заміж?», – бодай можна відповісти чимось в’їдливим типу: «Тоді, коли ти повставляєш собі зуби». А от як відповідати на такі «компліменти»?.. Не знаю.

Цікаво, що стереотипи проти жінок часто найміцніше підтримуються самими жінками.

Звичайно, все не так просто, і грань дуже тонка. Тому нам усім ще треба тільки вчитись «балансувати» й знаходити «золоту середину», аби з одних крайнощів не вдатися в інші. Але на те ми люди і на це відбувається в світі еволюція: щоб думати, розвиватись, шукати найоптимальніші рішення…

Особисто я не є палким апологетом цього свята, надто ж, коли воно зводиться до того, що жінок вітають просто з тим, що вони жінки. Але й істерія проти нього мені аж ніяк не здається притомною. Цей день 1977 року рішенням ООН став (увага!) Міжнародним днем боротьби за права жінок і міжнародний мир. Чи є це так погано? Серед країн, які офіційно відзначають цей день, Польща, Фінляндія, Туреччина, Аргентина, Індія – і це лиш ті, про які знаю достеменно.

8 Березня також стало символом фемінізму й антисексизму. І тут зразу мушу внести ясність: фемінізм і сексизм – це не матюки, а також не мають нічого спільного з активістками «фемен». Фемінізм – це просто про самодостатню жінку (а не проти чоловіків). А сексизм – це дискримінація за статтю, і приклади дискримінації я описала вище.

І, судячи з печерного мислення більшості нашого населення, це свято ще довго буде актуальним, бо в Україні ще є за що і проти чого боротись у цій сфері.

Коментарі збирали Ірина ТРЕБУНСЬКИХ, Роман ЛЮБАРСЬКИЙ, Вікторія ШКАБОЙ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here