Хотілось розпочати цей матеріал офіційно-стандартною фразою: «Із нагоди якоїсь визначної дати та у рамках якогось серйозного проєкту в Кіровоградському обласному музеї мистецтв пройшла зустріч із заслуженою артисткою України, акторкою академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М. Кропивницького Вікторією Майстренко».
Хотілось. Але не виходить.Бо ця зустріч не вкладалася у жодні офіційні формулювання. Не хотілося писати про дату, місце проведення чи формат заходу. Хотілося писати про людину. Про жінку, яка майже пів століття живе театром. Про актрису, яка й досі хвилюється перед виходом на сцену. Про людину, що вміє сміятися, згадуючи молодість, і стихати, коли говорить про найдорожчих.
Бо це була не просто творча зустріч. Це була розмова про життя. Про театр. Про любов. Про втрати. Про котів. Про людей, які назавжди залишаються поруч, навіть коли їх уже немає. Про пам’ять. Про сцену, яка стає домом.
Отже, творча зустріч із заслуженою артисткою України Вікторією Майстренко.
Назва заходу – «Дев’ять життів Вікторії Майстренко. Про театр, котів та любов. Неювілейна творча зустріч» – виявилася напрочуд вдалою. Адже за майже дві години розмови відкривалися справді різні сторінки її життя.
Захід відбувався у форматі простої людської бесіди. Ніби зустрілися давні друзі, які давно не бачилися й стали пригадувати життя за чашкою чаю. Ні, за кухликом кави, бо Вікторія зауважила, що віддає перевагу саме цьому напою.
А життя було і є різне. Смішне і щемке. Щасливе і болюче. Сповнене великих ролей, великих втрат і великої любові. Неймовірно! Яке ж воно різне – її життя!
Зустріч проходила у форматі «питання – відповідь». Вікторія Майстренко не знала запитань заздалегідь. Жодних заготовлених відповідей, жодного сценарію – лише повна, чесна імпровізація. Саме тому кожна історія звучала по-особливому відверто.
Говорили про невід’ємну складову її таланту – мистецтво перевтілення, професійну майстерність і ту особливу іскру, без якої неможливо прожити на сцені майже пів століття.
Майже п’ятдесят років на сцені. У репертуарі Вікторії Майстренко – десятки різнопланових ролей у виставах найрізноманітніших жанрів.
Історія її життя і творчості охоплює чималий географічний простір. Народилася у Львові, навчалася у Харківському державному інституті мистецтв імені Івана Котляревського. Акторський шлях розпочала на сцені Сумського музично-драматичного театру імені Михайла Щепкіна, а з 1980 року служить у театрі імені Марка Кропивницького.
Її батько був талановитим співаком, мама – надзвичайно творчою людиною. Родинне коріння – з Кіровоградщини. Саме тому батьки повернулися сюди, на свою малу батьківщину. Через стан здоров’я батько не зміг продовжувати співочу кар’єру, але мистецтво не залишив – створив у Кривому Розі чудовий театр ляльок. На жаль, батьки дуже рано пішли із життя. І цей біль, як зізналася актриса, живе з нею й досі.
Вікторія Майстренко мріяла про різні професії – від стюардеси до історика. Можливо, усі ці мрії вона згодом прожила на сцені.
Коли вирішила стати актрисою, найбільше боялася сказати про це батькові. Він не радив доньці обирати цей шлях. Тож вступні іспити вона складала потайки. Приїхала в столицю у скромній сукні в ромашку. Пам’ятає той день до найменших подробиць. Першого разу до театрального вишу вступити не вдалося. А вдруге вона успішно склала іспити до Харківського державного інституту мистецтв імені Івана Котляревського. На вступному екзамені читала монолог Проні з п’єси «За двома зайцями».
Було багато теплих і кумедних студентських спогадів. Про те, як купували у переходах французьку косметику, як старанно фарбували волосся й обличчя, щоб здаватися красивішими. А сьогодні актриса лише усміхається: найкращою косметикою була сама молодість, яку не треба прикрашати.
