У ПОШУКАХ «ЗАГУБЛЕНОГО РАЮ»

0
2445
views

Широко рекламований останнім часом новий маршрут під символічною назвою «Від індустрії до загубленого раю» привабив як мінімум своєю інтригуючою назвою. І якщо з «індустрією» все ніби зрозуміло з рекламного буклета та описів у соцмережах, то з «раєм», тим більше «загубленим», в пошуці здогадок могла запаморочитись голова. Тож для її безпеки «НС» знову подорожує – на пошуки «загубленого раю». Наш курс –Олександрійський район.

Конфігурація маршруту декілька разів змінювалась – в силу специфіки подорожі. Адже нас не цікавило просте відвідування точок та локацій, хотілося все не лише побачити, а й відчути. До того ж обраний спосіб руху –велосипедний – як допомагав, так і міг завадити. Втім, ми ж не шукаємо легких шляхів. І, запросивши до участі такого ж затятого велотуриста Руслана Лебедку, я розпочав мандрівку. З метою економії сил та часу вирішили зробити «підскок» до Пантаївки електропотягом, але Укрзалізниця влаштувала неочікуваний сюрприз, оголосивши рух потяга лише до Знам’янки. Довелося змиритись, тож до Пантаївки та початкової точки –Морозівського розрізу ми приїхали вже у темряві. Ледь не пірнувши у воду –на одній з ділянок асфальтовий шлях поступово йде під воду – знайшли місце для таборівки й поставили намет.

Одразу зазначу, що скільки б в мережі не було світлин та відео з цієї локації, її слід не просто побачити – її треба відчути, лише подолавши весь її периметр. Або хоча б максимально можливий. А для початкової мотивації трохи історії.

Повна назва – «Морозівський буровугільний розріз», профіль діяльності –видобування бурого вугілля відкритим (кар’єрним) способом. Час побудови -1970 рік. За даними рекламного буклета підприємства, знайденого автором у руїнах адмінбудівлі у Пантаївці, загальна площа розрізу – 8517,8 тисяч кв. м., він обробляє два горизонтальні вугільні пласти, для чого доводиться переміщувати великі масиви глиняних, суглинкових та піщаних нашарувань. Під час будівництва доводилось відкачувати воду – від 1000 до 1500 кубометрів за годину, майже цей самий показник фіксувався й під час розробок родовища (за даними 1989 року – 1650 кубометрів/годину).

Виробничі потужності становили 27,5 млн. т. Вони забезпечувались потужною технікою – зокрема комплексом Новокраматорського машинобудівного заводу(НКМЗ), який складався з роторного екскаватора потужністю 5000 куб. м./год., системи конвеєрів довжиною 4,1 км, додатковою спеціалізованою технікою, а також багатоковшовими екскаваторами Ds-1000 та Ds-1500 в комплексі з транспортно-відвальним мостом «Бергвіц» 1933 року випуску з сeредньорічною потужністю 12 млн. куб. м., що був вивезений радянською владою після Другої світової війни. Завантаження до залізничних вагонів відбувалось ще одним типом екскаваторів – SRs-280, а остаточна зачистка проводилась драглайнами. В перспективі передбачалось замінити ці драглайни на більш потужні іноземного виробництва. Вода, яку викачували насоси, по водогонах скидалась за межі розрізу до спеціальних ставків-відстійників, звідки після очищення надходила до річок. Паралельно велись і рекультиваційні роботи.

Розріз має Г- подібну форму, довжину 5850 метрів, периметр 14 кілометрів, ширину по урізу води 260 метрів та по бортах 880 метрів, глибина становить 30-35 метрів.

Розпад СРСР призвів до стрімкого зниження попиту на продукцію. У 2003 році збанкрутів холдинг «Олександріявугілля», до складу якого входив розріз, наступного, 2004 року, підприємство було передано низці приватних структур з Донецька та Дніпра (тоді – Дніпропетровська). Нові власники не збирались відновлювати роботу – у 2005 році було вимкнено електропостачання, повністю зупинено кар’єр з подальшим демонтажем обладнання. Спроба держави повернути родовище до державної власності у 2007 році призвела до накопичення нових боргів. Було зупинено роботу залишків обладнання і кар’єр почав стрімко затоплюватись: у 2011 році притік води становив 800 кубометрів за годину, рівень води підвищився на 23 метри. У 2013 році держава проголосила повну ліквідацію всіх споруд на цьому місці, виділивши на це більше 15 мільйонів гривень. А роком раніше, з 2012 року, розріз активно використовується як туристична локація – хоча й неофіційно. Не лишилися осторонь й металошукачі – левова частка обладнання й техніки просто знищена – крім двох екскаваторів, біля яких чергує охорона. У грудні 2014 року видання «Іnsider» включило розріз до семи кращих сталкерських об’єктів України, втім офіційний охоронний статус об’єкта відсутній.

