Все життя залишався вірним гаслу членів ОУН-УПА «Де б ти не був, будуй навколо себе Україну» наш земляк – педагог, громадський діяч, вояк УПА, письменник, політичний в’язень, учасник Кенгірського повстання Володимир Караташ.
Народився Володимир Михайлович 95 років тому, 2 березня 1926 року у селищі Розділ Голованівського району. Його родина зазнала насильницької колективізації та розкуркулення, не оминув її і Голодомор. Справжнім янголом-охоронцем родини стала мати Ольга. Жінка постійно переховувала їжу з місця на місце, аби її не знайшли і не відібрали активісти, а коли вже не стало жодних запасів, то варила юшку з лободи. «Завдяки матері із сім’ї не вмер ніхто, але сусіди довкола вмирали нещадно. Розказували, що в селі голод був сильний, люди боялися виходити з хат, бо чули, що можуть викрасти серед білого дня людоїди. Страшно було», – згадував Володимир Караташ. Про своє дитинство писав, що «зростав і розвивався як усі сільські дітлахи того часу. Змалку працював і в полі, і вдома». До школи хлопцеві доводилося ходити в старому черевикові на одній нозі, а друга була взута в гумову калошу, прив’язану до ноги мотузочком. Будучи у п’ятому класі, добре запам’ятав, як вчителі наказували дітям відкрити підручники на такій-то сторінці і вирвати з книжок листки про певного письменника, державного або військового діяча і покласти на стіл. То був 1937 рік, повним ходом йшли сталінські репресії. І якраз у цей час Володимир, якого лише місяць тому прийняли у піонери, випадково поцілив із самопала «в самісінькі груди товариша-батька Сталіна, портрет якого висів на стіни». Можна тільки уявити, що пережила родина і сам хлопець. Але минулося, Володимира поновили у школі, лише за чверть за поведінку поставили «двійку».
Пережите в дитинстві не могло не позначитися на світогляді Володимира Караташа, який сам дійшов до думки, що тодішня влада – зло. На початку Другої світової війни на Кіровоградщину прийшов загін УПА, до якого приєднався і 17-річний Володимир. Був стрільцем у сотні «Сталевого», яка діяла на території Гайворона, Гайсина, Умані, Благовіщенського, Голованівська. «Якось випадково ми натрапили оунівця, з рук якого отримали першу листівку, прочитавши яку, окреслили для себе конкретні орієнтири: там були заклики до боротьби за Україну. Це була весна 1942 року. До того часу нас навчили, що нашими героями є Будьонний і Чапаєв, а тут у нас відкрилися очі на те, що ми – українці. Тієї весни ми утворили в селі свою організацію ОУН із п’яти чоловік. Коли через наше село відступала Червона армія , в одного червоноармійця я побачив на возі автомат ППД. Із цим автоматом, а ще з 12-ма топографічними картами, які теж “позичив” у червоноармійців, й пішов у сотню Сталевого. Я вже був “напакований” українською ідеєю, був готовий проміняти все на Україну».
За активну участь у боротьбі за незалежну Україну був засуджений разом із батьком до розстрілу. Батька розстріляли гестапівці у Голованівську, на польському цвинтарі. Йому був 41 рік. Володимир урятувався. Та незабаром був заарештований контррозвідкою СМЕРШ. 7 квітня 1945 року Особливою нарадою НКВС СРСР заочно засуджений до восьми років позбавлення волі. Одинадцять місяців провів у Горківській тюрмі № 1. У 1949 році переведений у Воркуту до табору суворого режиму «Речлаг» для політв’язнів. Працював на шахті № 7. Володимир Михайлович створив підпільну групу, яка підготувала близько півтисячі саморобних гранат великої розривної сили – для повстання і втечі. Після тривалого слідства військовий трибунал Біломорського військового округу за «організацію і керівництво антирадянською групою українських націоналістів», яка готувала повстання в таборі, був засуджений до розстрілу. Закутого, його перевезли до Вологди, де він провів п’ять місяців в одиночній камері смертників. Щоб не з’їхати з глузду, «ходив по камері, декламував вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, займався фізичними вправами. Мій день починався з циклу фізкультурних вправ. Я завжди умивався до пояса холодною водою (тюрма, звісно, не опалювалася) з крана і добре розтирався рушником. Конвоїри дивилися на мене здивовано». Тюремники вісім разів імітували розстріл. І кожного разу, коли приходили до камери, наш земляк гордо піднімав голову і казав: «Я готовий».
