СЕРГІЙ ПІДДУБНИЙ: «МРІЮ ПРО БУДІВНИЦТВО У ГОЛОВАНІВСЬКУ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНОГО ЦЕНТРУ БАТЬКА ОРІЯ І ЙОГО СИНІВ КИЯ, ЩЕКА ТА ХОРИВА, ЯКІ БУЛИ ЗАСНОВНИКАМИ ГОЛУНІ»

0
683
views

Серед січня відзначає своє 65-річчя відомий журналіст, письменник, краєзнавець, історик Сергій Піддубний. Він багато видає, глибоко копає, крокує в ногу з часом, залишаючись при цьому скромним, негаласливим і певним свого покликання. Такі творять добу. Послухаймо його, мудрого та конкретного.

 – Сергію Васильовичу, скільки книг ти видав у своєму житті, починаючи з енциклопедії? О, бач, як оригінально звучить: першою в його житті виданою книгою була енциклопедія!

– Десь три з половиною десятки. Але енциклопедія Голованівського району – то особлива річ. Вийшла вона 1993 року, віддрукована на примітивному друкарському обладнанні Голованівської райдрукарні, на газетному папері, мала всього 36 сторінок формату А4, кліше на обкладинку із зображенням козака Мамая я вирізав на лінолеумі власноруч… Проте книга мала схвальні відгуки. З нею я виборов другу премію імені В. Ястребова, а газета «Правда України» напише, що це перша в Україні районна енциклопедія.

– А як так сталося, що газетяр, людина без спеціальної освіти, стає не просто краєзнавцем, а ще й істориком? Що спонукало до цього?

– Професійні історики зазвичай кажуть: я дуже любив у школі історію, тому вступив на історичний факультет. У моєму випадку такого не було. Я не знаю, як можна було любити ту історію, якої нас навчали в школі? Там не було України, не було українського народу. Така історія була для мене чужою і не лягала на душу. Я дуже рано почав відрізняти фальш від правди. Аж тільки тоді, коли грянула перебудова, коли з’явився Народний Рух України, почала відкриватися історія справжня. І ось тоді я зрозумів, що це моє, що у мене є шанс показати людям правдиву історію України, свої основи. А основи де? Ось тут – на селі! Тут наша мова, наші традиції і звичаї. Енциклопедія району –  то був перший крок не лише до серйозних досліджень з історії краю, а й минулого України. Поступово я відкривав беззаперечні факти, які свідчили багатьом неймовірне: греки, римляни, а тим паче москвини – діти порівняно з нами. Це ми їм давали науку і виводили в світ, неспроста прадавня цивілізація називається за іменем одного із наших племен антів – античною…

 – Ти, як небагато зі знаних мною літераторів, закорінений у рідну землю. І не тільки тим, що живеш у рідному районі (район і нині, побільшений після реформування, залишає свою назву – Голованівський), а й виданими книгами про історію багатьох сіл краю. Розкажи трохи про себе, про своїх батьків, своє дитинство, юність…

– Я найменший серед шістьох дітей моїх батьків, звичайних колгоспників Василя та Ганни. Могло бути нас і дев’ятеро, але троє – дві сестрички та братик – померли у важкі голодоморні і воєнні роки. Всі шестеро ще живі, сестрам цьогоріч виповнюється 90, 86 і 80, братам – 75 і 73. Думаю, маємо завдячувати своєю живучістю батькам, які відмучилися і за себе, і за нас. Вони пережили два голодомори, війну. Батько за відмову вступати до колгоспу відкалатав три роки в таборі на будівництві каналу Москва-Волга… Брав участь у Другій світовій війні, тричі був поранений. Мати в останні роки довго хворіла, була прикута до ліжка – вона прожила 69, тато – 72 роки…

