У вісімдесятих роках минулого століття в системі МВС діяли спецкомендатури, в яких відбували покарання умовно засуджені, або, як їх називали в народі, «хіміки». До речі, управління МВС СРСР, до якого входили спецкомендатури, очолював генерал-лейтенант Валерій Соболев, який починав свою міліцейську кар’єру в далеких 50-х роках минулого століття в карному розшуку Кіровоградської області. Засуджені, зазвичай, вдень працювали на будівництві об’єктів народного господарства, а на ніч залишались у приміщенні спецкомендатури. Радянській владі була потрібна організована дешева робоча сила, і вона її отримувала за рахунок засуджених.
Нагадаю читачу, що Біломор–канал та інші велетенські господарчі об’єкти в СРСР побудували саме «зеки».
Влаштовувало це і засуджених. На відміну від меню з тюремною баландою та вкрай некомфортних умов відбування покарання в колоніях, вони почували себе в цих закладах більш-менш комфортно…
Після закінчення у 1984 році Київської вищої школи МВС СРСР старший лейтенант міліції Сергій Колесник був призначений старшим оперуповноваженим карного розшуку в Кіровограді. В той час там перебували три чоловічих загони по сто засуджених та один жіночий. В розшуку знаходилось аж 15 осіб. Серед них більше півроку уникав покарання «домушник» Нікіфоров з Одеси. Інформації, де міг перебувати засуджений, було обмаль. Відомо було, що кримінальні зв’язки у нього залишилися в Одесі та Дніпропетровську. Начальник спецкомендатури – на той час майор внутрішньої служби – Олександр Путря проінструктував молодого опера по цій справі.
— Це буде твоє перше бойове хрещення. Потрібно його терміново затримати.
Вояж до Південної Пальміри нічого позитивного не дав. Хоча Колесник працював більш ніж сумлінно, від ранньої до пізньої зірки. Слід зауважити, що ця справа вже доручалася кільком співробітникам карного розшуку. Але вони нехтували своїми обов’язками – до неї розшукові заходи проводились абияк. Сергій Васильович у Дніпропетровську, навпаки, затримався більше часу, ніж запланував. Як годиться, перевірив рідних аж до сьомого коліна, однак нічого втішного не дізнався. Проте від сусідів довідався, що у Нікіфорова є коханка Марина і проживає вона поруч. Але у вказаній квартирі Марина не з’являлася більше року. На питання, куди вона зникла, сусіди відповіли:
— А біс її знає. Шукає кращої долі.
Молодий опер здаватися і не думав, почав прискіпливо опитувати інших сусідів і таки дізнався, що, наймовірніше, вона може знаходитись у свого діда, а дід проживає в області.
— А як прізвище того діда і адреса його мешкання? — запитав оперативник, але не отримав відповіді. Проте офіцер не заспокоївся і розширив коло опитуваних, і тут йому пощастило. Одна особа сказала, що той дід буцімто проживає в Амур-Нижньодніпровському районі Дніпропетровщини. У паспортному столі йому надали форму №1, де вказуються батьки особи, на яку завели цей документ. А потім таким же чином знайшлися і батьки батьків. Так оперативник дізнався про діда по матері, який залишився в живих. Саме він мешкав в Амур-Нижньодніпровському районі.
Через кілька годин старший лейтенант Сергій Колесник вже був у місцевому райвідділі міліції. Тут йому усміхнулася фортуна: заступник начальника РВВС був його земляком і поставився до колеги з увагою, виділив автомобіль з водієм. І ось авто мчить за вказаною адресою. Сусіди охоче розповіли про розшукуваних.
— Так, тут живе онучка з кавалером. Цілими днями взявшись за ручки ходять, як голубки. Ось і зараз кудись почимчикували.
Разом з міліціонером-водієм підготувались до зустрічі. Недовго довелось чекати. Приблизно через годину «голубки» з’явилися. Застосувавши фізичну силу та кайданки, Нікіфорова затримали. За період находження в розшуку, а це півроку, злодюга скоїв низку квартирних крадіжок в Одесі та Дніпропетровську. За ці злочини він отримав покарання тепер уже в колонії суворого режиму.
У цей час у всесоюзному розшуку більше п’яти років перебував умовно засуджений кримчанин Панюта. Його розшукова справа дамокловим мечем висіла над співробітниками міліції. Їм перепадало на горіхи на кожній нараді. Особливо – заступнику начальника спецкомендатури Сергію Кріпаку, який відповідав за оперативно–розшукову роботу. Панюта навіть снився йому у нічних кошмарах. Цю справу доручили Сергію Колеснику, який з притаманною йому ретельністю розпочав розшук зниклого. Одразу вирішив поїхати до Керчі. Там зайшов в місцевий райвідділ, але чомусь розшукова справа там не знайшлася. На таке нехлюйство Сергій Васильович лише знизав плечима. В голові склав план дій. Передусім зустрівся з братом розшукуваного, і той розповів, як на його очах він потонув в Керченській протоці.
— Чи знайшли ви потопельника? — запитав офіцер.
— Ні, хоча й довго шукали. Навіть показували деяких невпізнаних, але в жодному брата я не впізнав… Десь через місяць тіло було знайдено, заведена справа, в якій були зазначені детальні прикмети. Але впізнання чомусь не провели. Лише через 5 років завдяки Колеснику брата ознайомили зі справою та за деякими особовими прикметами він впізнав родича. Через усі бюрократичні перепони йому надали свідоцтво про смерть рідного брата, копію якого Колесник привіз у Кіровоград і, нарешті, справу втікача закрили. І про такі вдалі дії нашого героя можна розповідати багато.