Вона дуже любить тварин. Особливо котів. Опікується безхатніми тваринами, має кількох власних улюбленців і щиро мріє про створення притулку для них.
Саме спостереження за домашніми котами допомогло їй створити образ бабусі-кішки для вистави «Кіт Леопольд». Перед гримуванням уважно придивлялася до своєї кішки – до очей, носика, вусиків, пластики рухів. А вже потім переносила ці деталі на власне обличчя. До речі, сьогодні в театрі майже не використовують класичний грим так, як це робили колись.
Окрасою зустрічі стали уривки з вистав «Каламбур емоцій» та «По ревізії» Марка Кропивницького, які Вікторія Майстренко представила разом із Миколою Барабулею та Романом Бутовським.
Лише мить – і перед глядачами вже постали зовсім інші люди. Ще кілька хвилин тому вони щиро розмовляли про життя, а за мить ожили інші характери, інші долі, інші почуття. Театральна магія відбулася просто на очах. Здавалося, зал уже не був музейною залою – він непомітно перетворився на сцену, де стирається межа між реальністю і мистецтвом.
Упродовж зустрічі демонстрували світлини із сімейного архіву актриси. На них застигли миті дитинства, юності, зустрічі з коханням, перших ролей, гастролей, сценічного життя. Душевні й теплі фотографії, які розповідали не менше, ніж слова.
Особливо проникливо звучали поезії Василя Симоненка та Ліни Костенко. Вона не просто читала – вона проживала кожне слово. Передавала інтонаціями найтонші відтінки почуттів, і зал слухав, затамувавши подих. «Люди прекрасні…», «Якщо навіть я стану сивою…». Здавалося, ці рядки звучали не лише голосом поетів, а й голосом самої Вікторії Майстренко.
Не оминули розмовою і родину. Її чоловік Олександр також був артистом. Надзвичайно талановитим. Ще зовсім молодим він зіграв складну роль Езопа, маючи на її підготовку лише кілька днів. Вікторія Майстренко сказала: «Ми в людях любимо те, що є в нас самих». Можливо, саме тому вони з чоловіком так добре розуміли одне одного. Були дуже схожими. Збігалися думками, поглядами, відчуттям життя.
Їхній син Іван, який зростав у творчій родині, також обрав мистецтво. Щоправда, спочатку мріяв стати журналістом. У школі писав сценарії, організовував творчі вечори, любив співати. А коли сказав матері, що хоче вступати до театрального, вона відчула справжнє дежавю. Колись із такими самими словами до свого батька прийшла вона сама.
За словами Вікторії Майстренко, акторська професія – найзалежніша у світі. Від ролі. Від режисера. Від здоров’я. Від часу. Від обставин. У ній майже немає місця особистим бажанням – усе підпорядковується театру.
Вона й сама знімалася у кіно та серіалах. Її син також має такий досвід. Після 2022 року він змінив напрям діяльності, працює на перемогу України, співпрацює з Театром ветеранів і продовжує творчий шлях.
Та для самої Вікторії Майстренко театр був і залишається найвищою формою мистецтва. Саме на сцені, переконана вона, актор може розкритися по-справжньому.
Особливим подарунком від організаторів стали відеоролики, у яких друзі, колеги та близькі люди говорили про Вікторію Майстренко все, що відчувають.
Говорили просто і дуже щиро. Без пафосу. Без завчених красивих фраз. Так навмисне не скажеш. Так говорять лише тоді, коли слова йдуть від серця.
Окремо актриса розповіла про роботу в Кіровоградському муніципальному театрі сатири, де з 2021 року співпрацює з художнім керівником Романом Бутовським. Він говорив про неї не лише як режисер, а й як друг. Зізнався, що з приходом Вікторії Майстренко театр ніби наповнився новою енергією, життям і творчими ідеями. Працювати з нею легко, а професійними порадами вона ділиться ненав’язливо, делікатно і завжди вчасно.
Під час бліцопитування Вікторію запитали, скільки ролей вона зіграла за життя. Вона лише усміхнулася. Порахувати їх уже неможливо. Колись, у далекому 2009 році, головних ролей було понад три десятки. Сьогодні – це вже ціле життя.