Моє дитинство було доволі насиченим і цікавим. Довелося повчитися в інтернаті, бо мама часто потрапляла на лікарняне ліжко, але згодом батько повернув мене додому, оскільки була потреба в помічникові – доньки повиходили заміж, двоє старших синів – вчитися і в армію. З четвертого класу вчився прати, варити їсти і навіть хліб пекти – батько вимісить, а все інше я роблю. Мама лежить, підказує, а я працюю. Пас корову, грав у гилки, у футбол, любив боротися. Корови пасуться, а ми боремося. Не боявся змагатися із значно старшими за себе. З Миколою Березовським, який був на два роки за мене старшим і на голову вищим, боролися, доки хтось когось не розкладе на лопатки. Ні я, ні він не могли цього зробити, закотимося в коров’ячий гній, а потім заскакуємо в ставок і відмиваємося, сміючись… Інколи загравалися так, що наші корови опинялися в колгоспних посівах. Добре, якщо свого колгоспу – недалеко йти повертати їх, загнаних об’їждчиком, а якщо в текуцькі поля (с. Текуча Уманського району), то це кілометрів із сім. Чекай від батька доброго прочухана, а то ще й штраф змусять заплатити…

Автопортрет

З дитинства мав потяг до творчості. Малював, любив вирізати, тесати. Наприклад, вирізав кубок з дерева, який потім розігрували у футбольних баталіях «куток на куток». Вирізав шахові фігури. І все – звичайними ножиком та стамескою. Спеціального інструменту не мав. На цеглині витесав профіль Леніна з ювілейної монети до 100-річчя. Вийшло доволі непогано… Думаю, я міг би стати художником чи скульптором, якби на моєму шляху трапився якийсь вчитель. Малював ще навчаючись в Кіровоградському технікумі механізації сільського господарства. Надихала поезія – на той час дуже захоплювався Пушкіним, Лермонтовим, Єсеніним… Малював їхні портрети, себе, улюбленого…

А взимку були ковзани, хокей, лижі. Лижі робили переважно самотужки, з акації, бо акація найкраще ковзалася по снігу. А вечорами у нас вдома часто збиралися посиденьки. Приходили материні дядько Петро і сестра Килина з чоловіком Павлом, сусідки Мотря, Варка, Вустя. Я сиджу на теплій печі і слухаю – яких тільки історій та байок не наслухався від них! Дещо донині використовую у своїх творах.

– Знаю, що до захоплення Словом ти був небайдужим до спорту – зокрема, до класичної боротьби, до футболу… Що завадило тобі з твоєю вродженою наполегливістю до всього, за що берешся, досягти успіхів і в спорті?

– Спорт в моєму житті донині займає одне з головних місць. Привчив свій організм, що він і зараз не може без ранкової та вечірньої руханки, а в молодості чим тільки не займався і не захоплювався. Але перевагу віддавав боротьбі та футболу. Певно, в боротьбі я міг би досягти серйозних успіхів, адже у 18 років став кандидатом в майстри спорту і в 1975-ому готувався до чемпіонату України. Вигравати його в 19 років ще було зарано, але, думаю, що норматив майстра спорту міг уже виконати. Був у чудовій формі. Однак буквально перед самими змаганнями на тренуванні зламав руку. Вилікувавшись, лише через рік почав знову тренуватися. Але вже не було того завзяття, що раніше. А потім – армія, і спортивній кар’єрі прийшов кінець.

Однак я вдячний долі, що на моєму шляху був Кіровоград, технікум і секція боротьби, хоч я не став ні механіком, ні чемпіоном світу чи Європи. Спорт формує характер, гартує силу волю, особливо якщо в тебе такий тренер як Андрій Лук’янович Колесник – людина з великої літери. До речі, заслужений вчитель України. 5 січня йому виповнилося 84, але він досі працює. Не викладачем у технікумі, як раніше, а на фірмі. Ремонтує вакуумні насоси. Питаю якось: як справи, як здоров’я? Відповідає: та знаєш, Серьожа, вже не те. То легко піднімав від землі на верстат 50-кілограмовий насос, а це стало важче…

– Факультет журналістики столичного, Шевченкового, університету ти закінчив, коли вже був знаним у краї літописцем. А що покликало тебе до слова, до газетної роботи?

