Як ми вже повідомляли, нещодавно в ОУНБ ім. Чижевського відомий літературознавець і письменник Володимир Панченко презентував нову книгу «Літературний ландшафт України. ХХ століття». Сьогодні подаємо окремі нотатки з його виступу про змістове наповнення і характер цієї книги.
– Дизайнерка думала над обкладинкою. Я запропонував їй фотографію. Оскільки тут
йдеться про ландшафт, у мене під руками була відносно свіжа фотографія – це жовтень 2018 року, коли я знайшов таку можливість для того щоб податися у чергові мандри: це Полтавщина, Хорольський район, село Трубайці, околиця села. Таким чином ця фотографія потрапила на обкладинку. Я час від часу на неї дивлюся і переконуюся, що я знаю цю людину. Вона змінюється, звичайно. І досить стрімко. Але ж я все одно з нею знайомий. А для читачів буде можливість побачити головного винуватця появи цієї книжки.
Тут є, як бачите, свій ракурс. ХХ століття – це вже рамка, але є ще одна рамка. У підзаголовку я назвав її «50 слайдів», маючи на увазі, що я ж не претендую, щоб називати цю книжку «Історія української літератури ХХ століття». Це – не течія, не кіноплівка, яка рухається, це не історія літератури, це 50 зупинок моїх довкола тих книг, які мені цікаві.
Якщо використовувати імена, персоналії, цю книжку можна було б назвати «Від Івана Франка до Юрія Андруховича». Це 26 письменників, поетів, прозаїків, драматургів, а сюжетів – 50. Тобто там є письменники, про яких я писав двічі, про деяких частіше. Найбільше розділів присвячено Ліні Костенко. Між іншим, вони якраз і найсвіжіші. Бо ось якщо пригадати розділ «Ліна Костенко. Вітер з Італії», а всі знають назву збірки Тичини «Вітер з України», вітри бувають різні, з різних кутків вони дують. І у творчості так само бувають різні вітри. І у Ліни Костенко є твори навіяні італійським матеріалом, італійською історією, історією італійського мистецтва. Зокрема у неї є поема, яка називається «Сніг у Флоренції» – такий блискучий, сповнений алюзій, тобто підтекстів, других смислів, захованих значень, твір. Цей розділ я дописував на бульварі Шевченка у Києві у відділенні хірургії. Там є така їдаленька на три столики. Три столики – це забагато для автора однієї книжки, достатньо одного. Виявляється, й там можна писати.
Серед найсвіжіших є також розділи про Павла Загребельного, про його роман «Диво», який я читав, коли був студентом-першокурсником. А тепер читав на свіже око для того, щоби заново побачити його.
Зупинюся на трьох моментах, на трьох наголосах, коментуючи власну книжку. По-перше, я розумію, що для того, щоб виходити з таким зухвалим наміром показати своє бачення якихось сюжетів з ХХ століття літературної історії України, потрібно запропонувати щось свіже. Тобто у відомому пошукати невідоме, запропонувати якісь свіжі погляди, свіжу інтерпретацію творів, які знають всі. Я не можу оцінювати свою роботу, але є там цілий ряд сюжетів, які писалися мною як одкровення. У тому сенсі, що я там бачив, знаходив щось таке, що мені важливо було сказати іншим. Маю на увазі зокрема деякі твори Лесі Українки. Розумієте, у масі своїй ми – поверхові люди, перепрошую. Ми любимо Шевченка? Любимо! Любимо Лесю Українку? Любимо ще більше, бо вона жінка. Взагалі ми багато кого любимо. А якщо починати копатися у власній любові, то виявляється, що наша любов поверхова. Ми багато чого не знаємо. І ось є, наприклад, один з архітворів у спадку Лесі Українки, який називається «Руфін і Прісцілла». Цей твір вона називала таким напівжартівливим словом у листах до друзів, до рідних «драмище». Ця драма писалася довго. А вона ж за характером своєї творчої психології була людиною вибухового творчого темпераменту. Пам’ятаєте, як вона писала мамі з Грузії про «Лісову пісню»: «Я перехворіла “Лісовою піснею”, я три дні її писала, я перемучилася…»? Вона завжди проходила через екстаз, коли щось писала.
