Відлуння фестивалю GOODoK_FEST, про який ми писали в одному з попередніх номерів, викликало жвавий інтерес до розмаїття цікавинок як Гайворона, так і навколо нього. Тож «НС» продовжує подорож цим краєм, і наш шлях – до села Соломія, заснованого в 1707 році як фільварок графа Станіслава Потоцького.
Село Соломія розташоване за чотири з половиною кілометри від села Солгутове та міста Гайворон, що на лівобережжі Південного Бугу. Своєрідним продовженням Соломії є Бугове, ці два села розмежовує невелика річка Млинок, що бере початок з джерела «Іванкова криниця» біля села Покровське (в самому селі збудовано завод з виробництва однойменної мінеральної води). Назва річки походить від невеликого млина, що існував в кінці ХVIII століття. За хімічним складом у воді з джерела є солі натрію, калію, кальцію, магнію, срібла. Поряд з «Іванковою криницею» є каплиця, а на території пам’ятки – альтанки та місця для людей, які зцілюються силами природи. Тож поет з Гайворонського Прибужжя Олександр Білятинський присвятив Іванковій криниці такі рядки:
Іванкова криниця!
Дай води напиться!
Цілющої, живильної,
від якої стають всі сильними,
Від якої незрячі
починають світ бачить.
Я до тебе поспішаю,
мій прекрасний рідний краю.
Утоплю в криниці спрагу,
наберуся тут наснаги.
Ти даєш здоров’я й сили
і малим, і юним, й сивим.
Ти частина неба й сонця.
Ти виводиш навіть стронцій.
Низько я тобі вклонюся.
Джерельце у ріднім краї.
Головною родзинкою села Соломія є водяний млин, збудований у 1892 році. Протягом свого існування він неодноразово перебудовувався і пропрацював до 2006 року. Втім, вода вже не крутить його колеса – працює електродвигун, сила якого освітлює найближчі вулиці та забезпечує життєдіяльність млина. Але конструкції шлюзів, стоків та ринви досить непогано збереглися, та й дерев’яний настил деінде ще витримує людську вагу. Згаданий вище Олександр Білятинський не оминув і його своєю увагою:
Соломіє, над Бугом в кипінні сади.
Тут цвітіння мете веремія.
Прагну співу твого, ніби спраглий води,
заспівай, заспівай, Соломіє.
Млин збудований з бутового каменю, з боку берега він має два поверхи, вікна та двері з декоративними арками роблять його схожим на середньовічний замок, схожість з яким доповнюється барельєфним зображенням щита – на ньому колись містився герб власників.
Попід млином проходить один з рукавів річки, відокремлений від основного русла кам’яним островом. Та й основне русло, всіяне гранітними брилами, cправляє неабияке враження.
З млином пов’язана й історія назви села, яка здається більше легендою, ніж доведеним історичним фактом. Млин був улюбленим місцем позашлюбної доньки легендарного засновника парку «Софіївка» Станіслава Потоцького Соломії, яку дуже недолюблювала її мачуха Софія, яка була майже ровесницею Соломії. В 16-річному віці Соломія палко закохалася в проектувальника парку Софіївка, військового інженера капітана Людвига Метцеля. Потоцький був не в захваті від вибору молодої панянки-байстрючки, хоча перед цим видав заміж п’ять законних доньок. Тож вирішив на деякий час відлучити її від двору, поселивши у віддаленому від Умані селі на березі Бугу.
В своїй садибі Соломія Потоцька не збиралась усамітнюватись, періодично буваючи у батька в Умані. Але після його смерті стосунки з мачухою ще більше загострилися, її коханий Людвиг виїхав за кордон. Тож тридцятирічна Соломія вийшла заміж за солгутівського поміщика пана Машинського, переїхавши до його маєтку, а за селом закріпилася назва Соломія, що існує й понині.
Ці цікаві відомості переповіла гостям Гайворонщини місцева освітянка Галина Блашків на основі досліджень відомого тамтешнього краєзнавця Петра Фещука.