– Що кличе людину до журналістики? Гадаю, прагнення реалізувати свої здібності і впливати на суспільні процеси. Адже журналіст – це впливова й відповідальна особа. До нього прислухаються, з ним рахуються. Через газету чи радіо в тебе є можливість доносити певну позицію і впливати на громадську думку.

– Чому ти залишив працю у офіційній районній пресі і взявся створювати приватну? Це ж була перша приватна газета в нашій області, так? Дуже ризикований вчинок.

– Я був активним журналістом, а не просто виконавцем завдань, поставлених редактором. А тут якраз перебудова – я відчув свободу, став більше собі дозволяти: якщо не друкувала районка, я давав матеріали в інші газети. Згадується одна така публікація в «Молодому комунарі», де я критикував рішення районної влади про знесення польського кладовища в Голованівську і спорудження на людських кістках житлових будинків. Ця стаття навіть розглядалася на бюро райкому партії. Тоді перший секретар райкому сказав про мене: «Ето ж нада так не любіть радной пасьолок». До речі, цвинтар тоді так і не забудували, і думаю, цьому посприяла моя публікація. Не знаю, як жилося б людям на покійниках. Але бульдозер добряче підрівняв могили… А потім я вступив до Народного руху України, і наші ідейні основи з газетою «Комуністична праця» кардинально розійшлися. А щойно вийшов закон СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації» (вводився в дію з 1 серпня 1990 року), я почав готувати документи на реєстрацію власної газети. Вона була зареєстрована 1 жовтня 1990-го, а вже 5 жовтня був віддрукований перший номер свіженької приватної газети «Сходи».

«Сходи» стали осередком боротьби за вільну Україну в районі. Навколо неї гуртувались національно свідомі люди, сюди стікалась найцікавіша інформація з історії краю тощо. Понад те газету замовляли і розповсюджували в Кіровограді, смт Олександрівка, Світловодську. До неї надсилали свої “гарячі” матеріали журналісти зі Знам’янки, Олександрії, Малої Виски і кіровоградські письменники. Голова облвиконкому Володимир Желіба існування газети “Сходи” навіть ставив у заслугу обласному керівництву. Якось про досягнення в демократичних перетвореннях на теренах області, виступаючи по радіо, він серед іншого назвав діяльність “першої незалежної приватної газети “Сходи”. П’ять років проіснувала газета, і це були для мене доволі насичені роки. Я творив газету, газета творила мене.

– А ти взагалі за характером ризиковий хлопець?

– Так. З дитинства. У 13 років я десь прочитав оповідання: двоє хлопчаків засперечались – хто з них серед ночі не злякається піти до лісу. Один відважився, залишивши перед тим у лісі під деревом складаного ножика. Він знайшов у собі сили волі піти вночі і забрати його. Я собі подумав, а чи здатен я на такий сміливий вчинок? У серпні, коли прийшла пора кавунів, я вирішив відвідати колгоспний баштан. І не від дороги, де був курінь сторожа, а з протилежного боку, від лісу. Коли батьки заснули, я тихенько вислизнув з хати. Була це майже опівночі. Як дійшов до лісу, як потім насмілився вступити до нього, про ці всі свої відчуття я описав в історико-філософському романі-есе «Євангеліє від Андрія». Я перейшов ліс, забрався в баштан, поцупив два кавуни і успішно повернувся. Причому назад можна було йти попід ліс, де було значно видніше, навіть трохи скоротивши шлях, але я пішов тими самими стежками, через темний-темнющий ліс. Десь о першій ночі я вже був удома. І неймовірно пишався, що зміг це зробити…

– А я чого питаю про це, бо одважитись узяти на себе керівництво районом (голова Голованівської райдержадміністрації у 2005-2006 роках), не маючи спеціальної підготовки – це ж небачений ризик! Які уроки ти взяв із того не дуже тривалого періоду?