А от «Руфін і Прісцілла» ‒ це рідкісна річ у тому сенсі, що писалася вона довго. Це був твір, який Леся вважала дуже важливим. І багато разів у листах дорогій їй людей вона повторювала слова, які, власне, мене зачепили за живе: «Я б не хотіла померти, не дописавши свого “Руфіна”». Це багато разів було повторено, починаючи від 1908 року. Перша публікація цього «драмища» сталася на сторінках журналу «Літературно-науковий вісник» у 1911 році. І це була покалічена драма. Тому що втрутилася цензура. Але цензура специфічна, церковна. Адже у цій драмі йдеться про історію раннього християнства, і читати цю драму можна двояко. Або як твір про історію раннього християнства, що зробила Оксана Забужко у своїй відомій монографії. Забужко має свою специфіку як дослідниця, вона ж феміністка і їй цікаво було пошукати в цій історії історію жіночої єресі. І вона це зробила. Навіть мені, не феміністу, цікаво це читати. Але є другий план, який мені був цікавіший. Тому що Леся Українка про що б не писала, чи про ранніх християн, чи про шотландську, чи про англійську чи про єврейську історію, вона завжди писала про Україну. Зажди в її творах є алюзії, є заховані значення. Ось ця сфера других значень мене страшенно зацікавила.
Коли я міркував над цим планом, зрозумів, що «Руфін і Прісцілла» ‒ це антиутопія. Це одна з перших антиутопій. Коли читаєш її тепер, коли стражденне і трагічне ХХ століття завершилося, бачиш, що Леся Українка все вгадала. Все, що у нас збулося в ХХ столітті, воно спрогнозовано Лесею Українкою ще тоді аж до деталей. Це свідчення того, що життя наздогнало візії оцієї Кассандри, яку звали Лариса Петрівна Косач.
Перечитував я роман Павла Загребельного «Диво». Мені тривалий час здавалося, що серед усіх історичних романів Павла Загребельного найкращий саме цей, перший. Він цікавий не тільки своїми крутими сценами у дусі бойовиків, де все відбувається казково, герої творять неймовірне, коли вони ворогів нищать, як бульбу. Але мені було цікаво прочитати цей роман як твір про митця і владу. Зрештою у шести останніх розділах вони зустрічаються: майстер Сивоок і князь Ярослав Мудрий. Дві речі мене зацікавили. Сивоок у своїх суперечках із князем дуже часто стає схожим на такого класичного українського шістдесятника, який міркує про свободу і несвободу, про неповторність творчості й митця, про те, що митець сам собою являє таку субстанцію, над якою не владен жоден князь. Такі істини постулювалися і молодим Іваном Драчем, і Ліною Костенко. У цих дискусіях Сивоока, схожого часом на Івана Дзюбу, з князем є також тема конфлікту свого і чужого.
Роман цей полемічний. Загребельний по суті бере сторону «свого», тобто поганської віри, яка є питомою для киян і для Сивоока, хоч він і був хрещений. Будучи формально християнином, той внутрішньо залишається язичником, бунтарем, захисником «свого» у протистоянні з «чужим» привнесеним, тобто християнством. Ось така колізія. Реально в історії так і було. Я спеціально читав наукові праці на тему двовір’я, які свідчать про те, що у тому конфлікті не було, зрештою, перемог. Там був свого роду компроміс, який і до нас дійшов. Ми теж частково «поганини». У тому сенсі, що дотримуємося багатьох обрядів, які дійшли до нас з язичницьких часів. Хоча вони й абсорбувалися з християнством, або християнство з ними примирилося. Загребельний до цього ставиться достатньо принципово і навіть дражливо. Він вважав, що з того моменту, коли почалося це двовір’я, в українську душу закралося якесь дворушництво, двоякість, двозначність. І з цієї двозначності ми ніяк не можемо виборсатися, вона нас мучить і домучить. Приблизно так він казав у своєму інтерв’ю.
Цікавий мені був і сам Ярослав Мудрий. Про князів писати тяжко. Так-от, у Загребельного Ярослав Мудрий далеко не завжди мудрий. У цьому князі чого тільки не поєдналося. З одного боку, він правитель, який вийшов за рамки свого часу. З іншого, скільки деспотичного є в його діях, а ще більше – в його монологах. Наприклад, він говорить про насилля як засіб ощасливлення. А це щось дуже нам знайоме. Те, про що говорить Мудрий, не стосується тільки ХІ століття чи якогось іншого. Це стосується усіх часів, усіх влад. Тому що природа влади завжди одна. Влада і багатство – ось чого хоче влада! А ще він дуже цікавий як персонаж, в якому поєднується князь і власне людина. Коли закінчуєш читати роман «Диво», то залишається відчуття того, що влада – це страшна річ. Вона так викручує людину, що той, хто є людиною влади, і сам від себе часом не сподівається того, що йому доводиться робити.
