Роздуми після вистави «Наше містечко»
Глядацька зала поступово порожніє.
Останній глядач залишає театр, стиха зачиняються двері, гасне світло у фойє. Здається, історія завершилася. Та сцена вперто не відпускає. У повітрі ще витають уривки розмов, недосказані думки, чиїсь мрії та сподівання. Наче молочник і досі неквапливо веде свого коня звичним маршрутом вулицями Гроверс-Корнера. Наче хтось усе ще відкладає на завтра омріяну подорож до Парижа. Наче закохані продовжують свої сором’язливі розмови, а чиєсь життя, як і раніше, складається з маленьких щоденних ритуалів.
Глядачі вже розійшлися, але вистава триває.
Не на сцені – у думках.
Такою виявилась постановка «Нашого містечка» за п’єсою Торнтона Вайлдера у Театрі корифеїв. Вона не завершується фінальним поклоном. Навпаки – починається тоді, коли люди виходять із театру і залишаються наодинці зі своїми спогадами, страхами, надіями та запитаннями про сенс власного життя. Саме тому «Наше містечко» не можна просто подивитися. Його потрібно прожити.
Є вистави, які подобаються. Є вистави, які вражають. А є такі, що залишаються всередині надовго, проростають думками через дні й тижні після фінального поклону. Саме такою для мене стала вистава «Наше містечко».
Все почалося ще до третього дзвінка.
У фойє театру неквапливо рухалися люди у сценічних костюмах. Спочатку здавалося, що це лише цікаве режисерське рішення для створення атмосфери. Вони стояли поруч із глядачами, спостерігали, мовчали, іноді усміхалися. Лише згодом, коли вистава почала відкривати свої сенси, стало зрозуміло: це не просто актори. Це вже Образи. Це ті, хто залишив земний світ і перебуває по той бік дзеркала, у просторі пам’яті та вічності.
І раптом цей прийом набуває особливого змісту. Вони були серед нас. Як і наші рідні, друзі, знайомі, яких уже немає поруч фізично, але які продовжують жити в нашій пам’яті. Символічно, тонко, болісно красиво.
Саме такі режисерські знахідки вирізняють роботу Антона Меженіна. Він не просто ставить відому п’єсу. Він створює багатошаровий простір, де кожен предмет, кожен рух і навіть пауза мають своє значення.
У постановці практично немає випадкових деталей. Стілець перестає бути стільцем і стає символом дому. Стіл – символом родини. Валіза – мрією про інше життя. Старий сервант – втіленням надій, які люди роками відкладають на потім. Простір сцени ніби складається зі спогадів, а не з декорацій. Тут усе працює на головну тему вистави – швидкоплинність людського існування.
Особливе враження справляє нелінійна побудова дії. Герої ніби живуть одночасно в різних часових вимірах. Минуле, теперішнє й майбутнє переплітаються між собою, як людська пам’ять. Саме таку складну структуру задумав Вайлдер, а режисер зумів зробити її зрозумілою та емоційно відчутною для сучасного глядача. Вистава говорить про звичайні речі – народження, кохання, сім’ю, смерть, але робить це так, що звичне раптом стає величним.
Окремої розмови заслуговують персонажі.
Ось молочник із конякою. Здавалося б, звичайний мешканець маленького містечка. Щоденний маршрут, однакові розмови, одні й ті самі будинки. Але саме через нього ми бачимо дивовижну сталість життя. Поки люди народжуються, закохуються, сваряться, старіють і помирають – він продовжує свою дорогу. Наче саме час їде поруч із ним у тому возі.
Особливо запам’ятовується жінка, яка все життя мріяла продати свій сервант і нарешті поїхати до Парижа. Яка проста і водночас трагічна історія. Париж для неї – не географія. Це символ відкладеного щастя. Символ усіх наших «колись». Колись відпочину. Колись подорожуватиму. Колись почну жити для себе. Але життя не любить слова «потім».