Якось до старшого опера Колесника звернувся засуджений Кирилюк із заявою про те, що у нього пропав дорогий на той час фотоапарат «ЗЕНІТ». Підозрюваних у крадіжці він не зазначив. Тож потрібно було визначити осіб, які так чи інакше могли поцупити згадану річ. Зауважу, що через чергову частину зверталися рідні, друзі та знайомі засуджених для побачень. Таким чином опер визначив коло підозрюваних і розпочав їх відпрацьовувати. Через деякий час до одного із них приїхала коханка. Колесник в короткій розмові з нею напряму запитав:
— А де знаходиться фотоапарат, який тобі передав на збереження твій друг?
І, не розуміючи підступу, подруга щиросердечно відповіла:
— А у мене у селі Протопопівка він лежить. Я його бережу.
Через кілька хвилин опергрупа виїхала на місце мешкання подруги, де і вилучили крадений фотоапарат, а увечері потерпілий вже опізнав свою річ.
В гуртожитку спецкомендатури, де проживали засуджені, відбувались не тільки крадіжки, а й більш тяжкі злочини. Якось під час чергування майора міліції Володимира Шепеля на третьому поверсі між засудженими відбулася бійка. Коли він піднявся на поверх, побачив на підлозі засудженого Лісного без свідомості. Майор не розгубився. Він викликав «швидку допомогу», потім затримав учасників бійки і розсадив їх по різних кімнатах. Водночас викликали оперативну групу Кіровського РВВС, якому підпорядковувалась спецкомендатура. По гарячих слідах разом з працівниками міліції спецкомендатури викрили вбивцю, а також інших причетних до цього тяжкого злочину. Суд засудив злочинців на тривалі терміни позбавлення волі від 8 до 12 років.
На фото:
Тетяна Подашевська, перша і остання жінка-генерал у системі МВС, та Сергій Колесник
Останнім часом Сергій Васильович Колесник працював у Кіровоградському юридичному інституті ХНУВС на посаді старшого інспектора зв’язків з громадськістю. Саме тут проявив себе і як патріот міліцейської справи. Підполковник міліції у відставці Сергій Колесник — фундатор музею історії міліції Кіровоградщини в цьому закладі, зумів придбати цінні експонати, які розкривають славний шлях земляків-правоохоронців. Музей служить патріотичному вихованню не лише міліцейської молоді, а і учнів місцевих шкіл, училищ, коледжів. Він же і екскурсовод, цікаво розповідає про кожну реліквію, придбану особисто ним.
Батьковим шляхом пішов син Сергія Колесника Сергій Сергійович, який працював у штабі УМВС. 23 лютого 2008 року він разом з колегою патрулював вулицю Шевченка, аж раптом почулися крики про допомогу – чоловік худорлявої статури затягував жінку до салону легковика. Остання, як могла, пручалася. Обидва правоохоронці схопили злочинців, а їх було троє, за допомогою спецзасобів та фізичної сили скрутили та доставили затриманих до РВВС. Пізніше з’ясувалось, що один злочинець скоїв грабіж в магазині — вкрав гроші з каси та тікав до машини, де на нього чекали зловмисники. Продавчиня магазину була не з боязливих. Хотіла затримати злочинця, та, коли побігла за ним, нападник та його посібники хотіли затягнути іі до автомобіля, щоб сховати сліди злочину. За рішучі дії по затриманню грабіжників підполковник Куба та капітан Колесник отримали заслужені нагороди від керівництва УМВС в області.
На цьому хотів би поставити крапку, але від Сергія Васильовича дізнався, що він неодноразово брав неповнолітнього сина з собою на патрулювання – у позаробочий час.
Він пригадав, як у 1997 році влітку він у формі разом з тринадцятирічним сином Сергійком йшов біля Центрального ринку, і як до них підбіг незнайомець і повідомив:
— Щойно до мене звернувся підозрілий громадянин, який продає малогабаритний телевізор.
Не гаючи часу, офіцер разом із сином затримали невідомого та доставили до райвідділу міліції. Завдяки цьому розшуковці викрили п’ять квартирних крадіжок в обласному центрі, які скоїв затриманий.
— А пам’ятаєте, коли і за що ви отримали першу нагороду? — запитав я у Колесника.
— Коли навчався в Новосибірській спеціальній школі міліції, нас, курсантів, часто залучали до розслідування злочинів, для чого направляли до райвідділів. Серед інших справ – була згвалтована та вбита 17-річна дівчина. Під час опитування мешканців будинку до нас з напарником звернулась жіночка і повідомила, що громадянин, який знаходився неподалік від нас, пограбував її та забрав гроші з гаманцем.
Разом із напарником Колесник затримав невідомого, у якого за плечима був армійський рюкзак. Вже в райвідділі там знайшли викрадені золоті вироби, які він разом зі своєю співмешканкою поцупив із квартир громадян. Через деякий час до школи міліції завітав начальник УМВС міста Новосибірська генерал Слонецький та нагородив мене і напарника радіоприймачами «Вега–101» – за розкриття злочинів по гарячих слідах.
Веніамін ЯНІШЕВСЬКИЙ