Тож, маючи таку інформацію, бажання проїхати всім периметром стало «ідеєю фікс» нашого велодуету. Але – частина ділянок становить реальну небезпеку, періодично обвалюючись у воду, інша є відверто непрохідною навіть для пішоходів. Проте левову частку подолати нам все ж вдалося, отримавши шалений драйв від процесу та кайф від результату. Якщо відвідувати це місце з боку Пантаївки, до уваги відпочивальників лише 3 – 4 місця, половина з яких придатна для руху автівками. Протилежний бік –суцільна пустеля в австралійському стилі, до якої краще дістатись з боку Новоселівки (колишнє село Комінтерн). Для тривалого наметового відпочинку більш цікавий пантаївський берег, для одноденного або піщаних перегонів  краще використати протилежний.

Відверто кажучи, важко було покидати це місце – краєвиди  й відчуття неймовірні.  Одразу спало на думку, що саме це місце й є тим самим «загубленим раєм», але в цьому треба було остаточно переконатись. Що ми з напарником і зробили, попрямувавши в бік Новоселівки, а далі на Войнівку.

Войнівка особливого враження не справила – таке собі поєднання радянського минулого в архітектурі та садибах з сучасністю у вигляді іномарок та супутникових антен. Шалена спека вимагала якнайшвидше десь пірнути у воду Інгульця, але пляж виднівся лише на протилежному березі. Маючи інформацію про наявність в цих краях єдиного на Кіровоградщині порома з ручним приводом-керуванням, почали його шукати, тим більше, що їхати кілька кілометрів до дамби було не по-туристичному. Врешті решт пором було знайдено.

Ззовні це такий собі дерев’яний настил на двох циліндричних металевих понтонах. На одному з леєрних огороджень змонтовані ролики, по яких проходить металевий трос, що з’єднує береги. Спосіб руху простий – береш руками дрота і тягнеш його на себе – але вимагає суттєвих фізичних зусиль. Особливо, якщо ти долаєш річку не на самоті.

Включення цього порому в рекламований перелік туристичних принад не випадковий – адже його тривалий час намагаються знищити на користь будови капітального пішохідного містка. За словами місцевих мешканців, це загострилося після трагічної загибелі тамтешнього лікаря, який, керуючи гідроциклом, на шаленій швидкості не побачив натягнутого переправою дрота… І ця боротьба триває й досі.

На протилежному березі нас зустріла Приютівка – центр місцевої ОТГ. Отут у нас з напарником і очі на лоби полізли, й щелепи ледь не відпали – адже ми опинилися у створеному місцевою громадою при підтримці ФК «Олександрія» та особисто його очільника Сергія Кузьменка парку відпочинку. Декоративні рослини на охайних газонах, античні колони та дерев’яні візерункові альтанки, пристані для швартування різних плавзасобів, фонтан, пляж… До речі, місцеві відпочивальники та гості мають можливість засмагати не лише на пляжах, а й на газонах, просто розстеливши на них каремати чи інше покриття. Реально повіяло Європою чи Америкою…

Подякувавши місцевому велосипедисту за екскурсію, рушаємо далі на Протопопівку. Відомі тут сільські зелені садиби варті окремої розмови, але їх об’єднує організація та сприяння відпочинку на так званому «Срібному озері», відомому ще як Велика й Мала скелі. Знаходиться ця цікавинка біля села Оліївка (хоча залізнична станція чомусь Аліївка).

Накопичивши кілька шарів піщаного пилу на собі та техніці, ми приїхали на місце – й одразу захотілось втекти. Людей – як шпротів у банці, автівки ледь не таранять одна одну, купа наметів – як приватних, так і торгівельних, дитячі атракціони… Ми своїх металевих коників ледь припнули. Руслан категорично відмовився лізти в цю, за його словами, калюжу. Я  ж знайшов іншу, меншу за розміром, і все ж занурився, після чого почав згадувати, чим ця локація так приваблює.

Загальна площа -15 гектарів, у другій половині 80-х років минулого століття навколишня територія була оголошена заповідною з причини наявності низки червонокнижних рослин. Територія є частиною земель Протопопівської сільради, а сама Протопопівка у 18-му столітті мала назву Вараждин, що в перекладі з угорської означає «чарівне місце». Невже тут  міститься «загублений рай»?

Власне озеро є штучним – звичайний затоплений кар’єр з видобутку каменю, який діяв з 1936 року. За словами місцевих мешканців – навіть під час нацистської окупації. Під час одного з вибухів майже миттєво заповнився водою, що призвело до поширення чуток про наявність під ним підземного моря. Глибина цього «озера», за наявними даними, біля 80 метрів, але точно це ніхто не стверджує. Більше того, це вимагало б підвищених заходів безпеки, але вони фактично відсутні. До того ж площа водної поверхні лише 1,5 – 2 гектари, що геть не схожа на «райську». Інформація про нібито вивезення гітлерівцями води озера аж до Німеччини та поширення чуток про «лікувальні» властивості водойми є лише чутками. Більше того, місцеві відкрито регочуть, коли цю «калюжу» називають «срібним озером». Основне питання, яким ми з Русланом переймались – якщо відпочивальники їдуть лікуватись, навіщо тягти з собою по півбагажника алкоголю різної міцності та купу шкідливих для організму харчів. Питання лишилось відкритим.

