Сьогодні у нас в гостях завідувачка відділу мистецтв обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Чижевського, лауреат обласної премії у сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна Світлана Ушакова.
– Ви народилися і виросли у цьому славному місті. А де саме пройшло ваше дитинство? Що можете пригадати з тих часів?
– Я виросла на межі Старої і Нової Балашівки. Це був робітничий район працівників заводу Ельворті. А мій дід Володимир Хомренко, який загинув під Сталінградом, був висококласним майстром цього заводу.
Я пам’ятаю інгульські скелі. Пам’ятаю головний міст мого дитинства – залізничний акведук, як його правильно треба називати. Пам’ятаю надзвичайно хвилюючий момент, коли по ньому проходив потяг. Міст тоді охоронявся. І коли охоронець переходив на той бік, на бік Миколаївки, ми бігли у заборонену зону і рвали квіти, бо там вони були особливі.
– Якою ви були в дитинстві – рухливою, бойовою чи, навпаки, тихою, сором’язливою?
– Я була закритою дитиною, такою собі «білою вороною», трохи дикункою. Більше домашня, ніж дворова. Хоча від ігор не відсторонювалася. Любила грати у козаки-розбійники. Це була основна гра нашого дитинства. А якщо збиралася на якісь свята купа родичів, я зачинялася у бабусиній кімнаті і читала журнали. На той час було прийнято передплачувати велику кількість журналів. Усі етажерки і в одній, і в іншій родині були заповнені книгами та журналами.
– Схоже, ви змалку були затятою книжницею?
– Так. Я завзято читала усе підряд – «Наука и жизнь», «Техника – молодёжи», «Семья и школа», «Роман-газета», «Всесвіт»…
– А якою ж була найперша книжка?
– Я дуже рано почала читати, років у шість. Мама працювала в центрі міста, часто брала мене з собою. Тому записала в обласну дитячу бібліотеку. Книжки там видавали на два тижні. А мені їх треба було міняти вже на третій день. Гадаю, що у дитинстві я перечитала практично увесь фонд тієї бібліотеки.
Найпершу навряд чи пригадаю. Але пам’ятаю «Лісову газету» Віталія Біанки, оповідання Михайла Пришвіна з життя звірів і тварин. До речі, вони мене і нині цікавлять.
– І яких же тварин ви полюбляєте?
– Запитайте, яких я не полюбляю. Удома у мене живуть три коти. Звісно, вони стерилізовані й добре уживаються між собою. Я себе не уявляю без них. Це теж частина моєї родини. І коли вони йдуть, це важко перенести. Але завжди знаходиться хтось новий, хто через певний час займає це місце.
– А чим вам запам’яталися шкільні роки?
– Я одночасно люблю і не люблю школу. Усі ці шеренги, лінійки, марширування, політінформації – не для мене. Проте це була чотирнадцята школа. І я вважаю, що там була і є особлива аура. Тоді нам ніхто про це не казав, я потім з’ясувала, що це приміщення колишнього духовного училища. Я любила саму будівлю, певно, відчувала її енергетику. Я застала ще ті величезні дубові парти.
Та найбільше, звичайно, вражали вчителі. Вони були особливі. І хочу наголосити, що то був саме єврейський осередок вчителів. Мені надзвичайно пощастило, що я частково виховувалася і навчалася саме в атмосфері обожнювання, адже вони до дітей ставилися як до маленьких дорослих. В їх ставленні до нас були і повага, і захист, і бажання в усьому допомогти. Пам’ятаю вчителів з російської та з української мови і літератури Олену Вікторівну Войцек, Ларису Федорівну Мілай, пам’ятаю фізика Григорія Володимировича Грозного. Тоді майже усі вчителі були учасниками війни.
До речі, українську літературу я полюбила саме в школі. Наприклад, ще тоді я прочитала роман Робера Мерля «Острів». Він, здається, вийшов у видавництві «Промінь», тобто українською був перекладений раніше, ніж російською. Я не відчуваю різниці, якою мовою читати гарні художні твори. Тому сьогоднішню українізацію не вважаю за примусову. Вважаю її необхідною.
– Якщо у дитинстві, як ви кажете, Світлана Ушакова була замкненою, усамітненою, то вже протягом багатьох років у бібліотеці ми вас бачимо як активну, позитивну, товариську особу. Як таке перетворення відбулося?