У цій книжці також представлено багато сюжетів з архівів. Деякі з них стосуються Володимира Винниченка. Я про нього багато писав. Коли вже написав кілька книжок, то зрозумів, що не треба про нього більше писати. Не тому, що я вже все написав, а тому що у нас стосунки стали складнішими. І все-таки я помістив дві статті у цьому виданні.
Винниченко писав, що не можна читати історію українського народу без брому. Скажу по секрету, що і Винниченка без брому важко читати. Особливо, коли він пише на теми політичної історії, учасником і дуже важливим персонажем якої він був. Ця стаття полемічна. На превеликий жаль, у нас є історики, які пишуть не історіографію, а пишуть агіографію. Історик не має права писати житіє святих! Історик повинен писати складну правду, складну реальність. Якою ж вона була, як не конфліктною, реальність 1919 року в українській її версії!
В архіві Інституту літератури є листи, які Винниченко у різні роки писав Йосипу Віссаріоновичу. З них я зрозумів, що вони були знайомі. Про це я кажу вам вперше. Така зустріч відбулася у 1920 році, коли Винниченко з його фантазійними проектами українського політичного устрою подався у Москву для того, щоб «одягти більшовизм в українську одежу». Між іншим, це була ілюзія цілого покоління. Але я пересвідчився в одній такій істині: неможливо бути українцем і комуністом водночас! Вся наша історія підтверджує, що всі спроби поєднати в одній людині українця і комуніста закінчилися трагічно. Про це було написано ще у 1928 році у повісті Бориса Антоненка-Давидовича «Смерть». Там іде мова про українця, який став більшовиком, а закінчив самогубством. А історія Хвильового хіба це не те саме? Не кажучи вже про таку суперечливу постать, як Володимир Винниченко, який все життя мріяв про гармонію, а зрештою сам був дуже дисгармонійною людиною. Є кілька його листів в архів, які дають нам можливість збагнути характер цього дуже складного монологу, який не став діалогом. Сталін мовчав, а Винниченко жив у Франції надією чи ілюзією на те, що він перехитрить Сталіна.
Наприклад, у 1936 році Винниченко відчував (і мав рацію), що велика війна в Європі неминуча. І що він вирішив у цій ситуації? Він написав величезного листа Сталіну, в якому запропонував: оскільки Європа буде палахкотіти у вогні, то в епіцентрі цього збройного конфлікту буде Україна, а для того, щоб якось розрядити цю ситуацію, Йосипе Віссаріоновиче, віддайте Україну під європейський протекторат. А у 1939 році, коли Світова війна починалася, Винниченко звернувся до лідерів усіх європейських країн із пропозицією провести світовий референдум і хай народи всіх країн Європи скажуть своїм вождям, що вони проти війни, і ми зупинимо війну. І тут виникає питання: чи це політична наївність чи, може, щось гірше за наївність? Може, й гірше.
Є така драма у Миколи Куліша, яка називається «Народний Малахій». Там мова про такого Дон Кіхота 20-х років, який начитався у комірчині, поки йшла революція, більшовицьких книжок, як Дон Кіхот начитався лицарських романів, а потім вийшов у світ впроваджувати ті книжки у життя. Він нахапався більшовицьких гасел, одне з яких звучало так: «Треба переробити людину!». Тому що проблема кожної революції в тому, що революцію зробила маленька частина – і це добре, ми особливі, ми нові люди, пророки майбутнього, а що робити з дев’ятьма десятими неправильних людей. Це, між іншим, та проблема, яку у своєму романі «Злочин і кара» поставив Федір Достоєвський. І суть в тому, що ці особливі люди в якусь мить вирішують, що неправильних людей бажано або перевиховати, або відправити в особливі місця. Тобто Микола Куліш, малюючи цього соціального прожектера, який бігає з гаслом переробки людини, перед очима мав Володимира Кириловича Винниченка. Тобто «малахіанство», прожектерство, ця наївна фантазійність людини, яка не має права бути політиком, були притаманні нашому землякові. І коли я це усвідомлюю, мої стосунки з цим персонажем ускладнюються.
Записав Роман ЛЮБАРСЬКИЙ