– Ніколи не думав про таку кар’єру. Але у 2004 році мене умовили очолити окружний передвиборчий штаб кандидата в президента Віктора Ющенка. Всі знають, якими були ті вибори. Нам вдалося вистояти проти відвертих бандюків, на яких опирався режим Януковича, і перемогти на окрузі зі значною перевагою. Отже, випадало мені й очолити район при новому президентові. Я хотів якось уникнути цього, але несподівано вигулькнули кандидатами на посаду колишній секретар райкому партії та колишній голова колгоспу. Тому постало питання: або вони, або я. Я мусив впрягатися в нову для себе справу, аби не дати старим кадрам повертати на своє. При призначенні мене не могли обійти, оскільки я дуже багато зробив для перемоги Ющенка в окрузі.

Які уроки? В принципі, я не думаю, що я не був готовим очолювати район – я його дуже добре знаю, у мене є відповідна освіта, характер, у мене була гарна команда. Але я був людиною не з тої обойми, людиною, яка не вміла красти, не вміла домовлятися зі злодіями, яка не знала, як і кому проплатити за вирішення певного питання… У нашій корумпованій країні без такого уміння нема чого робити у владі.

– А зараз, через стільки років, у тебе є рецепт подолання корупції?

– Корупція вбиває країну, і без суворого законодавства, без жорстокого та ще й привселюдного покарання злочинців з нею не справитися. Відповідь має бути адекватною до тих, хто чинить зло країні і народу.

– Знаю, що ти дуже негативно ставишся не тільки до залежності України від Московської імперії, а й так само до залежності від Євросоюзу, Сполучених штатів… Ти був коли-небудь за кордоном (близьке, як кажуть, зарубіжжя, не беремо до уваги)? Чи бачив і знаєш, як там організоване життя, що такий категоричний до Заходу?

– Та ні, я ніколи не був категоричний до Заходу. Понад те, мені добре відомо, хто творив західну культуру – тірсени (інша назва етрускі). А вони прийшли на Аппеніни з наших земель. Хто заселив береги Балтики й інші закутки Європи? Гали. Це теж наші люди. Ось що про них писав Плутарх у ІІ столітті: «Частина їх, переваливши через Ріпейські гори, ринула до берегів Північного Океану і зайняла крайні області Європи, інші, осівши між Піренейськими і Альпійськими горами, довго жили по сусідству із сенонами і битуригами». Хто заклав Венецію, Вену (Відень), Будапешт? Наші венеди і будини… Ми набагато ближчі за менталітетом із Заходом, аніж з нібито братньою Росією. Звісно, ми повинні бути незалежні, але, певен на всі сто, на Заході надійніші союзники, аніж сусіди з північно-східного напрямку.

– Тобто, ми зараз правильно робимо, що тримаємо курс на Європу та НАТО?..

– Так. В іншому випадку на Україну чекає доволі гаряча війна з Росією. Нинішня внутрішньополітична ситуація в нашій країні дуже близька до тієї, що передувала так званій громадянській війні. Як і понад 100 років тому, Росія прагне спровокувати конфлікт в Україні і зайти сюди в ролі «старшобратського спасителя». Тому, аби не повернутися на нове коло (війна, воєнний комунізм, колективізація, голодомор), тримаймося подалі від Московії.

– Так-так, пам’ятаю, на тему голодоморів та їхніх призвідців у тебе була книга «Війни проти українського селянства»… А от тепер скажи, яка тебе й коли муха вкусила, що ти почав цікавитись минулим своєї землі тисячолітньої та ще глибшої давнини? Щороку видаєш по дві-три книги саме такої проблематики, і книги мають попит. Як це все в тебе почалося?

– Ця «муха», по суті, визначила мій творчий шлях. Називається вона Велесова Книга. Не пам’ятаю, коли я її вперше прочитав. Але мені як людині, яка глибоко занурилася у вивчення рідного краю, вона не видалася фальшивкою, як дехто із наукових світил писав про неї. Я інтуїтивно, на якомусь генетичному рівні, відчув, що це наше, рідне. І я почав шукати відповіді на запитання, чому це раптом вона – фальшивка? Аргументи про «чудовищну» мову Книги, про те, що нібито факти, викладені в ній, науці відомі, не переконували мене. Я не став довірятися чужим висновкам та іншим перекладачам. Не така вже й складна мова наших предків, щоб не розібратися самому. Самотужки переклав Велесову Книгу і зумів вичитати в ній багато того, чого не помітили інші перекладачі та дослідники. А потім вирішив не пошкодувати часу і років, щоб довести, що це – автентична книга. Мені довелося багато перечитати праць і посібників – зо три сотні. І я в своїх книгах довів, що Влескнига – автентичне джерело. З моїми аргументами не погодиться хіба що упереджена людина… Ну а принагідно народжувалися інші книги.