Після смерті Сталіна розстрільний вирок замінили 25 роками тюрми і концтаборів. Володимир Караташ був етапований із Вологди до Казахстану в табір суворого режиму «Степлаг» селища Кенгір Карагагандинської області. У травні-червні 1945 року був учасником збройного повстання дванадцяти тисяч політв’язнів, яке було придушене із застосуванням військової техніки (танків та літаків). Після чого у складі 303 повстанців Володимир Михайлович був етапований на Колиму в табір суворого режиму «Берлаг».
У квітні 1956 року Комісія Президії Верховної Ради СРСР, переглянувши справу Володимира Караташа, звільнила його зі зняттям судимості. Реабілітований 20 вересня 1989 року Кіровоградською обласною прокуратурою.
Повернувшись в Україну, наш земляк у 1958 році вступив на факультет іноземних мов Одеського державного університету. У 1963, отримавши диплом вчителя англійської мови, повернувся у рідний Голованівський район. Майже чверть століття працював вчителем англійської мови у Побузькому. Разом із дружиною Ганною Лук’янівною, з якою познайомився в Кенгірі під час повстання і врятував, витягнувши в останню мить з-під танка, виростили сина та доньку.
Пережиті події дали багатий матеріал для творчості. Володимир Караташ є автором книг «Обережно – гранати» (1999), «Прометеї Заполяр’я» (у співавторстві з Петром Тракслером, 2001). Окремої уваги заслуговує книга нашого земляка «На барикадах Кенгіра» (2008), за яку автор у 2008 році отримав обласну літературну премію імені Євгена Маланюка та літературну премію імені Юрія Горліса-Горського у 2016 році. Це книга спогадів борця за незалежність України, політв’язня комуністичних таборів, який не змирився з вироком системи, а продовжував боротьбу за свої людські і громадянські права. Володимир Караташ є лауреатом літературної премії імені Степана Шеврякова за цикл оповідань на теми національно-визвольних змагань (2003).
Володимир Михайлович вів активне політичне життя. Був членом Кіровоградського обласного Товариства політичних в’язнів і репресованих, Всеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України» та історичного клубу «Холодний Яр». У 2007 році був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, ювілейними медалями «20 років незалежності України» та «25 років незалежності України».
У свої 92 роки Володимир Караташ не залишився осторонь Революції Гідності. Після початку війни на сході країни збирав кошти на потреби бійців АТО. «Я б оце поїхав до хлопців на схід, на фронт, машину водити вмію, снаряди можу подавати, а ще б розповідав усякі історії – піднімав їхній бойовий дух..», – говорив в одному з інтерв’ю Володимир Караташ.
Помер Володимир Михайлович 5 листопада 2017 року. Вже посмертно був прийнятий до Національної спілки журналістів України.
У 2019 році, напередодні Дня незалежності України, на честь Володимира Караташа було відкрито меморіальну дошку на фасаді Побузького ліцею на Голованівщині.
Життя нашого земляка – яскравий приклад незламності духу, любові до рідної землі, стійкості і патріотизму. Саме на таких людях, як Володимир Караташ, для якого кожен день був сповнений боротьбою за українську державність, за процвітання нації, і тримається наша країна.
Тетяна РЕВВА, старша
науковиця літературно-
меморіального музею І.К. Карпенка-Карого
міста Кропивницького
