Інколи прагнеш чогось чи не всією душею упродовж всього свідомого життя, а знаходиш випадково й несподівано. Це я про власні колекційні уподобання, коли доводиться заради чогось, вартого твоєї уваги, копирсатися в купах усілякого мотлоху на блошиних ринках, оприлюднених артефактів на зібраннях колекціонерів або й при переглядах приватних архівів, а в останні роки й на аукціонних сайтах.
Стосовно останніх потрібно сказати, що ні спеціально виділеного для власного хобі конкретного часу або задовгих зборів, як для мандрівок чи візитів, не потрібно. Будь-якої вільної хвилини – хай там дощова непогода чи найтемніша пора доби – сідай за компа і мандруй сторінками різноманітних аукціонних майданчиків: від вітчизняних до заморських. Хоча й немає жодної гарантії, що на тебе завжди очікує успіх. Але, отримуючи натомість нескінчені масиви макулатури та відверто занедбаного непотребу, інколи відчуваєш, що життя замало у всьому тому віднайти щось цікаве саме для твоїх колекційно-архівних уподобань або й подальших досліджень. Звісно, що мене як кропивницького філокартиста цікавлять лоти, пов’язані з нашим місцевим краєзнавством, тож стають в нагоді не лише чималий пошуковий досвід, й а подеколи інтуїція…
Наведу приклад із одразу двома неочікуваними знахідками останніх півтора-двох місяців. Знайшовши на одному із аукціонних розвоїв у столичного аукціоніста два небуденних лоти із фотосвітлинами кінця ХІХ століття найвідомішої із єлисаветградських фоторобітень Д. Харлаба в прекрасному стані, зі збереженою графікою на зворотньому боці та значними розмірами (кабінетні фото 185 х 100 мм), одразу й не надто звернув увагу на третій – візит-портретик (розмір 105 х 65 мм) молодої жінки. Але придбавши обидва, заодне, аби не ганяти поштою «напівпорожні» конверти, поставив 100 гривень і на цей. Коли отримав, мав неабияке естетичне задоволення від усіх тих придбань, але найбільш зацікавило останнє – маленьке. Таке часто буває, коли те, що з першого погляду «не чіпляло» і мало певну невиразність, раптом виявляється справжньою перлиною…
Перед моїми очима виникла молода, вродлива, акуратно зачесана жінка у сукні чи то блузці з безліччю складок та рюшів. На зворотньому боці – теж доволі рідкісна графіка фоторобітні Харлаба, саме цієї композиції мені досі ще не зустрічалося. Але з написом, що містив досить цікаву інформацію, бо, уважно вчитуючися в не зовсім розбірливі літери, написані синім чорнилом, відкрив для себе таке: «Милой Галочке, хорошей моей ученичке от любящей учительницы Ольги Нейгауз…» (шкода лише, що без часового датування!)
Так, це виявилася саме та Ольга Михайлівна Нейгауз (фон Блюменфельд-Шимановська, 1859 – 1937), дружина Густава та мати Генріха Нейгаузів, рідна сестра відомого композитора Фелікса Блюменфельда, рідна тітка Кароля Шимановського, піаністка, викладачка, громадська діячка, чиї найяскравіші віхи життя співпали з бурхливим (і не дуже) подіями повітового дореволюційного Єлисаветграда. Почав гортати сторінки всіляких джерел, але саме такої світлини не знайшов, а лише ще одне, але вочевидь, що дещо раніше зроблене фото тієї ж фоторобітні…
Другою знахідкою виявилася досить рідкісна поштівка, видана Всеукраїнським центральним кооперативним музеєм далекого1928 року з портретом Миколи Васильовича Левитського (1859 – 01. 12. 1936), чиє ім’я знедавна носить одна із вулиць нашого обласного центру, з нагоди 50-річчя його громадсько-кооперативної діяльності.
Уродженець Київської губернії, він зажив гучної слави саме в наших степових широтах, створивши хліборобську артіль в селі Федвар (тепер Підлісне Олександрівського району), отримавши всенародне звання «артільного батька». До нього приїздили не лише переймати досвід, а й просто спілкуватися найпередовіші люди тогочасного суспільства. Зокрема, відомому факту відвідин нашого міста Лесею Українкою маємо завдячувати саме запрошенню Миколи Васильовича. Відомо, що він був представником уряду Петлюри на Кубані, за що в 1919-му його заарештували, але, зважаючи на вік і всенародне визнання, відпустили…
Вікіпедія, на яку віднедавна звично покладається переважна більшість нашого студентства і чимала когорта викладацтва, стосовно його біографії за часів ранньої радвлади й геть невиразна, текстівка тут складається лише з двох речень: «1919—1920 займався науковою роботою з вивчення історії кооперації. 1929 року Миколу Левитського ув’язнили у справі Комітету визволення України.» Знайдена поштівка дещо розвінчує те, оскільки на її адресній частині міститься коротка біографічна довідка (наводиться дослівно старим правописом – В. М.):
«Народився в селі Хмільній на Канівщині 23 березня 1859 року. Все своє життя віддав кооперації. З 1884 р. (виправлено його рукою на «1883» – В. М.) серед селян вів пропаганду спільної обробки землі. 1894 року заснував першу хліборобську артіль у Хведварях (виправлено дві останні літери на «і» – В. М.) , й швидко після того за його участі засновано на Херсонщині 125 артілів. Народжений від ЛЕВИТСЬКОГО артільний рух поширився по всій колишній Росії, Сибіру, Польщі й ин. Поза тим, Левитський був фундатором численних артілів промислових (робітничих та ремісничих), заснував силу кооперативів споживчих, кредитових та инш. й був оборонцем прав кооперації. Багато років Левитський був представником української і російської кооперації на міжнародних кооперативних конгресах. Левитський приймав участь в нелегальних українських гуртках та боронив на з’їзді і в пресі права негайного розвитку національної культури.
Раднарком УРСР відзначив діяльність ЛЕВИТСЬКОГО, як піонера-організатора хліборобських артілів призначенням державної пенсії.»
Довершується біографічна довідка автографом ювіляра, але вже через п’ять років після події 27. 08. 1933-го (в рік Голодомору – В. М.) М. В. Левицький пише (наводжу дослівно) : «В. шановним товаришам Дирекції плодоовочевого об’єднання Мінспоживспілки від старого кооператора-колективіста як ознака пошани і вдячності…»
Володимир МОГИЛЮК
