КІНЕЦЬ ЕПОХИ ПРИНИЖЕННЯ

0
799
views

Ну все – можливо, в нас незабаром з’явиться ринок землі. Ганебна майже тридцятирічна історія цинічного нехтування правами селян за рік закінчиться.

Коли Радянського Союзу раптово не стало, у 1992 році, 19 червня, Верховна Рада прийняла закон «Про приватизацію державного житлового фонду». За кілька років у країні майже не залишилося державного житла – люди хотіли самостійно вирішувати долю метрів, на яких мешкають. І що, сталася якась катастрофа? Так, звісно, було чимало брудного. Декласовані елементи у великих містах під алкоголем підписували якісь папери і віддавали свої квадратні метри ділкам. Можна пригадати скандал, коли в кількох селах Олександрійського району у другій половині дев’яностих нізвідки з’явилося та оселилося в покинутих хатах кілька незрозумілих людей. Це були самотні кияни, яких «кинули» на квартиру – добре хоч не вбили, а просто вивезли подалі від столиці. Подальша доля їх невідома… Таких випадків було хоч греблю гати. Але, насправді, це була сумна доля невеличкої частини людей з міст, з якими життя повелося жорстоко.

А стосовно селян… Навіть не йметься віри, але віддати землю у власність вирішили ще… комуністи! 18 грудня 1990 року Верховна Рада ухвалила закон «Про земельну реформу». «Оголосити з 15 березня 1991 року всі землі Української РСР
об’єктом земельної реформи», – йшлося в тім документі. Ще було про передачу землі у користування простим людям. У березні наступного 1992 року було прийнято Земельний кодекс, згідно з яким землю можна було купувати-продавати. Тоді ж комуністи примусили запровадити мораторій на дію цього закону на шість років, до 1998-го. Але, як бачимо, він затягнувся аж до 2021-го. Після того було прийнято ще кілька сотень (!) законів стосовно землі села. Та всі вони не вирішували надголовного, історичного, доленосного питання: чия земля? Так і хочеться відповісти цитатою з п’єси нашого земляка «Чия земля? Калитчина!». Та відповідь на справді всі ці роки була інша – «нібито моя, та якось так воно…»

У цьому мораторії з перших літер закону насправді написано: український селянин – безнадійний дурень, мурло і сволота, він тільки і мріє, щоб свої пару гектарів продати за кілька сотень доларів, які одразу віднесе в шинок. А на його місце прийдуть працелюбні китайці чи корейці, або ще гірше – америкоси, які щось з цією землею зроблять. Або ще гірше – «зайдуть» олігархи. І все. Кінець Україні.

Мені соромно за всіх, хто голосував усі ці роки за подовження терміну дії мораторію. Ви цим виявляли таке презирство до селянина, таку недовіру «колисці нації»! За ці 30 років багато що змінилося. У списку 100 найбагатших українців вже не тільки банкіри та металурги, там кілька десятків представників агробізнесу. Навколо сіл не знайдеш жодного незасіяного клаптика землі. А усілякі «захисники селян», які картоплини жодної за життя повесні не кинули в землю, аж у плачі та стогоні заводяться – ой лишенько, що буде?! А що буде? Та нічого особливого. З якого дива ви вирішили, що селяни такі дурні і геть усі кинуться продавати свою землю? Та не буде такого! Розважливо зачекають, подивляться, як воно буде, рік, і два і три. І потім… не продадуть своє. Дітям та онукам залишать. А вже ті… Та це вже інша історія.

Геннадій РИБЧЕНКОВ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here