Втім для себе дивину я все ж відкрив. Під час нового занурення відчув невеликий лоскіт  по шкірі – ніби мене хтось кусає за ноги. Пірнати не хотілося, але вже біля самого берега, сівши на дерев’яну колоду, знайшов відповідь на питання – мальки риб десятками скубли шкіру моїх ніг, очищуючи її не гірше за скраб. Звісно, це було шалено лоскотно. На руки й тулуб вони чомусь не велися. І ця «рибкотерапія» – єдине позитивне враження від цього місця, адже подібного не зустрічав на жодній з водойм.

І тут «загубленого раю» не знайдено… Подолати суттєвий кілометраж у шалену спеку – і порожнина в підсумку? Напарник вмовив знову повернутись до Морозівського розрізу, мотивуючи це тим, що купатись він згоден лише там. Довелося пристати на його вмовляння, тим більше, що на нас там чекали велотуристи з клубу «Там Де Ми», з якими домовлялись за планом «Б» там перетнутись. Доволі неочікувано там знайшли ще й «велоколег» з клубу «MAXIMOOSE BIKES», який відновив свої мандри після тривалої перерви.

І лише тут ми зрозуміли, що «загублений рай» знаходиться саме в цьому місці. Дика природа, чиста прозора вода, теплий пісок та приємний шепіт листя дерев та чагарників – що ще треба для кількаденної втечі від цивілізації, її шуму й проблем? Як кажуть психологи, це один з кращих виходів з «зони комфорту». Від себе додам – тут реально додається енергія, а волання від радощів мого напарника не передати жодними словами. Втім, і такий кайф рано чи пізно закінчується, і варто їхати додому.

 Наостанок ми вирішили відвідати відсутній у рекламованому переліку цікавинок замок Вінберга, розташований в Ясинуватці, та 200-літній дуб, що нібито росте біля нього. Історія цієї споруди доволі строката, проте спробуємо розповісти про неї якомога стисло.

Замок-палац було збудовано в Ясинуватці наприкінці XIX століття. Стиль будови має назву еклектика з неоготичною вежею та псевдокласичним парадним входом з шестиколонним портиком, над яким збудували балкон. Від маєтку було прокладено стежку до річки, де були купальні, а навколо нього були тераси з фруктовими деревами.

Перша згадка щодо власників датується 1898 роком, коли власницею маєтку стала Єлисавета Валентинівна Анненкова, що отримала його в якості приданого під час весілля з лейб-гвардії генерал-майором Кінної артилерії графом Василем Федоровичем Вінбергом. Подружжя постійно мешкало у Петербурзі, але молодій дружині (генерал був значно старшим за віком), північний клімат погіршував самопочуття. Тож генерал збудував в Ясинуватці точну копію петербурзького палацу  з усіма допоміжними спорудами, загальною площею біля двох квадратних кілометрів.

Після більшовицького перевороту нова влада відкрила у маєтку школу, після Другої світової – школу та дитячий будинок. Пізніше в приміщенні розмістили спальний корпус інтернату. Після розпаду СРСР, у 1997-2007 роках в стінах замку містився жіночий монастир УПЦ КП. Саме цей період дослідники вважають початком занепаду й розграбування маєтку, фіналом якого стала пожежа у 2004 році. Нині споруда потроху розбирається іншим жіночим монастирем, але вже УПЦ МП.

На щастя, ніхто не замахнувся на віковий дуб, що росте за спорудою. Всередині ж повний безлад – провалини у підвальні приміщення, засипані побутовим та будівельним сміттям, все поросло чагарниками,  частково збереглися спалені дерев’яні елементи покрівлі і частина перекрить підвалів. Але в цілому без перебільшення монументальна споруда являє собою величезний смітник, яким майже ніхто не переймається. Наша співрозмовниця з місцевих мешканок сподівається на те, що колись все відновиться й сюди возитимуть туристів. Ми теж на це сподіваємось.

Після Ясинуватки польовими та асфальтовими шляхами повернулись до Кропивницького, під час руху підбиваючи підсумки. Головна мета – знайти «загублений рай» – досягнута, нехай і не там, де на нього вказувалось. Певною мірою цей «рай» дійсно може стати «загубленим» – спочатку людською безгосподарністю, а нині споживацьким ставленням нащадків безгосподарників (або ж їх самих), які не здатні вивезти своїми автівками харчове та побутове сміття, полишене на місці пікнікування. І наостанок – не вірте дописам інших, ні схвальним, ні ганебним. Переконайтесь в усьому на власні очі – шляхів вистачить на всіх.

Максим Гуцалюк, фото автора та Руслана Лебедки

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here