Також цікавинкою села є Гелетова криниця – криниця з журавлем та встановленим поруч хрестом з розп’яттям на гранітній плиті. Ця споруда, за словами Галини Блашків, була своєрідним дороговказом для мешканців сусідніх сіл в радіусі трьох десятків кілометрів, які привозили зерно на млини.
Ще одним літописцем села Соломії є уродженець Гайворона Станіслав Стриженюк, який присвятив йому наступні рядки:
Соломія
Село мого дитинства – не моє.
Я з часом все гостріше розумію,
Як час біжить,
Коли бажання є
Заїхати в маленьку Соломію.
В брилі з соломи дід Солом’янчук
В уяві – ніби вигадка казкова.
О sоlо тіа! Італійський згук.
О Соломіє – українська мова!
І пам’ять обступають валуни,
Де млин, мов декорація з вистави.
І дріб’язки забуто, а гукни –
І відгукнеться тільки величаве.
Я безліч раз у небі пролітав
Над голубою жилкою. Тоді я
За хмарами і в блискавки питав:
– Ти присвіти, а де та Соломія?
І ліс, мов лис, спалахував рудий,
І спомин плив, як листя за водою.
О solo mia! – батько молодий,
І мати йде на зустріч молодою.
Вона в мені співає про любов,
І все на світі вічне, як ніколи.
І я лечу. І я кричу: Агов!
І лиш луна доносить тихе
Со-ло…
На Бузі в минулому існувала ціла мережа водяних млинів, проте значна частина з них була зруйнована з часом. Так, у 1908 році на півночі села Соломія було збудовано кам’яний млин з турбіною, що належав графові Березовському. Автором конструкції був технік-будівельник на прізвище Лозінський, який користувався ним перші десять років після будівництва. Вище за течією існував Хтодеїв млин, нижче за течією – Чернегів млин, обидві споруди відомі з кінця XVIII століття. Згаданий раніше млин на річці Млинок не витримав конкуренції з потужнішими млинами та був розібраний. У 1932 році потужна повінь на Бузі зруйнувала Хтодеїв та Чернегів млини, а також Бандурівський на півночі села Бугове та Піщанський, розташований вище за течією. На лівобережжі Бугу в районі села Антоньове існували млини «Чорного пана» та «Мовчанів», але вони теж не збереглися.
Взагалі, за даними кропивницьких науковців Олександра та Ігоря Колотух, основна частина млинів зосереджена в середній течії Південного Бугу, що проходитьу межах Українського щита. Їхнє будівництво здійснювалось на річкових перекатах, в місцях порогів, де прискорена течія, яка дозволяла спрямувати її на турбіну чи колесо за рахунок дамби чи водовідвідного каналу. Власне будівлі млинів розташовували в заплаві, а приміщення з колесами чи турбінами – в річищі або каналі. Іноді будували цілі млинарські комплекси, частина приміщень яких знаходилася на березі, а інша – на кам’яному острові. Втім, дерев’яні млини були ненадійними й після нетривалої експлуатації зносилися повенями. Більш надійним будівельним матеріалом був бутовий камінь, з’єднаний розчином з вапна, піску та курячих яєць для міцності.
Інший кропивницький науковець та мандрівник, Андрій Домаранський, на основі ретельного вивчення архівних документів та супутникових мап з’ясував, що на ділянці Південного Бугу від Гайворона до Южноукраїнська лишилось 44 водяних млини, на Синюсі -12, на Ятрані – 6, на Інгулі – 8. Більшість млинів зберегли лише фундаменти, але є низка в досить непоганому стані.
Тож науковці пропонують використовувати європейський досвід та перетворити ці споруди на туристичні локації. Це можуть бути готелі, ресторани, музеї, навіть невеликі турбази для мандрівників-водників. Одним з таких млинів є згаданий млин в Соломії, який може стати цікавою туристичною принадою не лише для місцевих туристів, а й для всієї України та навіть закордону. Питання лише в часі та бажанні громади.
Максим ГУЦАЛЮК, фото автора