– Почну з того, що мене дратує, коли кажуть, що я – екстраверт. За внутрішньою природою я все ж вважаю себе інтровертом. Насправді краще себе почуваю у книгосховищі або коли у нашому відділі не буває людей. Або коли у відпустці чи на дачі. Але я над собою працюю.
Як це сталося?.. Я не пам’ятаю ту травму голови, бо отримала її у дитинстві. Але це вплинуло на те, що у мене була постійна мігрень, яка заважала в усьому. Лише завдяки своєму чоловікові Євгену Ушакову я вступила до вишу, закінчила Харківський інститут культури за спеціальністю театрознавство. Якби не його опіка, його допомога та майже насильницький примус, цього не було б. Десь після сорока я з’ясувала причину моїх болів і змогла їх корегувати. Відтоді знаю, як треба поводитися при них або навіть позбавитися їх. Тобто я вже можу цим керувати і переходжу на бік здорових людей.
Є ще один важливий для мене момент. І це не тільки тому, що професія бібліотекаря змінює свій зміст і я себе вважаю певною мірою арт-менеджером. До мене і раніше, і зараз приходять люди, з якими просто необхідно спілкуватися. Тому існують певні контакти, консультації, координація. Таким чином я відбираю того, кому потрібна якщо не допомога, то підтримка. Або це буде виставкова робота, або якийсь проект, який можна спільно реалізувати. Фактично це промоутер. Ми просуваємо щось краще, просвітницьке, те, що вважаємо актуальним на сьогодні.
– Отже, тепер саме час згадати усі попередні й поточні ваші проекти.
– Перший проект ми робили разом з Олегом Волохіним. А почалося з розповідей моїх рідних про минулу війну, за якими склала аудіоархів. Олега Михайловича ця тема теж зацікавила. Так народився проект «Голоси з війни», який підтримала директор бібліотеки Олена Геращенко. Він пропрацював п’ять років на порталі ОУНБ імені Чижевського.
Наступний – «Єлисаветградський абрис. Персони українського театру» – ми готували спільно з краєзнавчим музеєм до сторіччя смерті Марка Лукича Кропивницького. Презентували його у травні 2009 року. Для мене це було дуже важливо, а насамперед важливо для того часу. На той час ми зробили найповнішу бібліографію по цій темі.
Потім був цікавий мистецький проект, реалізований спільно з дитячою художньою школою імені Осмьоркіна «Єлисавет в історіях, легендах та переказах». Діти, вихованці школи, відтворювали ці історії та легенди, що викладені на нашому порталі та в книжковому зібранні. Вибирала їх я. Там були і Ліст, і Кропивницький, і Саксаганський, і князь Гагарін…
Далі пішли етнографічні проекти, підготовлені разом з викладачами мистецького факультету педуніверситету, передусім Ларисою Гарбузенко. Найяскравішим та найціннішим став проект «Цвітне. Історичне гончарство», куди неоціненний внесок зробила Лариса Кулініч, а Володимир Нагорний надав 360 предметів зі своєї колекції. Ми глибоко вивчали, досліджували цю тему, а потім провели понад 600 екскурсій. Така виставка була взагалі першою в історії новітньої України. Вона вражала не лише кількістю, але й тим, що гончарні вироби були систематизовані за стилістичними відмінностями. А цей промисел унікальний саме тим, що у Цвітному виготовляли практично усе.
Наступний проект, певно, запам’ятався багатьом. «Полотняні послання. Рушники Наддніпров’я» – це 2014 рік, часи Майдану. Для нас то була знакова виставка.
Потім ми почали працювати над створенням каталогів наших талановитих художників. Як результат за кілька останніх років у видавництві «Імекс-ЛТД» вийшла серія альбомів «Надія Падурська. Любов до життя», «Григорій Гнатюк. Небелівські пасторалі», «Володимир Кир’янов. Реальність нереального». Макети до них безкоштовно робив художник Федір Лагно.
– Над чим же ви нині працюєте?
– Якщо про альбом питаєте, це поки що таємниця. А загалом, коли ви приходите, бачите, що у нас завжди багато людей. У відділі мистецтв ми шукаємо такий бібліотечний простір чи майданчик для багатьох зустрічей, аби люди у цьому середовищі з’єднувалися і народжували нові теми та ідеї для творчості, для розвитку, для відпочинку. Стосовно моєї «бурхливої», як ви зазначили, діяльності, то я нічого не вибираю. Я іду за життям. Беру те, що воно пропонує. Приймаю так, як воно складається. Я кажу життю ″так″!
Роман Любарський
