Колись російський письменник Тургенєв вів у світову літературу своє бачення типажу панянки, яке пізніше назвали «тургенєвська дівчина».
У його книгах це усамітнена, тонкої натури панночка, яка, у більшості випадків, зросла на природі в глухому маєтку (без згубного впливу світського і міського життя), високоморальна, скромна, з гарною освітою. Вона віддає перевагу самотності, неохоче сходиться з людьми, але живе глибоким внутрішнім життям. Яскравою вродою вона не відрізняється, може сприйматися як невеликого розуму.
Вона закохується в головного героя, оцінивши його справжні, а не показні чесноти, бажання служити народу, і не звертає увагу на зовнішній лиск і заможність інших претендентів на її руку.
Таких панянок було чимало й на наших теренах в ті часи.
У середині 80-х років минулого століття, ближче до кінця СРСР, чи не найкраще тогочасних «тургенєвських жінок» описала російська рок-група «Центр» (переклад з російської – автора):
«Тургенєвські жінки читають газети,
Телефонують, ходять на роботу,
Мають освіту, спускаються в метро,
Стоять у черзі, розщеплюють атом.
Тургенєвські жінки обговорюють події,
Розбираються в артистах, шукають нафту,
Говорять про медицину, виступають на естраді,
Кладуть асфальт, зосереджені в танці.
Тургенєвські жінки винаходять прилади,
Сидять на дієті, друкують на машинці,
Слухають музику, бувають за кордоном,
Чистять картоплю, засинають з мрією”.
А чи є місце в сучасній Україні, конкретніше – на Кіровоградщині, таким «тургенєвським баришням»? Є в нас Лізи Калітіни, Олени Стахови, Наталі Ласунські?
Та їх багато! Їх навіть можна побачити на ринках чи у військових частинах, куди Лізу Калітіну точно б не занесло.
Дівчата з «Нові», «Дворянського гнізда», «Щоденника зайвої людини» читали книжки, сидячи на лавочках у віддалених куточках батьківського саду. А ви зайдіть до обласної бібліотеки імені Чижевського десь після обіду! Вони там, у своїх скромних окулярах.
Майже у кожному багатолюдному кафе вони сидять десь за кутовим столиком, не дивлячись на оточуючих, а вдивляючись в екран смартфону, де проходить чималенька частина їхнього життя. До свого часу. Адже вони, на відміну від яскравих красунь, зірок класу (групи, колективу, тусовки), скоріше виходять заміж. І стають відмінними дружинами та мамами.
Таке життя, що частіше доводиться зустрічати саме таких. Вони на кожній виставці у галереї «Єлисаветград», у Музеї мистецтв, у тій же «чижевській» бібліотеці.
Вони беруть участь у благодійних справах, волонтерять.
Не зважаючи на «трохи за тридцять», все ще пишуть вірші.
Лише вони мають сміливість іноді сходити до найближчої крамниці за кавою без макіяжу.
Вони досі трошки ніяковіють, почувши слово «секс».
Більшість з них приїхали до обласного центру з районних центрів чи сіл. Містянки за фактом народження вже трохи не такі «тургенєвські».
І знаєте, вони зовсім не вид, який вимирає. А може, навпаки, саме вони – чиста вода з наших прадавніх джерел. Звісно, мають право на існування і Оля Полякова, і Настя Каменських, і навіть травесті-діва Монро. Ну і хай собі – бо не в них сила і правда.
Геннадій РИБЧЕНКОВ
