Є вистави, які просто переглядаєш. А є ті, які проживаєш разом із героями. І щоразу, повертаючись до них через роки, ніби зустрічаєш давніх друзів, які змінилися, але водночас залишилися такими ж рідними.
Саме такою для мене є вистава «Моїй мамі сто років» сучасного французького драматурга Мішеля Лоранса, яка після тривалої перерви знову повернулася на сцену Кіровоградського академічного українського музично-драматичного театру ім. М. Л. Кропивницького.
Колись ця постановка багато років збирала глядачів у Театрі Корифеїв. Потім зникла з репертуару. І ось тепер повернулася. Повернулася так, ніби й не було років розлуки.
В основі сюжету – сторічний ювілей головної героїні Габріель (Малу), її образ втілила провідна майстриня сцени Тамара Лаптєва. Біля неї в цей день збираються ще три покоління жінок: донька Марель (заслужена артистка України Євгенія Миронович), онука Ніна (провідна майстриня сцени Надія Мартовська) та правнучка Фостін (прекрасна артистка Оксана Шурпік). Чотири жінки. Чотири долі. Чотири епохи. Чотири окремі всесвіти.
Особисто для мене ця вистава означає дуже багато. Вперше я побачила її тоді, коли сама була приблизно у віці наймолодшої героїні. Вона тільки починає шукати своє місце у житті. Мрійлива, романтична, відкрита до кохання, вона ще вірить, що попереду лише щастя, – хоча вже встигла відчути й перші гіркі уроки долі.
Минали роки. Дорослішали ми. Дорослішали й героїні вистави. І раптом одного дня ловиш себе на думці, що вже набагато ближча до Ніни. До жінки, яка вже знає справжню ціну і втратам, і радощам. Яка колись трохи заблукала у дрімучому лісі життя, але втрималася і не стала черствою злобною тіткою. Якщо ж відкинути жарти, – це дуже вразлива людина, яка понад усе хоче бути коханою. І саме тому її історія так боляче відгукується в серці.
Взагалі кожна героїня цієї вистави – окремий материк людських почуттів.
Донька Малу – Марель – усе життя перебувала в тіні своєї знаменитої матері. Її біль довгі роки залишається невимовленим. Але одного разу він проривається назовні. Саме ця сцена, мабуть, є однією з найсильніших у п’єсі. Перед глядачем постає вже немолода жінка, яка все життя почувалася недолюбленою. Яка постійно намагалася дотягнутися до рівня власної матері – свого особистого божества. Але як змагатися із сонцем, якщо все життя стоїш у його тіні? Її сповідь неможливо слухати байдуже.
Особливої сили постановці додає те, що вона відбувається на малій сцені. Тут практично зникає межа між театром і життям. Глядач немов телепортується до старого французького кварталу, у скромну квартиру на околиці Парижа, де разом із героїнями проживає цей дивний і дуже важливий день.
На малій сцені неможливо сховатися за театральною умовністю. Тут видно все. Кожен погляд. Кожен подих. Кожен нервовий рух руки. Кожну сльозу. У найсильніші моменти здається, що ти сам опиняєшся в шкірі тієї чи іншої героїні.
Саме тому повернення вистави «Моїй мамі сто років» викликало особливе відчуття ностальгії. Наче відчинилися двері у власне минуле.
Але найдивовижніше інше. Переглядаючи її сьогодні, знаходиш зовсім нові сенси. За роки змінилося життя. Змінилися ми. З’явився новий досвід, нові втрати, нові перемоги, нові болі.
І тому вистава сприймається вже зовсім інакше – глибше, тонше, об’ємніше. Те, що колись здавалося другорядним, раптом стає головним. Те, над чим колись усміхався, тепер викликає сльози. А слова, які раніше пролітали повз, раптом влучають просто в серце.
Особливо це стосується образу Малу. У цій жінці вміщується ціла епоха. Вона пережила війну і перемогу. Знала велике кохання і великі зради. Рятувала людей під час окупації. Народжувала дитину у складні часи. Створила власну справу. Мала друзів. Мала славу. Мала життя, наповнене подіями настільки яскравими, що їх вистачило б на кілька людських доль.
Але найболючішим виявилося зовсім не це. Найболючіше – те, що вона пережила майже всіх. Її друзі залишилися лише спогадами. Її кохані залишилися лише фотографіями. Її запрошені гості так і не прийшли на свято. На столі залишилися лише картки з їхніми іменами біля столових приборів.
І в цій сцені – вся правда про старість. Не про зморшки. Не про роки. А про самотність людини, яка одного дня озирається назад і розуміє, що майже всі, кого вона любила, вже пішли.
Саме тому так пронизливо звучать фінальні слова Малу: «Мені просто було цікаво, що там далі. Але кінця цьому немає». У цих словах – мудрість цілого життя.
Окремої подяки заслуговує художнє оформлення вистави. Костюми надзвичайно точно підкреслюють характери героїнь і належність кожної до своєї епохи. Світлове рішення тонко працює з настроєм сцен, створюючи то атмосферу родинного затишку, то відчуття внутрішньої самотності. А музичне оформлення делікатно супроводжує події, не нав’язуючи емоцій, а лише допомагаючи їм народжуватися у серці глядача.
Неможливо оминути увагою і блискучу акторську гру. Кожна з актрис створила на сцені не просто образ, а живу людину зі своїми болями, мріями, спогадами та надіями. Вражає тонкість психологічних нюансів, щирість емоцій і та внутрішня правда, яка не потребує гучних слів. Героїням віриш беззастережно, а тому смієшся і плачеш разом із ними. Саме завдяки таланту виконавиць ця камерна історія набуває особливої глибини і перетворюється на справжню розмову про життя, любов, втрати та невмолимий плин часу.
Дивовижно усвідомлювати, що вистави, як і люди, можуть бути довгожителями. «Моїй мамі сто років» прожила на сцені вже чимале життя. Вона пережила зміни поколінь і повернулася до свого глядача знову. І хочеться побажати їй ще довгих років сценічного життя. Нехай нові глядачі впізнають у її героїнях себе. Нехай плачуть і сміються разом із ними. Нехай знаходять відповіді на власні запитання.
А Театру Корифеїв бажаємо нових творчих звершень, натхнення, аншлагів та вистав, які залишаються з людиною на все життя.
Ірина ЗАСЯДЬВОВК, м. Кропивницький