Так само промовисті й інші мешканці містечка. Вони ніби живуть у системі вічного дежавю. Щоранку прокидаються, повторюють однакові дії, вимовляють знайомі фрази, будують плани, відкладають мрії. День за днем. Рік за роком. І лише коли все закінчується, приходить усвідомлення справжньої цінності кожної миті.
Саме тому персонажі Вайлдера такі впізнавані. Вони не американці початку ХХ століття. Вони – ми.
Величезну роль у створенні атмосфери відіграють костюми. Вони не просто відтворюють епоху. Вони допомагають акторам існувати в образах, підкреслюють характери, соціальний стан, внутрішні переживання героїв. Кожен силует, кожна фактура тканини працює на загальний художній задум.
А акторські роботи заслуговують окремих оплесків. У виставі задіяна майже вся трупа театру, і кожен виконавець знаходить свою точну інтонацію. Тут немає другорядних ролей. Є лише різні людські долі.
Світлове рішення вистави можна назвати ювелірним. Світло не просто освітлює сцену – воно веде розповідь нарівні з акторами. Теплі промені ранкового сонця, тривожні сутінки, холодні відблиски потойбіччя – все це створює відчуття постійного руху між життям і вічністю.
Не менш вражаючим є звукове оформлення. Живий звук, музиканти на сцені, поєднання музики та тиші створюють особливий емоційний простір. Інколи здається, що саме музика говорить про найважливіше тоді, коли слова вже безсилі.
Після майже двогодинної першої дії антракт став своєрідним поверненням до реальності. І тут стався кумедний епізод. Один поважний глядач, купуючи каву, впевнено сказав: «Ну, тепер друга дія буде не менше трьох годин, треба брати одразу два тістечка». Яким же було його здивування, коли друга дія промайнула приблизно за двадцять хвилин. Повертаючись до буфету після вистави, він жартома зауважив: «От бачите, одне тістечко тепер доведеться доїдати під філософські роздуми».
А роздумів справді було багато.
В антракті та після вистави доводилося чути абсолютно протилежні думки.
Хтось говорив, що сьогодні, коли країна живе в умовах війни, втрат і постійної напруги, людям хочеться легкості. Що ця вистава надто складна, надто болюча, надто змушує думати.
Інші заперечували: саме зараз такі постановки потрібні найбільше. Бо, коли смерть щодня нагадує про себе, ми особливо гостро маємо пам’ятати про цінність життя. Про цінність ранкової тиші. Про насолоду від аромату кави. Про розмову з близькою людиною. Про дитячий сміх. Про звичайний мирний день.
І, мабуть, обидві сторони мають рацію.
Адже справжнє мистецтво тим і відрізняється від розваги, що не дає готових відповідей. Воно ставить запитання.
Парадоксально, але цілісність задуму усвідомлюєш лише після завершення вистави. А ще більше – наступного дня. І через тиждень.
Раптом починаєш аналізувати власне життя. Свої ранкові маршрути. Свою буденну втому. Свої постійні «не встигаю» і «потім». Замислюєшся над тим, як швидко минають роки. Як легко ми звикаємо до дива існування. Як часто не помічаємо життя, поки живемо його.
І в цьому полягає головна сила «Нашого містечка».
Вистава не залишає байдужим нікого. Вона хвилює, бентежить, дратує, надихає, змушує сперечатися. Але найголовніше – вона змушує відчувати.
Сьогодні, коли навколо так багато хаосу, тривоги та невизначеності, особливо важливо, що Театр корифеїв не боїться експериментувати, шукати нові форми й говорити з глядачем про найголовніше.
Бо зрештою вистава Торнтона Вайлдера не про смерть.
Вона про життя.
Про те саме життя, яке зараз триває за вікном. Яке чекає на нас після театру. Яке складається з тисяч непомітних митей.
І, можливо, найбільший подарунок цієї постановки – нагадування про те, що кожна така мить безцінна.
Життя триває.
Тож цінуймо кожну його секунду.
Ірина ЗАСЯДЬВОВК, м. Кропивницький
