Трішки більше, як за півроку, Сергій Полулях, донедавна відомий на Кіровоградщині теле- і газетний журналіст, видав свій третій роман, презентація якого відбулася в ОУН бібліотеці ім. Чижевського. Цього разу гості змогли почути про секрети і особливості сюжету романа-новели «День запитань без відповідей».
Багато в чому робота є сенсаційною і навіть дискусійною, бо автор ставить непрості запитання не лише щодо нашого сьогодення, але й історії. Як він сам сказав: «Підняв руку на велике і великих».
Він запропонував свою версію головних подій в житті Тараса Шевченка і Миколи Гоголя, які ніби ніколи не зустрічалися, хоча логіка підказує, що вони були знайомими особисто. Правда, в силу різних причин про цю зустріч вони не розповсюджувалися, але в романі Сергія Полуляха вони таки зустрілися і навіть приятелювали. Автор виходить з того, що ми взагалі маємо неправильне уявлення про життя Тараса, тим більше, нічого не знаємо про Гоголя. Він спробував проникнути в їхню психологію, відтворив різні періоди життя геніїв українського народу, а зараз відповів на запитання нашого кореспондента.
– Пане Сергію, чому саме Шевченко і Гоголь?
– Я продовжую шукати відповіді на запитання, чому в тій чи іншій ситуації люди вчиняють так, а не інакше? Обидва мої герої, безперечно, українські генії, але один віддав життя служінню своїй батьківщині, а інший в кінці життя став відвертим антиукраїнцем.
– Ми про них знаємо практично все, а ви стверджуєте, що не знаємо нічого?
– Так. Поясню на прикладі. Всі знають класичний епізод з життя Тараса в якості козачка чи слуги, до речі, ось приклад, як московщина намагалася принизити звання козака, називаючи панського слугу козачком. Чим не відкриття? Так от, всі автори розповідають, що пан, заставши хлопця за малюванням, побив його, тобто покарав. Це було не логічно, бо тогочасні пани, власники душ і статків, цінували талановитих кріпаків, особливо художників. Їх навіть навчали, щоби мати власного художника. До речі, наступні події з життя Шевченка підтверджують саме мою версію, адже Тараса в Петербурзі віддали в навчання до майстра Ширяєва. Тобто, пан мав тішитися з того, що у нього з’явився талановитий хлопець-живописець, і всіляко заохочувати його, а не карати. Інша справа, якби йшлося про захоплення кріпака поезією – у цьому випадку панський гнів був би логічним, адже поет, як вільнодумець, був прямою загрозою. Поети панам не потрібні.
– А щодо історії з викупом Тараса?
– Я роблю відкриття не лише в цій історії, але і в історії з написанням Гоголем Тараса Бульби.
– Поділіться.
– Я вже це зробив в книзі, потрібно читати. Мені не шкода, але це як висмикувати окремі цеглинки з стіни – вона може розсипатися, втратити цілісність. Взагалі, в книзі багато несподіваних інтерпретацій подій з життя наших геніїв.
– Що вам допомагає в написанні цього проєкту?
– Уява. Моя уява, я ніби потрапляю в той час, стаю ніби одним цілим з моїми героями, думаю, як вони і відчуваю, як вони, бачу, як вони.
– Сміливо, вам не здається?
– Можливо, але я хочу сказати ще більше. Генії – звичайні люди, зі своїми проблемами, невдачами і страхами, а ми їх знаємо лише як успішних письменників. Вони – це ми, але чи завжди ми можемо називати себе щасливими?
– Про яку сучасність ви ведете мову?
– В романі кілька сюжетних ліній-новел.
– Тому у нього така несподівана назва?
– Ні, коли я вручив рукопис Олегу Бабенку, тоді директору Державного архіву області, він, окрім гарної рецензії, дав мені багато цінних порад і зауважень, але сказав, що матеріалу для роману замало, а для новели – забагато. От я і придумав такий формат. А щодо сучасності, то дія відбувається в тоді ще Кіровограді, до речі, герої спілкуються і на предмет вибору нової назви міста. Тут багато впізнаваного – вулиці, кафе, люди. Один з героїв – краєзнавець Сергій, з допомогою якого автор шукає відповіді. А ще – журналісти і художники, так звана місцева богема.