– Нещодавно прочитав таку цікаву фразу харків’янина Володимира Брюґґена: «Три письменницькі заняття – читати, писати й думати – далеко не завжди представлено саме в такому наборі навіть у багатьох професійних авторів. Дехто пише, але не читає, інші вже тільки читають, треті читають і пишуть, але не думають…». Можна пожартувати? Так от: ти б до яких себе записав?

–До тих, хто шукає, читає, думає і пише. Я ж передусім дослідник. Тому спочатку вишукую, потім читаю, аналізую і лише тоді пишу. Деякі речі доводиться перечитувати до десятка разів, щоб розібратися в хитросплетіннях древніх текстів…

– І в продовження питання попереднього: представ свою лектуру – бодай останніх років. І не лише в жанрах, а й у конкретних авторах та їхніх творах. Якщо, звичайно, ти небайдужий до першого, письменницького, заняття.

– Більше доводиться працювати з історичними книгами та першоджерелами. А на художню літературу, на жаль, бракує часу. Проте намагаюся не пропускати хоча би публікації друзів – Віктора Полянецького, твої. Люблю поезію – цьогоріч через «Літературну Україну» відкрив для себе творчість Надії Гармазій, через «Дебют-газету» – Марини Зеленюк. Молоді, але яке глибоке мислення, яка вишуканість слова! З тої ж «Дебют-газети» запам’яталася кіноповість Юрія Багрянцева «Повернення» про Тараса Шевченка… Люблю цей жанр, бо сам пробував себе в ньому – у книжці «На майдані» зокрема була вміщена моя кіноповість «Українська комедія». Через фейсбук слідкую за поетичною творчістю таких асів як Василь Піддубняк, Олекса Різників. Поезія – то віддушина для мене…

– Проблематика твоїх книг до снаги лише підготовленому читачу. Хай їх менше, ніж пересічних, але ж вони й набагато допитливіші і серйозніші, ніж прості споживачі екшенів, «ужастиків» та «полуничок». Чи отримуєш відгуки – телефонні дзвінки, листи (паперові, електронні, есемески) – від таких читачів?

– Підтримую постійний контакт із читачами. Мої телефон і електронна адреса є в Інтернеті, досить активний я і у фейсбуці. Тому відгуків багато: одні хвалять, інші критикують, хтось щось підказує, хтось просить допомогти розібратися в чомусь… Ось, наприклад, відгук від науковця і поетеси Антоніни Царук (скорочено): «Прочитання “Велесової книги” Сергієм Піддубним – це захоплююча історико-етимологічна мандрівка до витоків слова, віри, духа, це якісь кванти самоусвідомлення, що ламають нав’язані упродовж віків стереотипи… Дякую щиро досліднику за працю, творену з любов’ю і відповідальністю». А поет Дмитро Шупта після публікації в “Чорноморських новинах” моєї статті “Одесі – 200, 600…, а може, 2600 років?”, як він сам написав, «вибухнув акровіршем»:

АКРООДА  ВІДКРИВАЧЕВІ

Сміливцю, історичний краєзнавцю,

Евристика далася Вам, державцю,

Розвіднику Праісторичних надр,

Герою, що очолив авангард

Історії занедбаного Краю.

Є відкриття, я з ними Вас вітаю!

Великий Вчений, свій Ви телескоп

Іносе повернули вглиб Європ,

Поринули Ви в ери допотопні

І факти проясняєте істотні:

Де, що стояло і стоїть тепер, –

Деталі даєте глибинних сфер,

У кого ми вдались і хто ми є –

Бентежить Всесвіт наше Житіє!