Вона не приховувала й непростих сторін професії. Говорила про те, що актрисам старшого покоління отримувати нові ролі значно важче. Про те, що сама ніколи не вміла випрошувати ролі.
Треба чекати. Працювати. І вірити. І, мабуть, саме тому особливо проникливо прозвучали її слова про найціннішу мить у професії. Не оплески. Не квіти. Не овації. А тиша. Та сама коротка тиша після монологу, коли зал мовчить. «Ти стоїш у світлі, а зал мовчить. Це ніби мить перед народженням світу. Потім приходять оплески, крики “Браво”, квіти. Але саме ця тиша – найдорожча. Вона варта цілого життя». Після цих слів і в музейній залі на кілька секунд запанувала саме така тиша. Мабуть, кожен подумки приміряв їх до себе. І, здається, саме така тиша залишилася в душі кожного, хто того вечора виходив із музею.
Ми прийшли на творчу зустріч. А пішли з розмови про життя. Про те, що справжнє мистецтво не закінчується тоді, коли опускається завіса чи вимикається мікрофон. Воно тихо оселяється всередині людини – як добрий спогад, як улюблена вистава, як голос, який уже неможливо забути.
І ще одна її думка залишилася зі мною після завершення зустрічі. Вікторія Майстренко сказала, що хвилювання перед виходом на сцену ніколи не минає. Без нього немає творчості. Мені пощастило сидіти так, що, поки ведуча зачитувала численні звання та відзнаки актриси, я могла бачити її збоку. І тоді я перестала дивитися на заслужену артистку України. Я побачила жінку, яка хвилювалася. По-справжньому. Так само, як, мабуть, багато років тому хвилювалася дівчина у простій сукні в ромашку, яка їхала вступати до театрального інституту.
Минають десятиліття. З’являються звання, ролі, овації. А трепет перед сценою залишається. Мабуть, саме він і не дозволяє артистові постаріти душею.
Відтоді, як маленька дівчина колись зробила перший крок у невідомість, її човен мистецтва пройшов крізь різні води: через буревії й тихі гавані, щасливі зустрічі й болючі втрати, великі ролі й непрості часи. Але він продовжує свій шлях. Майорить на мінливих хвилях життя. Бо для неї театр – не просто професія. Це спосіб життя. Це дім.
Навіть після завершення заходу ніхто не поспішав розходитися. Ще довго всередині нас звучали щемливі поетичні рядки, запальна водевільна музика, сміх і та сама особлива тиша після монологів. Здавалося, кожен виніс із цієї зустрічі щось своє. Можливо, трохи більше любові до театру. Можливо, трохи більше вдячності своїм близьким. Можливо, віру в те, що людина, яка все життя чесно служить своєму покликанню, неодмінно залишає світлий слід у серцях інших.
Кожна така зустріч змінює нас непомітно. Ми виходимо у звичний міський гамір уже трохи іншими – уважнішими до людей, до слова, до мистецтва. Бо справжня розмова завжди триває довше, ніж сам вечір.
Легка вдача Вікторії Майстренко, її невимушеність, почуття гумору, неймовірна сценічна майстерність допомогли хоча б ненадовго відірватися від непростих реалій сьогодення і згадати, що мистецтво теж може підтримувати, надихати й лікувати.
Хочеться побажати Вікторії Майстренко ще багато років жити, творити, надихатися новими ролями й дарувати глядачам ті неповторні миті, заради яких люди знову і знову приходять до театру. Нехай не згасає її внутрішнє світло. Нехай сцена ще багато років зустрічає її тим самим хвилюванням, тією самою тишею перед першим словом і тією самою любов’ю глядачів після фінального поклону.
Оплески того вечора звучали особливо тепло. У них були захоплення, вдячність і любов. Бо театр для Вікторії Майстренко – не просто професія. Це її дім. І для багатьох глядачів вона вже давно стала його душею.
Ірина ЗАСЯДЬВОВК