– Отже, це і про журналістику?
– Так, відкриваю деякі секрети з життя журналістського середовища міста, радше загальні, адже і журналісти задаються пошуком відповідей на вічні запитання сенсу життя.
– А кохання присутнє?
– Присутнє, це одна з головних тем чи новел – кохання як великих, про яких йдеться, так і нашого сучасника. Коханою стала юна болгарська красуня, яка живе в місті, і це кохання теж розвивається не так, як всі звикли, але врешті-решт, допомагає герою знайти відповідь на головне запитання – як жити далі.
– А чому саме болгарська дівчина?
– Як і інші, це узагальнений образ з пережитого, почутого, побаченого. Чому саме болгарка? Мабуть тому, що це несподівано, але логіка нинішніх подій підказує, що все в житті запрограмовано.
– Заінтригували. А ще про що йдеться?
– Про зраду і вірність, про щастя, про війну і мир, про маленьких людей і їхнє місце в житті, про СРСР і Незалежність, про складні періоди нашої історії. До речі, на них теж потрібно давати відповідь, але спочатку потрібно поставити запитання. Я це роблю. Щодо національного питання, то в романі присутні і вірмени, адже мало хто знає, що Шевченко досить близько знав Айвазовського – Оганеса Айвазяна, який на відміну від Тараса, зробив блискучу мистецьку і громадську кар’єру.
– Хто став першим читачем?
– Я ж казав, що в житті все невипадково. Свій попередній роман я абсолютно випадково вручив Сергію Осадчому, голові обласного болгарського культурного товариства області «Нашите хора». Він мене познайомив з Володимиром Стафідовим, активістом болгарського руху з Дніпра, поетом і композитором. От йому я першому і послав книжку, але на момент презентації він її ще не прочитав. Зате прочитав Сергій, і навіть розбудив мене, не міг дочекатися – сказав, що прочитав не відриваючись! А наступного дня зателефонував Стафідов: «Ну, що я можу сказати? Прочитав сторінок з 20. Я навіть не знаю, як це висловити», – в перекладі на звичайну мову, йому дуже сподобалося.
– Ви були успішним журналістом…
– Це не доведено, бо оцінка успішності у нас відсутня.
– Ну, хоча б популярним, і раптом стали письменником, поетом?
– Поетом я себе не можу називати, просто вмію римувати і так формувати свої думки і почуття. Я не працюю над віршами, вони якось крутяться десь далеко, ніби хмарки, а потім раптом – раз! Злива! Я записав вірш. Звідки це – не знаю, з дитинства. А от щодо прози, була цілком конкретна людина, наш сусід в Олександрії, тоді студент Кіровоградського ВУЗу, вже покійний Валерій Епельбаум, на минулій презентації була його дружина Галина Дьякова. Я ранувато почав читати і писати вірші, з 3 – 4 класу, це було несвідоме римування, а він мені подарував книжку «Зачарована Десна» і сказав: дивись, як людина пише про красу природи, про ніч і річку – відкрив мені очі на літературу, на красу і вишуканість слова.
– Як вам працюється?
– Пишу зранку і до 11 години, доки не втомлюся. Потім іду в місто, блукаю десь по провулками і берегами річок, відпочиваю, але насправді, дописую, придумую наступні розділи. Потім пишу години півтори після обіду і ще з годинку – ввечері. Це велика робота, важче, ніж журналістика, бо потрібно тримати в голові неймовірну кількість інформації, якось узгоджувати її.
– Традиційне запитання – коли наступна презентація?
– Були б спонсори, то хоч завтра, у мене є ще одна вже написана річ, а ще вірші, навіть поема про вугільну Олександрію і наше дитинство. А зараз пишу велику річ, поспішаю, тому потрібно ще з пів року. Але ви ж розумієте, що будинок збудувати швидше, ніж його опорядити, прикрасити і таке інше. Переробки і редагування забирають чи не більше часу, ніж написання.
– Дякуємо за розмову.