Напевно зна Одесу й стюардеса:

Офіусса-Одресса чи Ордеса

Можливою Одесою були

У ті часи, що у віках спливли.

– Поясню читачам: іносе – застарілий, майже забутий прислівник нашої мови: тут – так, добре. Маєш дуже багато серйозних наукових відкриттів, але чомусь досі без наукових ступенів…

– Один чоловік, прочитавши «Великий код України-Русі», якось сказав мені: «Та тут не на одну дисертацію написано! Чому не захищаєтеся?» Три університети пропонували мені вступати до них в аспірантуру. Керівника одного з них запитав: «Скільки вчитися?», «Два роки», – каже. «Що для цього треба?» «Річна плата за навчання 13 тисяч, ну і після захисту накрити гарну «поляну» для членів державної комісії». А було це тоді, коли на 13 тисяч можна було видати солідну книгу. А скільки ще вивозив би на сесії?.. Я не збирався і не збираюся переїжджати в якесь місто, щоб викладати в університеті, а вбивати час і витрачати гроші заради якоїсь «корочки» – це не для мене. Я люблю живу роботу – поїхав, дослідив, написав, видав…

– Кажеш, не збирався і не збираєшся переїжджати. А чого так тримаєшся Голованівська?

– Це він мене тримає. Містечко з унікальною історією. Ще не повністю дослідженою. Нещодавно вийшло друге, оновлене і доповнене, видання книги «Голованівщина від Трипілля до сьогодення», написав історію шести сіл району (за новим адміністративним поділом – восьми, бо додались села колишніх Гайворонського й Благовіщенського). І впевнююся, що Голованівськ та навколишні села – по Бугові, до Синюхи і аж до Умані приховують чимало таємниць. Я все більше переконуюся, що місто Голунь – це столиця найдревнішої руської держави Руськолані, яка згадується у Велесовій Книзі, це якраз і є сучасний Голованівськ. І я не тільки хочу дослідити це питання, а й мрію про будівництво тут культурно-історичного центру батька Орія і його синів Кия, Щека та Хорива, які були засновниками Голуні. До речі, десь у ці дні на Ютуб-каналі «Теукр» має з’явитися нове відео «Прадавні українські держави». Знайди кілька хвилин часу, переглянь. Там є доволі цікаві докази про Голунь-Голованівськ.

  – Знаю, що перехворів недавно коронавірусом: як почуваєшся? І взагалі, які настрої: скільки збираєшся жити? що запланував на найближче десятиріччя?

–  Почуваюся добре. А прожити хотілося б не менше ніж батько – 72 роки. Щоб він на небесах не дорікнув мені: «Ти не знав голодоморів, концтаборів і нестатків, чому менше мене прожив?» Стосовно планів. Намагаюся йти в ногу з часом. Книги стали обтяжливими для сучасного читача, всі хочуть схопити інформацію на льоту – з комп’ютера, зі смартфона. Тому зараз розвиваю свій сайт «Ятрань», ютуб-канал «Теукр» – до речі, за наполяганням читачів моїх книг. Часто вони мені підказують формат і навіть теми роликів. Трапляється, допомагають і фінансами. Є люди, яким не байдужа історія нашої країни, а вона в багатьох випадках подається істориками в перекрученому і навіть у принизливому вигляді. Це не може залишати байдужими певне коло читачів, і вони теж якимось чином намагаються долучитися до поширення правдивої науки про наших предків.

– В останні роки син Василь випустив у своєму видавництві кілька цікавих книг: українських народних казок «Книжка-загадка», ілюстровану історію творення сучасної цивілізації «Кому Боги відкрили свої таємниці» і староруські перекази “Про Царицю Сіромаху, Макодун-царя, Гора-Богатиря та інші Сказання Захарихи» з твоїми коментарями та інші. Як вдається триматись на плаву сьогоднішньому бізнесу в книговидавничій сфері?

–  Важко вдається. Син прикрив свою «лавочку», а я повернувся до співробітництва із видавництвом Олександра Стебеляка. Якусь частину оплачує він, якусь я, тиражі невеликі, але якось ще тримаємося. Проте з кожним роком ситуація ускладнюється. Здається, незабаром і ці невеликі тиражі нікому буде читати. Інтернет і смартфон тепер у моді…

– Які книги мають побачити світ найближчим часом?

– Смартфон смартфоном, але паперова книга, щоб зберегти для нащадків найважливішу інформацію, щоб не розгубити досягнення минулих поколінь, хоча б для бібліотек, повинна існувати. На побажання читачів готую варіант словника-довідника української праісторії та ведичної культури «Українська цивілізація. Ведія» для школярів. Він буде мати багато новинок, іншу назву й інше поліграфічне виконання.

Є замовлення по-новому прокоментувати Геродота. Наприклад, один молодик із Одеси пише, що це був би «титанічний вклад у розбудову нової України». І це справді треба зробити. У «Великому коді України-Русі» я доводжу, що Геродот не має жодного стосунку до Греції, що його «Історії» – переважно про північно-причорноморські землі. Тому не виключено, що останні роки свого життя присвячу цьому питанню.

– Чи всіма своїми працями задоволений?

–  Не всіма. Перші книги видавав поспіхом – я довго не міг повірити, що Совєцький Союз назавжди спочив у бозі. І спішив донести до читача свої відкриття – боявся, що знову повернуться заборони, цензура тощо. Тираж однієї книги навіть знищив, влетівши в чималу копійку… Задоволений такими, як “Велесова Книга: Веди України-Русі”, “Українська цивілізація. Ведія”, “Велесова Книга для юнацтва”, “Великий код України-Русі”, “Кому Боги відкрили свої таємниці”, “Славетні предки українців”, “Євангеліє від Андрія”. Радий, що додав дещо нове в прочитання “Слова про похід Ігорів”, що довів правдивість староруських переказів “Сказань Захарихи”, що відкрив для України ім’я російського письменника Олександра Соколова з його твором про Івана Виговського «Кров’ю, вогнем і залізом”. Минулоріч під моєю редакцією і з моїм дослідженням про Аттилу вперше в Україні побачила світ книга російського історика ХІХ століття Олександра Вельтмана про нашого великого предка, яка була заборонена в Росії. Щасливий, що долучився до створення портрету свого видатного земляка, художника, засновника першого осередку Народного руху в Україні, автора унікального посібника для студентів «Про Малярство», засновника Української академії дизайну і Музею культури побуту в с. Шепилове Голованівського району, мецената Валерія Марчака – в каталозі його робіт вміщено нарис і оглядову статтю мого авторства…

– Чого тобі в цьому житті не вистачає? Чи жалкуєш за чимось?

–  Особисто мені всього вистачає. Я людина не вибаглива – що дають боги, те з вдячністю приймаю. А жалкую, що українці досі в своїй масі не стали свідомими і відповідальними громадянами своєї країни. Те, на чию сторону інколи вони стають на виборах, просто вражає. Так нам довго доведеться будувати країну, за яку боролися наші попередники, чимало наших сучасників, та і ми з тобою.

– Якби почати життя спочатку, то з досвіду прожитого – як би планував його?

–  Я жив так, як хотів, незважаючи на обставини. Маю цікаве життя в цікавій країні, в цікавий час, залишу після себе цікаві і потрібні книги… Маю кохану дружину, гарних синів та онуків. То, певно, нічого не планував би іншого.

– Яким бачиш майбутнє рідної землі?

– У Велесовій Книзі є такі рядки: «Предречено од старих часів, що мусимо в спілці з іними створити державу велику… і чекаємо на часи, які крутити будуть Кола Сваргові до нас». Історія розвивається по спіралі. Гадаю, зараз Кола Бога-Творця Сварга повернули на наш бік, і для нас відкриваються великі можливості. Проте не забуваймо народне: на Бога надійся, а сам не спи. Самі творімо свою долю.

Розмовляв Василь БОНДАР

 

 

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here